По той бік літературознавства: як досліджують літературу


Трохи заглядаємо за літературознавчі лаштунки психоаналітичного і структуралістського методів, рецептивної естетики та феміністичної критики.

Вже в назві статті закралася перша каверза: чи потрібно досліджувати літературу? Адже головне призначення художнього й нехудожнього тексту — бути прочитаним. Це як із улюбленим кавуном (чи підставити потрібне): смакуй, а не годинами копирсайся. А читати маємо що! Неможливо бодай приблизно порахувати все написане за історію людства. Поодинокі відомі числа не говорять ні про що. Наприклад, 118 лавреатів та лавреаток одержали Нобелівську премію з літератури за сторіччя існування з 1901-го року. Перелік бестселерів The New York Times щотижнево з 1931-го року поповнюють дев’ять нових книг. (Не обов’язково найкращих, треба визнати). Щорічні літературні премії, видавництва й видання у країнах світу відкривають нові тексти й імена. Можливості літературних появ в інтернеті й поготів безмежні.

Статус літератури мінливий і неоднозначний у всі часи. Їй судилися регулярні дискусії про те, що головне: правда чи вигадка? Наприклад, Іван Франко (1856–1916) непохитно вірив у літературу як науку суспільного життя. У статті 1878-го року “Література, її завдання і найважніші ціхи” він пише:

“Література, так як і наука сьогочасна, повинна бути робітницею на полі людського поступу. Її тенденція і метод повинні бути наукові. Вона громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, заразом аналізує їх і робить з них виводи, — се її і науковий реалізм”.

Іван Франко

Його думкам на зламі століть опонували українські “молодомузівці”, “хатяни” та інші, шукаючи сенс у мистецтві заради мистецтва.

Треба сказати різко: отже ні! Мистецтво не відтворює дійсности, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність“, — заявляє у статті 1930-х знаменитий поет Богдан-Ігор Антонич (1909–1937).

Певне, що за сто з добрим гаком років ми позбулися моди недооцінювати естетику художнього тексту, як і святої віри в літературну правду. Склалося розуміння художньої літератури і документальної — літератури факту, а збоку по-своєму балансує журналістика. Тоді чи має сенс сентенція “досліджувати не можна читати”, навіть якщо знайти в ній місце для коми?

Сльози і неврози на службі літературознавства

Богдан-Ігор Антонич

Література буквально починається з біографії — хай пробачать мені постструктуралісти цю тезу. Щоб з’явився текст, має спершу з’явитися людина, яка його напише, правда ж? У річищі біографічного методу життєпис та особистість людини розглядають як основну силу. Хоча зародився він в античності, прийнято думати, що в літературознавстві його вперше застосував Шарль Оґюстен де Сент-Бев (1804–1869), французький літературний критик 18-го століття. Певне, що згодом віру в силу авторства рознесуть на тріски. Проте, до цього ми ще маємо понад два століття.

Біографічним методом люблять грішити у курсових і дипломних роботах. Та й у дисертаціях, будьмо відверті. Мовляв, прочитали життєпис, а ще й трохи спогадів — чим не використали біографічний метод у своїй праці? На щастя, є в нас добрі зразки біографічних студій. Ті, що відкривають сторінки й ціле життя людей від літератури, яких ми встигли не знати або забути. Будь-який метод не статичний, а розвивається в часі та просторі. Складними шляхами біографічний метод прислужився психоаналітичному. Тому, де Зиґмунд Фройд (1856–1932), єврей родом з України, говорить про сексуальність, комплекси, сни й не тільки. Лише умовно можна говорити про психоаналіз в однині. Адже під його парасолею ховаються від дощу критики класичний фройдизм, неофройдизм, архетипна критика (юнґіанство), психоаналіз Жана Лакана, міфоархетипна критика Нортропа Фрая тощо.

Психоаналітичні досліди потребують не тільки вивчення творів письменника, але і його біографії в широкому розумінні цього слова. Конче треба знати не саму “офіційну” частину його життя, а і його інтимний побут, різні деталі та дрібнички його вдачі“, — переконує письменник Валер’ян Підмогильний.

З огляду на цейтнот, цю вічну біду людства, зупинимося лише на найпершій у всіх сенсах теорії Фройда.

Побутує думка, що фройдизм порпається у брудній білизні й шукає “те, що на споді” (так називається роман у Юрка Покальчука). На практиці все складніше. Важливо, що теорія від початку має тісний зв’язок із літературою. У грудні 1907-го року Фройд мав доповідь у Відні. У ній він наголошував, що поетична творчість дорівнює дитячій грі, а дорослі письменники й письменниці фантазують, як діти, й реалізують у своїх героях власне “Я” та свої бажання. Сьогодні цей текст під назвою “Поет і фантазування” студіюють на філологічних спеціальностях. Дофройдівські інтенції вбачають у творчій і критичній спадщині Івана Франка. В українських 1920-х був Степан Балей (1885–1952), який досліджував нечуване у поезії Тараса Шевченка, наприклад, образ пасивного чоловіка й коханки-матері. Доклався до цієї теми й автор знаменитого роману “Місто” Валер’ян Підмогильний (1901–1937). Його розвідка 1927-го року про едипів комплекс Івана Нечуя-Левицького та квіткові образи як потяг до матері свіжа на свій час, хоч і вщент розкритикована. Коло українських імен, причетних до психоаналітичного дослідження літератури, досить широке.

Психоаналіз пристосовують як до постаті письменника або письменниці, так і до їхніх текстів. У літературознавчому контексті продуктивні ідеї про роль дитинства, передусім, комплексів, фобій і сексуальності, стосунків із батьком-матір’ю у дорослому житті, “автоматичне письмо”, значення снів, творчість як сублімацію витіснених бажань, репресивний смисл культури. У новочасному українському літературознавстві важать психоаналітичні праці Григорія Грабовича, Соломії Павличко, Оксани Забужко, Ніли Зборовської, Галини Левченко та ін. У цьому переліку розташувалася незакінчена праця “Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського” літературознавиці-американістки, перекладачки, засновниці видавництва “Основи” Соломії Павличко (1958–1999). У цільному вигляді її зібрала 2000-го року, по загибелі авторки, літературознавиця Віра Агеєва.

Агатангел Кримський

Це дослідження біографічне і психоаналітичне. Авторка планувала прочитати постать геніального сходознавця, поліглота, письменника, інтелектуала Агатангела Кримського (1871–1942) через літературу, орієнталізм і політику. Перша частина, власне, є потрібним нам прикладом психоаналітичної інтерпретації. Вона починається з докладного життєпису й уважного аналізу листів. Оскільки деякі виходили з великими купюрами, то дослідниця перечитує архівні рукописи. З цього бачить “інтелектуальну розхристаність” Кримського, невміння довести почате до кінця (дисертацію не дописав), суїцидні настрої, депресію і спроби втекти в роботу від травм, зацикленість на російській орієнталістиці без виходу в західну науку. Автобіографізм і суб’єктивність літературної спадщини, у яких переконував сам письменник, дають змогу вільніше проводити зв’язки між літературою та біографією. З’являються психоаналітичні орієнтири дослідження: творчість Кримського як автопсихотерапія, писання як “неконтрольований інстинкт”, нав’язлива фантазія про ранню смерть, психічні стани, перенесені на літературних героїв, зв’язок невротичного з сексуальним, літературна тема батька-матері й дітей. Все це категорії класичної теорії Фройда. Їх Павличко послідовно відчитує в листах, щоденнику, тематиці й образах художніх текстів. Помічає унікальні риси: українство як форма божевілля, любов до України як невроз, ідеалізація, розрив між уявленням про народ та реальністю. А ще вперше в українській літературі глибоко описані нервові й психічні стани людини. Все це досконало вклалося в річище епохи fin de siècle, “кінця століття” 1890-х. Тоді була шалена мода на психологію і психіатрію, декадентські настрої, гедонізм; невротичне майже зробилося синонімом естетичного. У літературі ширилися теми спадкового божевілля, неврозів: ранню драму Лесі Українки “Блакитна троянда” 1908-го року з приреченою на божевілля героїнею згадують як ще один приклад.

Соломія Павличко говорить про “дисгармонійну” лірику Кримського, цінність якої вбачає у новому мотиві — екзотичної східної “хтивості”. Аналізуючи збірку “Пальмове гілля” (1898–1901) буквально по рядках, вона зіставляє два коди любові у назвах поетичних циклів: “Нечестиве кохання” і “Кохання по-людському”. Агресивне заперечення сексуальності, мізоґінні пасажі, “нечестивість”, зрештою, пов’язує з потягом до чоловіка. Мотиви частини поезій прямо співзвучні з фройдівським Еросом і Танатосом: потяг до смерті й сексуальний потяг ідуть у парі. У вірші “Перед портретом” перша ідилічна картина спілкування двох друзів завершується натуралістичним образом тління людського тіла.

Дослідниця аналізує лірику і прозу в контексті роману “Андрій Лаговський” 1905-го року. Тобто підходить цілісно до біографії й художньої творчості як єдиного наративу автора. Аналізуючи цей широкий контекст, вона проводить між героєм та автором паралелі. У Лаговському, відповідно до фройдистської схеми, Павличко бачить особистість та переживання Кримського. Цей текст наповнений еротичними фантазіями й пасажами, давньогрецькою естетикою, темами сексу як небезпеки для чоловіка, випадкового підглядання, пригніченої гомосексуальності, мізоґінії, відрази до матері. Павличко досліджує текст через канву античної філософії, передусім, Платонову концепцію Еросу, де гомосексуальність не протиставлена стосункам жінки і чоловіка. На такий зв’язок наштовхують як епістолярні згадки, так і грецькі референції роману, а ще життєві епізоди стосунків Кримського з учнями. У зовнішніх обставинах, наприклад, огиді Лаговського до матері й ірраціональній любові до батька, якого не пам’ятає, авторка читає психоаналітичний симптом. Зворотній едипів комплекс, “гомоеротичний” його варіант, захований у несвідомому героя. Відшукуючи відомості в біографії, дослідниця робить низку припущень, наприклад, про життєвий конфлікт самого Кримського з матір’ю. Свої міркування підкріплює цитатами із творів і листів, знаннями ширшого контексту, екскурсами в літературні явища часу й типологічно близькі тексти, наприклад, Оскара Вайльда чи Міхаїла Кузьміна.

Попри всю критику фройдизму й цієї праці та її незавершеність, що можна вивчити з творчого методу Соломії Павличко? Інтерпретація літератури вимагає великих знань, уміння бачити глибше, читати підтекст, шукати зв’язки між явищами й не бути “зашореними”. Психоаналітичне літературознавче дослідження потребує відваги й однакової цілісної уваги до біографічного і художнього контекстів. Це є ретельний аналіз текстів на всіх рівнях: мовленнєвому (яке слово і чому тут вжито?) і текстуальному (наприклад, автор викреслив у рукописі й замінив якесь слово — чи є в цьому більший сенс, ніж просто помилка?), риторичних фігур, тропіки (метафори), мотивів, образів, сюжету, жанру, загальної теми у творчості, компаративному рівні (в контексті інших текстів та літератур) тощо. Вміння зіставляти й бачити ширше. Найголовніше — починати зсередини, а не нав’язувати щось ззовні: тобто пізнавати текст і лише з його специфіки обирати методи й ракурси.

(Далі буде…)

Для читання:

  1. Григорій Грабович, Поет як міфотворець: семантика символів у творчості Тараса Шевченка
  2. Соломія Павличко, Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського
  3. Тамара Гундорова, Femina melancholica. Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської
  4. Ніла Зборовська, Психоаналіз і літературознавство
  5. Владимир Пропп, Морфология волшебной сказки
  6. Зиґмунд Фройд, Поет і фантазування
  7. Степан Балей, З психольоґії творчості Шевченка
  8. Валер’ян Підмогильний, Іван Левицький-Нечуй. (Спроба психоаналізи творчости)
  9. Поль Рікер, Конфлікт інтерпретацій
  10. Вольфган Ізер, Процес читання, феноменологічне наближення
  11. Тамара Гундорова, Перелицьована казка. Літературознавиця Тамара Гундорова — про поему “Енеїда” Івана Котляревського
  12. Василь Будний, Розгадка чарів Цірцеї: національні образи та стереотипи в освітленні літературної етноімагології

Обговорення

Цікава стаття, але одразу ж спадає на думку методологічна заувага – психоаналіз має досить сумнівну наукову репутацію. Скажімо, К.Поппер його відносить до ненаукових вчень. Звісно, в психоаналізу є й захисники, так у “The Skeptic Encyclopedia of Pseudoscience” (за редакцією М. Шермера) наведено непоганий огляд аргументів як за, так і проти того, що психоаналіз – це псевдонаука. Але все ж таки важко позбутись думки, що літературознавчі дослідження, які спираються на сумнівний підхід, теж опиняються на грані псевдонауки.

Напишіть відгук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *