Зустріч мозку й України на Brain&Ukraine


Це допис з розряду особистих вражень розділу “Я так думаю”, де кожен автор нашого сайту може написати будь-які думки, що не зобов’язані спиратися на наукові дослідження. А оскільки автор цього тексту – редактор “Моєї науки”, то окремо зазначу, що все написане тут – виключно моя точка зору, яку необов’язково розділяють інші члени редакції.

Науково-популярна осінь розпочалася стрімко, прямо з 2 вересня. Цей день я провів на конференції Brain&Ukraine – в місці, де було стільки знайомого та стільки неочікуваного! Так сталося, що я зовсім трошки мав стосунок до організації цього великого дійства, тому невдовзі після події привідкрию лаштунки “кухні” B&U з моєї суб’єктивної та заангажованої позиції.

Для мене все почалося в січні 2017 року, коли до нашої затишної – хоча й холодної – лабораторії завітала Міріам Драгіна. Вона розповіла про серію виступів українських науковців, яку задумали вони з колегами. “Ми хочемо показати наших учених у зовсім незвичному світлі, зробити їх видимими для суспільства” – казала Міріам. Організатори запропонували зібрати декілька науковців з різних галузей, які б змогли допомогти відібрати кращих колег для найбільш глибоких, яскравих і якісних доповідей. Заявлені цілі команди Brain&Ukraine значним чином співпадали з баченням команди “Моя наука”, тому я негайно погодився.

У відбірній команді мені випало щастя працювати з прекрасними людьми: фізиком Семеном Єсилевським, математиком Іриною Єгорченко, хіміком-матеріалознавцем Дмитром Туркевичем. Спочатку ми активно обговорювали список спікерів між собою, а потім з основною командою організаторів. Певен, куратору лекцій Олені Скирті було непросто з прямолінійними науковцями, які відстоювали свої пропозиції. Проте, скажу вам, Олена – тендітна жінка з залізною волею, і теж не здавала території. В таких запеклих баталіях і знаходили компроміс, результати якого у суботу побачили глядачі на сцені зали Lightfield Production.

Потім була підготовка експозиції винаходів, яка впала на плечі Саші Малевич. Тут нам у підкріплення були додані організатор Kyiv Maker Faire Юрій Власюк, наш старовинний друг Дмитро Бірюков та інші близькі до світу інженерів та винахідників люди. Саша також збирала дані про всі діючі науково-популярні ініціативи України, публікувала їх на різних онлайн-ресурсах та за допомогою волонтерів проекту 15х4Kyiv нанесла їх на віртуальну мапу країни.*

Але що це я все тягну й тягну, а до головного – власне події – ніяк не дістанусь? Адже можна було б довго розповідати про відділ зв’язків з громадськістю, який не давав нам нудьгувати та організовував численні інтерв’ю та ефіри, фотографів, які робили чудові знімки, модераторів соцмереж, що планомірно поширювали анонси подій… Та все ж головний підсумок цих зусиль був у суботу.

Перше, що я побачив – це повний зал на 400 людей, що уважно слухає доповіді, та не менш повний вестибюль, який гуде від цікавих розмов. Спочатку було важко розірватися – стільки знайомих кружляють навколо виставки винаходів, машуть тобі здаля чи питають “як справи?”. Стенд “Куншта”, куточок “Наукових пікніків”, волонтери “15х4Kyiv”…Та все-таки я відірвався від них і встиг послухати останні відповіді нейрофізіолога Олега Кришталя, який давав легкі та дотепні, але разом з тим і глибокі відповіді на непрості запитання щодо нашого інтелекту, свідомості, пам’яті.

В тексті не згаданий Антон Сененко, але звичайно він там був. 🙂 Ліворуч на фото – Тарас Микитюк.

А далі цілий калейдоскоп історій. Найбільше мені сподобався виступ Ань Фіонг, української школярки, яка вирішила складну математичну задачу, але не знала, який з неї практичний вихід. І всі її мучили запитанням: так яка ж користь від твого рішення? Мені згадалася лекція фізика Олександра Марченка на “Днях науки”, який розповідав про таке самісіньке питання, задане на захисті дисертації з теорфізики десь у 1980-ті. Тоді керівник дисертації не витримав, почервонів, вихопився та закричав: “Це настільки передова та новаторська робота, що в неї нема і НЕ МОЖЕ БУТИ практичного застосування!” Сучасна хвиля прагматизму захлеснула Ань, і їй все ж вдалося “притягнути” користь до свого відкриття у теорії чисел, але вона досі сподівається, що фундаментальна наука не втрачена для неї назавжди.

Поруч з такою світлою романтикою юності виступ найпрогресивнішої чиновниці Міністерства освіти й науки Анни Новосад одразу був приречений. Втім, хочу відмітити, що презентації українських урядовців стають кращі, а риторичні навички не поступаються європейським зразкам. Але лейтмотив доповіді вийшов заупокійний: Міністерство нічого не знає про українську науку, напевне, якість її не дуже, тому шукайте фінансування в Європі. Типу, грошей нема, зачинено. То, на мою думку, краще зачинити саме Міністерство, раз так усе погано. Погано й з фактажом. Коли на одному слайді порівнюються за кількістю наукових публікацій на душу населенняУкраїна, яка скотилася на останн імісця в Європі за питомим числом дослідників через хронічний песимізм у науковій сфері, та Ісландія, з населенням розміром з київську Оболонь та спільними проектами з кращими лабораторії США щодо генетики цієї унікальної людської популяції – залишається тільки розвести руками. Очевидно, співробітники МОН не розуміють чисел, якіми оперують. А якби розуміли, то розповіли б, що особисто вони зробили для того, щоб залучити в Україну іноземних спеціалістів для дослідження унікальних умов нашої популяції: хоча б генетичних і епігентичних наслідків Голодомору та соціальних перетворень під час та після Революції Гідності. Втім спитати це в Анни Новосад не вдалося, бо питань їй задати не дозволили.

Леонід Пономаренко. Той, хто працює з графеном.

Дуже щирі виступи були в інженера КБ Південне Романа Міхальчишина та британського фізика українського походження Леоніда Пономаренка. Роман широкими мазками описав стан сучасного ракетобудівництва та успіхи українських інженерів. Він розповів, що багато ідей, у які зараз вкладаються приватні інженерські бюро, розвивалися на нашій землі. Глядачі аплодували останнім натхненним словам доповідача про український прапор на далеких планетах.

Цікаво, що на відміну від Михальчишина, Леонід Пономаренко, який уже багато років працює далеко від батьківщини під керівництвом Нобелівського лауреата Гейма над таємницями нового матеріалу графену, прочитав живу лекцію чистою українською мовою. Потішила сесія запитань до Леоніда, яку вели діти. Це справжня знахідка організаторів, зала жваво реагувала на діалог малечі з маститим ученим. Видно було, як доктор Пономаренко вдумувався у прості, на перший погляд, запитання, відповідав серйозно, хоча й з посмішкою.

Виявилось, що й серйозні бізнесмени можуть розчулити. Засновник компанії з робототехніки Олексій Резніченко розповів, як лазив через вікно у закинуту майстерню та розбирав будильника. Звісно, такому малому розбишаці було нудно в університеті, а писати дисертацію – взагалі нестерпно. Тому його репліку на популярну зараз тему, що університети нікуди не годяться, всерйоз мені було сприйняти важко.

Лекцію інженера НАСА Омара Хатамле чекали всі – і я був не виключенням. Омар казав прості речі, про які ми часто забуваємо у побуті, в роботі та спробах реформ. Робіть проекти спільно, не дайте чварам розділити вас, вислуховуйте всі ідеї перед тим як почати їх критикувати. Нам часто не вистачає таких простих нагадувань. Омар Хатамле казав про інновації, стрибки розвитку, які допоможуть змінити світ, але все це стосується і маленьких справ, окремих проектів.

Можна шукати недоліки в проекті Brain&Ukraine – у перший раз не може все вийти ідеально – але конференція беззаперечно вдалася. Я не згадав про всі доповіді, не описав винаходи, не згадав усіх прекрасних людей, яких зустрів – бо ви б точно сюди не дочитали. Команда організаторів проробила велетенську роботу – і все це було недарма. Прекрасно, що популяризацією науки переймаються тепер не тільки науковці, але й активна частина суспільства. А це власне й є однією з цих задач, яку ми колись давно ставили з підписантами Маніфесту “Моя наука“.

Обговорення

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.