Радіонаука-2. Дмитро Сімонов


Ми продовжуємо короткий цикл інтерв’ю з науковими журналістами, які вели розмовні передачі з науковцями на радіо. Як виглядають науковці, цілі популяризації науки, перепони на шляху простої розповіді про складне з того боку мікрофону? Будемо розпитувати далі.

З Дмитром Сімоновим “Моя наука” знайома давно. Певний час у 2014 році ми між собою жартували, що це єдиний науковий журналіст в Україні. Він має біологічну освіту, що допомагає йому не тільки легше розуміти мислення вчених, але й ставити їм незручні запитання у відповідь на звичне буботіння “ах, ці ж журналісти”. Дмитро ходив по лабораторіях інститутів і буквально витягав науковців у радіоефіри.

Інтерв’ю це записати ми планували вже декілька років, усе ніяк не складалося. Нарешті, цієї зими зустрілися та й зробили. Воно виходить зараз, коли Дмитро Сімонов уже залишив радіопроект, у якому працював, але одна частина сказаного важлива для історії розвитку популяризації науки в Україні, а інша не втратить актуальності  сьогодні й у найближчому майбутньому.


Чому Ви раптом почали робити передачу про науку? Звідки в неї така назва? Коли прийшла в голову така ідея та коли почалася передача?

Не можна сказати, що це сталося зовсім «раптом», але випадок, звісно, відіграв значну роль. В журналістиці я працював десь із 2003 року. Писав про фінанси, про облікові ставки, курс долара та зібрання акціонерів – речі, які не надто мене бентежили.
А десь із 2006 я намагався писати перші статті на навколонаукові теми. Робив інтерв’ю з Геннадієм Зінов’євим та Євгеном Мартиновим з Інституту теоретичної фізики, коли запускали Великий адронний колайдер. Це були часи, коли видання не замовляли журналісту матеріали на подібні тематики, а дозволяли їх писати (в кращому разі). На наукову тематику я писав у вільний від роботи час і тоді, коли «дозволяли» – іноді це означало «раз на рік».

Але в серпні 2013 року я прийшов працювати в нове видання «Вєсті- Репортер» і тут моєю основною задачею було писати про науку, освіту та технології (раніше про таке я міг лише мріяти). Я знав, що в цьому ж холдингу, до якого входило видання, готується до запуску радіостанція, але жодної цікавості чи намірів там працювати у мене не було.

Ближче до зими до мене підійшов майбутній головний редактор радіо і запропонував вести науково-популярну програму разом із іншим ведучим Костянтином Дорошенком. Я подумав і вирішив, що відмовитися можна завжди, а досвід має бути новим і цікавим. Щодо назви програми – «Елементарно», то я не маю жодного стосунку до її вибору – мене запросили, вже у «названий» проект.

Перший випуск «Елементарно» вийшов чи то в кінці зими чи, швидше, на початку весни 2014 року. Зараз можу помилятися, але першим гостем був академік Олег Кришталь, який розповідав про механізми болю (принаймні, Олег Олександрович точно був одним із перших).

Дмитра можна часто зустріти на науково-популярних лекціях (Фото з фейсбук-сторінки Дмитра Сімонова)

Як Ви обирали теми для Ваших передач?

Тут хочеться одразу вигукнути: «так, це саме я, а не хтось інший, обираю теми!». Справа в тому, що у редакціях журналіст зовсім не обов’язково самостійно вибирає теми для матеріалів. Рівень свободи може бути різним – від майже повної (в розумних межах) – до майже повної її відсутності. Якщо ваш редактор вважає, що наукове відкриття мусить прокоментувати і вчений, і контактер з позаземним розумом (екстрасенс, шаман, місцевий божевільний тощо), то так ви й зробите. Або можете підшукати собі іншу редакцію – можливо там у редактора інші уявлення про стандарти. Втім, це гіпотетичний приклад лише одного з найгірших варіантів.

На вибір теми впливають багато факторів, в тому числі й такі, що від мене не залежать. От у вівторок відкрили Дев’яту планету. Звісно, що нам хочеться в цьому розібратися і не через півроку, а зараз. А на цьому тижні оголосили лауреатів Нобелівської премії – так само, намагаємося говорити про «свіжі» речі. Часом буває так, що немає ніяких подій, які були б більш-менш зрозумілими та цікавими для невтаємничених тисяч слухачів та ведучих (це, звісно, не означає, що науковці та наукові журнали останні два тижні були на канікулах). В таких випадках беремо будь-які теми, що здаються нам цікавими.

Різним сферам науки приділяється різна увага і тут нічого не вдієш. Спробуйте по радіо розповісти про математику (хтось скаже, що це просто, але ми ніяк не наважимось). Якщо розповідати про основи-основ генетики чи молекулярної біології, то звучить гарно. Але якщо ви хочете хоча б трішки заглибитись у цих сферах, то є великий ризик, що вас просто майже ніхто не зрозуміє (але «друкований», а тим паче відео-формат в таких темах може працювати краще).

З іншого боку, говорити про астрономію – легко (але, звісно, ніхто не стверджує, що астрономія легша чи складніша за молекулярну біологію).

Напевно, справедливим буде сказати, що вибір теми – це суб’єктивне рішення авторів програми з урахуванням, сезону, «фону» та кон’юнктури.

Ви зробили багато програм (скільки, якщо не секрет?) Які програми запам’яталися Вам найбільше? Чи вважаєте Ви якісь передачі власною знахідкою або професійною удачею?

Програми ніхто точно не рахував. Але, приблизний підрахунок показує, що за майже три роки в ефір вийшло близько 150 випусків. Серед них були повтори, але в будь-якому разі ми записали понад 100 випусків. Не можу сказати, що якась одна чи дві програми запам’яталися особливо. Частіше за все я в цілому задоволений результатом (не завжди, звісно).

Особливою знахідкою чи особливою удачею я б вважав запис програми зі Стівеном Гокінгом або Річардом Докінзом. Їх не було, і навіть жодного нобелівського лауреата в нас також не було. Звісно, в ефірі були цікаві та нечасті гості із-за кордону, але все що було – в межах нормальної роботи журналіста і не потребує від нього надприродних здібностей.

Є гості, прихід який до студії я вважаю певною мірою святом. Зазвичай це відомі імена, але перераховувати не буду, щоб нікого не забути і не образити. З іншого боку, мені завжди було цікаво знайти маловідомого чи й не відомого спікера, який не є «гуру», а, можливо, лише збирається ним стати, сам того не знаючи. І от ця задача справді непроста і «спортивна» як на мене.

 

В пошуках цікавих тем і вчених журналіст працює і серед кісток доісторичних тварин (Фото з фейсбук-сторінки Дмитра Сімонова; Геологічний музей ННІ “Інститут геології” КНУ)

 

Які є складнощі у висвітлені наукових тем? Чи важко знаходити учених та спілкуватися з ними? Які є особливості в роботі зі співрозмовниками-науковцями?

Складнощів, звісно, немало і вони мають різний характер. Складність може бути у тому, що ведучий не достатньо добре розуміє тему, про яку треба говорити. Тут ключове слово «достатньо». З одного боку, він не мусить бути навіть і близько експертом в темі (крім того, що це неможливо, якби таке було, то він би, швидше за все, працював на іншій роботі). З іншого боку, сподіватися на те, що «я прийду на запис «стерильний», а розумний експерт все розповість» – також не можна. Якщо ви нічого не знаєте, то ви нічого не запитаєте. А значить, експерт може обійтися і без вас.

Складність полягає в аудиторії. В нас дуже люблять говорити про «широкий загал» та його «рівень» чи, «середній рівень». Наскільки я розумію, це все стереотипи і ніхто в дійсності не знає, як виглядає цей широкий загал. Звісно, що там є люди найрізноманітнішого рівня та «налаштувань». Поки ніхто спеціальних досліджень не провів, залишається просто «повірити» у власну картинку широкого загалу і орієнтуватися на неї.

Кажучи про «маленького споживача науково-популярної інформації» для мене дуже важливим є ось що. Не має значення, скільки класів освіти має людина, чи знає вона про Ейнштейна щось окрім його фотографії з язиком і чи читала вона вчора гороскоп у газетці. Важливо, лише те, цікаво їй почути і дізнатися більше про науку, чи ні. Якщо таке прагнення є – це «наш клієнт» і ми йому раді. Якщо такого прагнення немає, таку людину ніхто не переконає і робити це можна так само успішно, як битися головою об стіну.

На мою думку науково-популярні передачі чи статті (та й науково-популярний «продукт» взагалі), подібні до картинної галереї. Ви можете не відрізняти Моне від Мане і, навіть, від Далі, але на цій підставі ніхто не має права заборонити вам відвідати галерею.

Зрештою, складність може полягати в експерті. Вам порадили поважного вченого – справді кращого з кращих. Але він не вміє і не знає, що і як розповісти людям, які навіть шкільну програму пам’ятають слабо. Це, звісно, не його робота і не його проблема, але гарну програму з ним не зробиш.

Щодо пошуку гостей для програми, то тут ситуація неоднозначна. Добре відомо і абсолютно очевидно, що сьогодні серед українських науковців є ряд надзвичайно активних людей. Їх можна бачити на заходах, можна почитати їх популярні статті чи статті про них, вони виступають з екранів телевізорів. Вони свідомо обрали публічність для досягнення тої чи іншої мети. Звісно, що в загальному випадку «знайти» таку людину не складно і це дуже рятує ЗМІ.

Але проблема в тому, що у порівнянні із загальною кількістю наукових співробітників у країні, активістів дуже небагато. Тисячі людей лишаються практично недосяжними для журналістів. Частина із цих людей не бажає спілкуватися із журналістами, частина не може цього робити, але очевидно, що там є і частина людей, яких просто не «знайшли», хоча було б варто.

Від вчених часто можна почути: «ми відкриті до ЗМІ». Це правда лише частково. Я добре знайомий із відкритим до ЗМІ молодими вченими Петренком та Іваненком. Але вони разом зі своїми колегами не можуть ані розписатися за всю українську науку, ані «відкрити» її мені.

Кілька місяців тому я зателефонував до керівництва Інституту органічної хімії НАН України. Мені потрібна була людина, яка зможе протягом 44 хвилин поговорити з двома «людьми з вулиці» про останню Нобелівську премію з хімії. Молекулярні машини – яскрава, «смачна» та безпрограшна тема для науково-популярного матеріалу. Малювати формули чи описувати тонкощі синтезу ротаксанів з катенанами немає ані потреби, ані можливості.

Керівництво інституту запевняло мене, що можливо (!) за тиждень вони зможуть обрати людину, яка підготується до такої програми, а також рекомендували мені звернутися до колег в Одесу (я живу та працюю в Києві).

Я знаю, що зараз мені скажуть: «а що ж ти хотів, хлопчику, – наука річ не така проста, як тобі хочеться!». Вірю, але за півгодини я знайшов фахівця із іншої установи. Почувши тему, яка мене цікавить, він лише запитав про адресу та час запису. Програма вийшла чудовою і я буду наполягати, що з точки зору популяризації науки ця людина виявилася ефективнішою за цілий інститут в особі заступника директора.

Це лише один приклад із багатьох. Якщо користуватися «офіційними каналами» пошуку експертів, то в поважному інституті вам щоразу будуть відповідати: «звертайтеся до академіка Х, або член-кора Y». Виглядає так, що ці двоє працюють та знають за інших трьохсот, але впевнений, що це не так. Науково журналістика в країні не може триматися виключно на двох академіках та кількох десятках активістів.

Ну і зрештою, ви вже «знайшли» вашого вченого. Але він зайнятий. Сьогодні він готується до конференції, завтра відпочиватиме від неї, потім в нього буде нарада, а після того – відрядження. І взагалі часу дуже мало. Але він «за» популяризацію науки.

Все це по-людськи зрозуміти не складно. Головне, щоб потім він із тим заступником директора не розповідали щось на зразок «ЗМІ не достатньо приділяють уваги…».

Що, на Вашу думку, мають робити журналістська та наукова спільноти для кращої взаємодії між ними?

Серед інших це питання найважливіше і найцікавіше, але воно і найширше. Підходити до нього можна з різних боків.

Про спільноти мені говорити складно. Журналістська спільнота є дуже різнорідною, підозрюю, що наукова – також неоднорідна. Не здивуюся, якщо хтось із науковців вам відповість: «нічого, бо вона не потрібна». Така позиція також має право на існування, але я її не поділяю.

Виглядає так, що сьогодні більше спілкуються окремі журналісти з окремими науковцями. І на мій погляд, тут є успіхи, хоча провалів більш, ніж достатньо.

Щодо конкретних «рецептів», то сьогодні їх також більш ніж, достатньо. Щоправда, часто їх автори просто висловлюють свої фантазії, а напрацювань не мають жодних.

Хтось каже, що треба складати чорні та білі списки журналістів, а також списки компетентних вчених, готових спілкуватися із «білими» журналістами. Особисто я просто не уявляю, як це може працювати. Але якщо хтось має час та натхнення – можемо перевірити.

Хтось хоче, щоб в інституті писалися прес-релізи, а журналісти їх акуратно передруковували, не пропускаючи жодної літери. Але інститути досі не пишуть прес-релізів, а журналісти, згідно такого підходу, муситимуть акуратно передруковувати прес-релізи від АП, МВС, КПУ, а також чесної фірми «Рога та копита», яка винайшла ліки від раку, вічний двигун та структурувала воду («пробачте, але вони того самого від нас хочуть!»).

Особисто я міг би авторитетно порадити, щоб інститути регулярно влаштовували заходи для журналістів, розповідаючи про свою роботу. Чому б і ні? Хоча, звісно, тут виникає багато запитань, в тому числі, «а хто туди прийде?». Дізнаємося, коли спробуємо.

Якщо без іронії, то враховуючи реальний стан речей, коли «журналістика про науку» тримається на окремих особистостях, мій перший «рецепт» буде простим. Потрібні журналісти, яким це дійсно цікаво, і потрібні науковці, яким це також цікаво. Якщо ви такий – шукайте собі пару. Якщо ні, то займайтеся наукою, або пишіть про економіку чи лайфстайл, але не розповідайте про те, чого ви не знаєте (навіть якщо вам здається, що «це просто»).

Одна з найбільших (якщо не найбільша) сьогодні проблем у спілкування науковців та медіа, це небажання поставити себе на місце іншої сторони, а тому – неможливість зрозуміти цю сторону. Стереотипами мислять обидва табори і поки ми не позбавимося цих стереотипів, ми будемо знаходити ворогів та зрадників не лише там, де вони є насправді.

Обговорення

morozless

Чудове інтервю)
Але Дмитро, як завжди, занадто обережний!

Спасибо за инересное интервью. Сейчас бытует офи циальное мнение среди части ученых, что популяризация – просто трата времени нажаль. А задание ученым сейчас ставится одно – печататься в иностранных журналах с импактом-фактором, а не в украинских журналах, как второсортных и которые должны отмереть просто. Так что популяризация – дело энтузиастов. Успехов!

Напишіть відгук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *