Ad fontes і de profundis Юрія Коваленка (1966–2023)

Історія археолога і воїна, який розкопав дві столиці, повернув додому півтори сотні полеглих захисників і віддав життя за Україну. 

Мрії Юрія Коваленка не знали кордонів. Хлопець із маленького села на сході України снив археологією – і став археологом. А ще музикантом, істориком, воїном, музейником, пошуковцем… Він добрий дух рідної Глухівщини, її genius loci, як казали римляни. Але передовсім людина, яка викопувала історію з землі. 

Спочатку то були черепки, які Юрко тягнув зі смітників, а мама-вчителька історії – не викидала. Однокласники згадують, що міг забігти по дорозі зі школи на город і вертався зі срібною ложкою.

Коли прийшов із армії, поїхав до Києва і попросився в експедицію Інституту археології на Подолі. Звідти його перший запис у трудовій книжці.

Потім були: давньоруські городища, гетьманський Глухів, знищений московитами Батурин, поховання часів Другої світової в Україні, розкопки в Чечні-Ічкерії та під Берліном, а з 2014-го – пошуки українських воїнів на окупованому сході України. 

Колеги називають його мандрівним істориком. Як Григорій Сковорода, Юрій завжди був на ногах, біля джерел. 

Бо, за словом Сковороди, йшлося про сродну працю. Він тричі не вступив на істфак. Вивчився на електрика та вже пізніше студіював в університетах Глухова і Києва. Як каже колега Юрій Ситий, «археологію вчать на лопаті». Археологію Юрій Коваленко вважав найкращою з наук.

***
Мешканці Глухова переходять вулицю швидким кроком, вслухаючись, чи щось не летить. Вдома розраховують маршрут до погребу на випадок атаки. Від Глухова до кордону з Росією дев’ять кілометрів. Росіяни закидають місто шахедами, градами, ураганами, керованими авіаційними бомбами та іншим смертоносним залізяччям. У вересні влада оголосила евакуацію. Але місцеві залишаються – і повертаються. 

Під ногами глухівців лежить тисячоліття української історії. Уродженець сусіднього Некрасового Юрій Коваленко перекопав кожен метр цієї землі. Часом мешканці незадоволені, коли на городі знайдеться старий фундамент. Вони торгують городиною. Тоді археологам доводиться торгуватися за минуле. 

Національний заповідник «Глухів» переживає третю на віку світову війну. Його експозиції йдуть углиб: до чуми у Глухові чотирнадцятого століття, монастиря, який очолювала матір Івана Мазепи Марія Магдалина, до столиці чотирьох гетьманів у вісімнадцятому столітті, до міста підприємців-меценатів Терещенків і боїв Другої світової. Нині в музеї забили вікна, сховали в підвали фонди й обладнання, а між обстрілами проводять виставки онлайн.

– Я ж не заберу в евакуацію Миколаївську церкву – пам’ятку національного значення, – каже директорка Ірина Мошик. – А до неї вже прилетів російський дрон, повибивав вікна…

Ірина вважає, що Юрій Коваленко «вмів бачити» городища і церкви. Хай колеги не згоджувалися, наполягав: треба копати тут. Усі експонати в Глухові пройшли через його руки. Навіть по гриби ходив із металошукачем. 

Він заснував у заповіднику Музей археології та двадцять років завідував науково-дослідним відділом. Майже завжди спізнювався на роботу: по дорозі Юрія зупиняли люди з питаннями. Заскочить у музей зранку, ковтне кави і мчить на розкопки. 

Глухова йому було мало. Щоліта Юрій віз студентів у Батурин, де приєднувався до постійної археологічної експедиції Чернігівського університету. Вони розбивали на березі Сейму намети. Вдень копали, а вночі співали біля вогнища. Для «розкопу» треба зробити на землі розмітку, а тоді зняти по розміченому верх ґрунту. Археолог бачить землю посмугованою вглиб: згори лежить «пустий», переплетений корінням дерновий шар, знизу – материковий, природного походження, або культурний – сліди діяльності людини. Цю багату на знахідки частину зачищають із пензликами і лопатками, відкидаючи зайву землю (відвали). Експонати не можна виймати з контексту: їх описують, фотографують і роблять замальовки. 

Багато що Юрій віднаходив своїм металошукачем у відвалах, розповідає колега Любов Кіяшко. Розрізняв за пищанням: чи там мідна монета часів імперії, чи давньоруський срібняк. 

Це він придумав піднятися на параплані, щоб зробити перші аерофотознімки Батурина.

Гетьманська столиця першою пережила московський геноцид. Коли Іван Мазепа перейшов на бік шведського короля, московити вирізали беззбройних батуринців і спалили церкви. «Вся Україна в крові», – написали про 2-го листопада 1708-го року європейські газети. Ясна річ, що за совєтського режиму розкопок у Батурині не проводили.

Після відновлення незалежності археологи робили тут відкриття щороку. І щороку 15-го серпня Юрій накривав у Батурині гостину до Дня археолога. 

Під Глуховом він прийняв перший бій великої війни. А в Батурин повернувся на ротацію після боїв на Київщині й Чернігівщині.

***
Оксана Коваленко не уявляє, як чоловік може не дарувати квіти. Їхній дім квітував із ранньої весни до пізньої осені. Взимку, серед вибухів війни Юрій приніс їй пір’їнки фазана. 

Вона вчилася у восьмому класі, коли прийшов новий учитель музики. Молодий бородатий гіпі в джинсах і з гітарою. У школі він організував дівочий гурт, як тоді називали: вокально-інструментальний ансамбль. Оксана грала на бас-гітарі. Через рік учитель уперше провів її додому після репетицій. А через три роки Коваленки одружилися. 

З Юрієм було легко. Щоранку він прогрівав машину. Коли дружина виходила зібрана, питав: «Овва, це нове? Я боюсь пропустити. Ти ж виходиш така красива». 

Їхні сімейні вечори були наповнені музикою. Зовсім юним Юрій виступив на популярному фестивалі початку дев’яностих «Червона рута». Виконував під гітару власну пісню про Батуринську трагедію. Створив із кумом, маріупольським греком Едуардом гурт «Трактир». Музики багато відіграли по весіллях. Коли місцева газета вперше про них написала, редактор виправив назву на «Трактор».  

Юрій завжди був у русі. Садив дерева. Робив вино. Плів лозові кошики. Його рік мав два сезони: «рибалка або копалка». Тобто влітку їхав на археологічні розкопки, а взимку на риболовлю. Мав теплі обладунки, майже як у лицарів, і сам чистив упійманих окунів: «Їжте, бо такого в жодному ресторані не знайдете. Ще двадцять хвилин тому вони плавали».

Виходжував за грибами десятки кілометрів. Вдома сім’я спробувала більше сорока видів. Міг принести таку чудасію, що дружина жартувала: «Якщо ти хочеш розлучитися, кажи прямо. Але я це їсти не буду».

«Ген грибника» передався Юрію від батьків, а від нього пішов до старшої доньки Олесі. Тато навчив її дивитися не під ноги, а на дерева. Вже в Німеччині Олесині гриби стали легендою. Місцеві просили показати, де ж вона їх знаходить. Одного разу дівчина занесла трохи грибів у місцевий ресторан, і власники були в захваті: делікатес.  

(Коли все сталося, письменниця Тамара Горіха Зерня, рід якої походить із Глухівщини, виставила на аукціоні банку Юрієвих лисичок. Люди зібрали майже 150 тисяч гривень на потреби його підрозділу. З тих грошей купили тепловізор, два старлінки і чотири зарядні станції.)  

Їхня внучка Варвара, донька Олесі, народилася під час великої війни. Юрій мріяв, коли підросте, ходити з нею на риболовлю і по гриби. 

Завдяки берлінським експедиціям доньки Коваленків евакуювалися в Німеччину. Німецька сім’я, з якою вони ніколи не зналися, написала Юрію в перші дні великої війни. Молодша Іванка їхала в автобусі, коли батько з побратимами зупинив їх на блокпості в Батурині. Там вони обнялися востаннє.  

***
– Війна тебе пережовує і випльовує. – недавно сказав пошуковець Олексій Юков «Українському свідку». – Залишаються лише кістки.

Вони шукали тіла в подертих вирвами, замінованих полях. У випалених, як сірники, посадках. При розквашених від дощів дорогах, які стали комусь останніми. То була напівприватна домовленість: тільки цивільні добровольці, з приставленими до них бойовиками. За два роки пошукова місія «Чорний Тюльпан» повернула додому сотні полеглих воїнів.

Раніше вони працювали на похованнях років Другої світової війни. Коваленко – знаний військовий археолог. Задовго до Революції гідності він очолив сумську групу на розкопках у Корюківці на Чернігівщині. У 1943-му угорський підрозділ Вермахту розстріляв там майже сім тисяч мешканців. Хоча совєтських партизанів було вдесятеро більше за нацистів, але місцевих вони не захистили. Хотіли показати, що німці гірші за совєтів, які принесли в Україну Голодомор і репресії.

Дні в Корюківці пригадує Олександр Мірошниченко, учень і колега Юрія, військовий Третьої штурмової бригади. Беруться за першу яму, а вона різко наповнюється водою. Ледве забирають кістки. Копають другу, третю, п’яту – але їх відразу затоплює. У кожній ямі п’ятеро-шестеро вбитих. Зрештою натикаються на могилу тільки для двох людей, похованих на штик лопати. 

– Чому ті так глибоко, а ці зверху? – питає юний Саша досвідчених колег.

Виявляється, людей приводили на розстріли з лопатами. Вони знали: доки копаєш, доти дихаєш. І копали як лише могли довго та глибоко. Зрештою на дні проступала вода. Тоді розстрільна команда кричала «годі!». Наступні п’ятеро засипали могилу і копали нову. Але коли прийшли двоє останніх, убивці не хотіли більше чекати. 

Військова археологія – це тяжко. Найтяжче забути запах: густий, солодкавий. На сході Юрій нерідко сам ліз у яму по напіврозкладені тіла – молодші колеги зеленіли від розхлюпаних по одежі решток. Перед поїздкою старався побільше вивчити, а в поїздці запам’ятати, сфотографувати: імена, хрестики, татуювання. Обурювався через байдужість системи: коли повернуті з таким ризиком тіла воїнів передавали в морги без документів і деталей, а потім губили зв’язок із рідними. Учасники місії працювали на мушці у психованих головорізів «денере», між вибухами. Це було після Іловайська і Дебальцево: навколо згоріла техніка, чиїсь руки і ноги. 

Юрій їздив на окуповану територію дев’ять разів. Повернувшись, сказав: «Вони на цьому не зупиняться. Будьте готові».

Люди здебільшого не повірили.

***
У березні 2022-го йшли бої. Під Києвом від артилерійського удару горіла дерев’яна церква. Церква мала сто п’ятдесят років, але не пережила російської навали.

– Я нічого не можу зробити, – телефонував Коваленко Ірині Мошик. – Ти уявляєш, яке безсилля?

На війні він залишався науковцем. Навіть копаючи бліндаж, підкреслює колега Наталя Саєнко, збирав для музею експонати.

– Кожен науковець хоче відкрити піраміди, – міркує Олександр Мірошниченко. Юнаком він приніс до музею коробку черепків із городу. Всі відмахнулися, а Юрій ніби впізнав у Саші себе. Так почалася їхня дружба і співпраця.

– Як керівник Юра давав гарне підґрунтя для роботи. Не переобтяжував паперами. Постійно піднімав «планку». Це вело до наукових та історичних відкриттів.

Коваленко робив грандіозні речі, але не хизувався. Дослідив із колегами усипальницю Миколи Терещенка в Глухові, знайшов у Батурині Миколаївську церкву, розкопував заміську резиденцію Івана Мазепи і Батуринську фортецю. Якось мешканець глухівського передмістя Гончарівки приніс шматок обгорілого білого кахелю. Дивляться, а там герб Пилипа Орлика. Юрій провів розвідку (це коли копають на штик лопати, щоб не порушити землю) і вказав пальцем, де розбити розкоп. На грядці з полуницею знайшовся кут Орликової садиби.

Він вважав своїм обов’язком воювати. Думав повернутися до війська після захисту дисертації. Писав про історичну топографію Глухова: мав матеріалу й на п’ять таких. Був людиною поля й кайфував від пошуку, а не кабінетної роботи. Але передзахист проходив у 2021-му з бліндажа в Авдіївці. 

– Дисертація не була самоціллю, – каже дружина. – Це підсумок його професійного життя.

Юрій Коваленко пішов добровольцем у 56 років, попри проблеми зі здоров’ям і незгоду колег. Зневажав армійську муштру, але відчував себе там потрібнішим. Зрештою це не було в новину: у дев’яностих він сім років прослужив у військовій частині Глухова. Закінчив службу на посаді начальника з морально-психологічного забезпечення, у званні прапорщика (нині це штаб-сержант). А в юності служив у Польщі: там уперше почув, що совєтську армію називають окупантами.

У 2013-му році зародилася ідея створити у Глухові музей війни. Підвал був заставлений артефактами часів Другої світової. Олександр Мірошниченко викупив на аукціонах німецькі світлини міста. Мали бути й совєтські фотографії, але з Москви їм відмовили. Тож ця частина виставки поки що порожня. Зате є два жетони: німецький металевий, який ламали надвоє в разі загибелі та одну половинку відсилали родині воїна; і пластмасова капсула червоноармійців із папірцем, напис на якому швидко вивітрюється. 

– Ми розказуємо і показуємо, – продовжує Ірина Мошик, – хто і як цінував пам’ять про своїх воїнів. 

Юрій завжди казав, що війна – це людські долі. Вони з Олександром увінчали виставку пробитими шоломами совєтського і німецького солдатів. 

У 1994-му Коваленко розкопував табір військовополонених на території військової частини. Тисячі загиблих від голоду й холоду зарівняли в асфальт. Археолога найбільше обурювало гасло «ніхто не забутий». Казав: якби не копав із хлопцями, то, може, би й повірив.

У 2014-му музей зробив із його експонатів виставку про АТО. Там був лист, який Юрій знайшов у кишені спаленого в танку хлопця. Пізніше на екскурсію привели вчителів молодшої школи, які приїхали до Глухова на семінар. Одна вчителька застигла перед експонатом. Стоїть, дивиться, а по обличчі течуть сльози: 

– Цей лист писали мої діти, я пам’ятаю малюнок. Скажіть, будь ласка, він живий?

Олександр киває головою, що «ні». 

***
Всю ніч на 24-те лютого у Глухові грілася військова техніка. На зорі загупали вибухи. Юрій Коваленко із побратимами зустрічав окупантів за сім кілометрів звідси, біля Годунівки. 

Зранку Оксана Коваленко сіла в машину, протиснулася в черзі на заправку і вперше в житті сказала: «Повний бак». Вона лишилася в місті з вагітною донькою. 

До Глухова почали повертатися полеглі Герої. Як працівниця прес-служби Оксана писала повідомлення для громади. Телефонувала рідним і складала короткі, проте олюднені історії. Бо хто напише, що до того, як загинути за Україну, цей чоловік усе життя вирощував виноград?

Тим часом Юрій бився з окупантами під Броварами, а згодом на Чернігівщині. На ротації в Батурині в нього стався напад. Кілька місяців чоловік провів на реабілітації у Глухові: волонтерив для побратимів і проводив кожну вільну хвилину із внучкою. Всі розуміли, що ця радість буде коротка. Хоч пив жменями таблетки і мріяв повернутися до археології, але повернувся на фронт.

Штаб-сержант Юрій Коваленко загинув у випаленому війною Серебрянському лісі на Луганщині. Під Кремінною, яка за сумним символізмом колись звалася Новоглуховом. В останні дні він багато знімав на телефон. Ті короткі відео – документ епохи. Ось треба перейти дорогу, яку прострілюють вороги. Юрій біжить із боєкомплектом, а це більше десяти кілограмів ваги, і записує: – О, парашутик! Вони скидають нам такі боєприпаси. Заберу в музей. 

Він зняв, як росіяни стріляли в них із мінометів і градів, скидали фосфорні бомби і пускали отруйний газ. І як постріл танка обірвав його життя за тиждень до 57-го дня народження. 

З поля бою Героя виніс побратим – так, як він роками виносив інших полеглих воїнів.

Авторка: ХРИСТИНА СЕМЕРИН.
Світлини: надала сім’я Героя, а також і з сайту Національного заповідника «Глухів». 
Керівник проєкту: ОЛЕКСІЙ БОЛДИРЄВ.

Підписуйтесь на сторінки проєкту в instagram та facebook.

Проєкт реалізується за підтримки групи компаній ЮРіЯ-ФАРМ і громадської організації «Наукова унія».