Володимир Труш (1977–2015)

Яким пам’ятають львівського викладача, чиє життя перевернула війна. 

Двадцять років тому сім’я Трушів повертається з Криму на День Незалежності. Як завжди, з вікна автівки майорить синьо-жовтий прапор. Їх зупиняє кримська міліція – бо не знає, що нині державне свято. 

20 лютого 2014 року Росія окупує український Крим і почне серед Європи війну. 

Людина слова Володимир Труш піде захищати країну серед перших. У день, коли його призвуть, – перефразовуючи побратима Віктора Тесленка, – університет втратить викладача, а військо здобуде воїна.

Володимир Васильович
Коли б не зустрітись на вулиці Валовій, Володимир Васильович буде в костюмі, краватці та з портфелем. 

Його життя пов’язане зі Львівським національним університетом. Двадцять п’ять років тому він, випускник філологічного факультету, прийшов на кафедру бібліотекознавства і бібліографії старшим лаборантом. За рік став заступником декана рідного філфаку.

Ще за два доклався до формування нового факультету культури і мистецтв та перейшов заступником туди. Взявся за дисертацію про філолога Іларіона Свєнціцького, який майже пів століття керував Національним музеєм – дітищем Андрея Шептицького.

Заступник декана контролює розклади і програми, поселяє в гуртожиток, зустрічає о шостій ранку учасників конференції на вокзалі та раптово везе в Київ документи. А ще безкінечно сидить у паперах. На молодого колегу в цьому хаосі могли покластися. Та й на кафедрі він і лампочку вкрутить, і ялинку під Новий рік принесе. 

Колега Володимир Микитюк каже, що Труш ставився до своєї посади як до обов’язку, «стихійного лиха, яке треба перебути», – щоб усе працювало. 

Він викладав про книгу – її українську історію, книгознавство, документознавство, історію бібліофільського руху. На лекціях розказував і про Івана Федоровича, і про власне життя. «Кожна пара в нього – це нова історія, нова подія», – згадує колишня студентка Ольга Заліщук. 

Викладачка Галина Мурин якось застала в авдиторії напис на дошці: «У Володимира Труша – добра душа». Він міг везти розгублених першокурсників своєю автівкою до гуртожитка. Не робив біди через запізнення на іспит. На Миколая приносив на пари цукерки. 

На роздоллі долі
Володимир виріс у Новому Роздолі на Львівщині. 

Новий Розділ – це дев’ятиповерхівки посеред роздолля за три кілометри від Дністра. Місто заводів і шахтарів. Сімдесят років тому тут знайшли родовище сірки – одне з найбільших у Європі. 

(Зараз, щоправда, заводи бовваніють порожні, а людські городи сповзають у покинутий кар’єр).

Вони були щасливі галицькі діти. Взимку з’їжджали з гори на санках, влітку – у стодолі на сіні; взимку була коляда в баби з дзідзьом, як тут кличуть діда, влітку в їхньому ж дворі – вишні, смородина і позички (тобто порічки); а на Великдень дідо приносив їстівні коралі з кольорового тіста.  

Сім’я Трушів, згадував однокласник Андрій Яж, «…як теплі в’язані рукавиці, – тепло і ясно в хаті». А хата завжди повна гостей, яким не треба запрошення.

Володя обожнював школу. Якось привів на Новий рік додому весь клас: хлопці прибрали ялинку, а дівчата накрили з мамою Володі стіл. Через роки для нього було трагедією не встигнути на зустріч випускників.

Він навчався в музичній на сопілкаря, бігав, займався боксом і карате. Творив дива на турніку і ходив по сорок хвилин пішки в «качалку». Одного разу стояв у спарингу зі срібним чемпіоном Алжиру.

На Різдво підпільно колядував. Надумав стати священником. Але не вступив до семінарії. 

Так, за Божим промислом, Володимир Труш опинився у групі студентів-філологів Львівського університету. 

Він гарно декламував поезію і грав у студентському театрі, з яким ставили «Енеїду» та Андріївські вечорниці, возили у Краків «Дні української культури» і ходили по Львову з вертепом. На філфаку відповідав за стипендію (тоді їх ще передавали з рук у руки). У день «ікс» старости нетерпляче вичікували Володю з грішми.

Носив шкірянку, щосуботи грав у футбол і тримав у гуртожитку рибок. Удвох із сусідом-вірменином писали конспекти у світлі акваріума. Чи радше писав сусід: бо Володя вечорами «калимив» – заробляв на весілля гроші. Підпрацьовував у тренажерному залі, заливав із однокурсником фундаменти на гаражах. 

Він чітко планував своє життя. 

Жити швидко
Олена і Володимир Труші познайомились на першовересневих зборах. Це було тридцять років тому. 

На їхньому курсі зібралося багато хлопців – дивина для філологічного факультету. Однокурсниці запросили Володю до Оленки святкувати Новий рік. Він мав привезти її досконалий конспект із лексикології, який ходив по руках, – на носі був іспит. Але журився, бо якраз розійшовся з дівчиною.

Далі була перша сесія, до якої готувалися разом, і перший лютий їхніх стосунків. Одружитися вирішили майже відразу, а весілля зіграли на третьому курсі. 

Припасувалися одне до одного, як пазли. Вона його називала «Володінька» і «Володюсінька». Він по-філологічному відповідав, що це «надмірне використання суфіксів», і носив їй квіти.

Пані Олена жартує про них як «божевільну» пару. У Львові було по коліна снігу, а вони, юні, дерлися на Високий замок. Танцювали вальс у лісі на Закарпатті. Зранку після весілля застрягли в калабані посеред недільного Львова. 

Весілля не обійшлося без пригод: наречений загубив у Кракові паспорт (який потім повернувся – і паспортів стало два), заяву подали не з першого разу, по сукню приїхали у «санітарний день», ще й батька нареченої зупинили через перевищення швидкості, весільний келих розбився завчасу, а наречений усівся на коробку з яйцями для весільних пляцків.

У день одруження, 25 липня, було сонце, а ввечері – рясна злива: кажуть, на щастя.

**

Вони водили і любили автомобілі. Вибрали собі весільні запрошення з ретро-автівкою. 

Їхній перший бежевий «москвич» застряг на заправці в Золочеві.  Допомагали його випхати місцеві міліціонери. З часом купили автівку мрії – з салону.

Об’їздили Україну від кримського моря до карпатських гір. Брали немовля з візочком у машину і їхали хоч куди. Часто «кортежем» – із друзями і великими прапорами: на Синевир і південь Криму, в університетський табір у Чинадієво, Мукачево, Буськ, Яремче, Коломию, по львівських і волинських замках. 

Володимир любив адреналін і швидкість: автомобіль, лижі щозими, водний парашут (який приякоряють до катера) і стрибки з усіляких трамплінів. 

Він завжди приходив, чи то пак приїжджав друзям на поміч: байдуже, зранку посеред дороги скінчився бензин чи вночі поламалось авто. Возив чужих дружин у пологовий народжувати, а дітей – хрестити. 

«Якщо Володю порівнювати з автомобілем, – написав однокласник Андрій Яж, – то він, як Suzuki Vitara, – піонер серед джипів, надійний». 

**
У першу річницю Труші перебралися на власну крихітну квартиру. Стіл на новосіллі простягнувся від дверей до вікна – жартували, що як у казці про рукавичку. Це було чверть століття тому.

Відтоді гостей більшало. Часто називали: «Корчма в Трушів». Майстер на всі руки, Володимир зробив на кухні, як хотіла дружина, люстру з колеса до воза.

На свята вони збирали друзів на шашлик. Друзів Володимир мав багато.

– Він умів бути поруч. Невидимо, але осяйно, – пригадує товариш Руслан Марків.

У сім’ї завжди був пес. Спочатку з ними жив німецький дог Лорд. Після нього – багатодітна мама Кнопа породи ердель-тер’єр. Володимир мріяв про ердель-тер’єра змалку. Це міцні, «балакучі» собаки давньої англійської породи.  

На річниці одруження Труші завжди кудись їхали. У десяту обмінялися жартами, що вона не доливає сантиметр чаю у горнятко, а він не зачиняє до кінця шухляди. 

– Володя, – зауважує дружина, – належав до тих чоловіків, які не говорять про любов постійно, а дотримуються правила: «Як щось зміниться, я тебе повідомлю». 

Вони все робили разом: готували вечерю, ремонтували двигун в автівці, купали дітей і будували кар’єру. Повторюваний образ із тих часів: Олена або Володимир чекає з дітьми в машині перед університетом, щоб передати «зміну» і бігти на власні лекції. 

Щороку подружжя з колегами їхало записувати місцеві говірки на Сколівщину, Прикарпаття й Закарпаття. Там Володимир удосвіта йшов у гори і приносив гриби та чорниці.

Удвох займалися репетиторством: він викладав українську літературу, а вона українську мову. Діти відчували себе в оселі Трушів не абітурієнтами, а гостями. 

**
Труші чекали на старшого сина в розпал Помаранчевої революції. Дружина не відпустила чоловіка в Київ, але щодня ходили на львівський Майдан. Жартували, що першим Миколчиним словом буде «Ющенко – так».  

На Революцію Гідності Володимир Труш рушив просто з-за святкового столу. Ввійшов до страйкового комітету Львівського університету. Коли на Майдані поранили чоловіка їхньої співробітниці, Володимир повіз у Київ гроші від комітету. 

Коли у 2014-му почалася війна, домовилися з дружиною, що він не піде в армію через дітей. Але як буде повістка – не вагатиметься.

Повістку принесли напередодні десятого дня народження старшого сина. Так і святкували: багато гостей, дружина зі сльозами в очах, а маленький іменинник питає, чого всі сумні?

М’якість і твердість

Володимир Труш мав допитливі очі й ходив легко, ніби танцював. 

Кажуть – умів ділитися радістю. 

Усміхнений, розважливий і незворушний у метушні. Закоханий у сонце і життя. Лише такий на довоєнних світлинах. 

Упертий, спокійний і скромний. Відгукувався і прислухався до людей. Міг застосувати боксерські вміння, заступаючись за друзів. 

Кажуть – поєднував твердість і м’якість: мав тверді переконання і делікатну, доброзичливу вдачу.

Як боксер, умів тримати удар.

Війна
Твердість його кристалізувалася на війні.

Після підготовки в Академії сухопутних військ капітан запасу Володимир Труш поїхав на Луганщину. Його призначили заступником командира роти по роботі з особовим складом (по-старому «замполітом») 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. У червні їхній батальйон перевели в нову 53-ю окрему механізовану бригаду.

Рота зайняла 25-й блокпост при трасі на Лисичанськ, біля в’їзду в Гірське. Володимир тоді казав, що ледь не касками рили бліндажі. Далі був 29-й блокпост – це Бахмутська траса, обіч якої стояли бойовики. У серпні батальйон перекинули в Авдіївку.

Солдати – пів року як «на нулі» – зустріли нового «замполіта» з підозрою. За посадою не водилося доброї репутації. Труш узяв зошит і пішов по бліндажах – питатися в людей, хто є хто.

На фронті він дістав позивний «Артист», відростив вуса і підстриг козацький чуб-оселедець. Друзі не впізнавали Володимира-козака зі світлин фронтових кореспондентів Євгена Малолєтки і Макса Левіна (перший пізніше отримає Пулітцера, а другий загине під час окупації Київщини у 2022-му). Євген познайомився з ним ще до вусів, коли його рота зупинила потяг із контрабандним вугіллям.

У війську Володимир залишився «заступником декана». Повсякчас щось діставав, когось возив і з кимось говорив (волонтери, СБУ, інші частини, комбат). Віз хлопцям пошту, цигарки і зняті з карток гроші. За день мав організувати їжу, дрова й нічліг, ремонт бензопили, цвяхи для бліндажів, навіть із нашестям мишей розібратися.

Їздив машиною, яку подарували друзі. У дорозі відчиняв вікна і гучно вмикав українську музику. 

Їв раз у день, спав по три години. 

Не приймав пияцтво в армії. Комусь і запотиличника міг дати, якщо бесіда не допомагала. А в місцевий генделик приніс кільце від гранати і попередив: не продавати горілку військовим.

Побратими згадують, що Володимир зробив їхнє життя легшим.

На Великдень вони майстрували кошики і в вишитих сорочках пішли до церкви. У церкві, звичайно, бовванів двоглавий дерев’яний орел – московського патріархату. 

Труш збирав спогади вцілілих у Кримському і хотів написати історію роти. У Костянтинівці за свій кошт замовив усім ножі з гравіруванням. Організував батальйонну відзнаку «Хрест мужності», бо керівництво не було спроможне подати на державні нагороди найкращих бійців. 

А ще запровадив традицію дарувати бійцю прапор із підписами від побратимів. Від себе писав знамениту цитату з роману Юрія Сороки: «Не ми обираємо боротьбу за Батьківщину – вона обирає нас».

**
Щоночі до них приходять на розвідку диверсанти. Інколи йдуть на прорив. 

Сильні обстріли, бо ворог сидить по той бік озера. 

Артилерія – як лотерея: ніколи не знаєш, у твій окоп прилетить чи поряд.

За сімдесят днів ворог випустив двадцять тисяч снарядів, розказує Володимир Труш в інтерв’ю для телебачення. Четверо побратимів загинули, більше тридцяти були поранені.

Потяг із контрабандою не один – це величезна ріка. Бандюки приїжджали до військових домовлятися.

За два місяці, каже Володимир, намотав дев’ять тисяч кілометрів. 

Він не боїться: проситься в бліндаж, хоча може ночувати в хаті. Йде на не обов’язкові для нього патрулювання, стріляє з усіх типів зброї. Начищає до блиску свій джип, хоча побратими відраджують: бруд – природний камуфляж. 

Батькам довго не говорить, що «на нулі». 

Скаржиться на вуса: що куйовдяться.

**
«Справжні вояки – як наш Труш – народжуються з любови». Так написала театрознавиця Майя Гарбузюк, життя якої теж обірвалося передчасно. 

З любові він відвойовував, як сам казав, мирне небо для поранених війною дітей. Бачив у них майбутнє України. Світився, коли їхали машиною, а діти вигукували «Слава Україні!». Для них побратими возили з собою шоколадки, цукерки і згущене молоко – солдатський пайок. 

Одна дівчинка поскаржилася, що пів року не їла морозива. Хлопці привезли їй із міста різних смаків. У подяку мама дівчинки принесла три літри меду. З’їла ложку при військових, аби довіряли.

Колись Володимир недовго вчителював у львівській російськомовній школі. За той місяць п’ятикласники багато почули про українську історію й писали твори про козака Голоту. 

Там, біля Попасної Володимир почав їздити у школи. Просив зі Львова передавати книжки і розвозив їх по бібліотеках. Виступав із промовами про українізацію на випускному в Гірській гімназії, «9 травня» в Оріховому, а першого вересня – у школі в Авдіївці. В Оріховому вони пішли на «останній дзвоник», а потім в учительській співали українські пісні.

Навіть учителі, що дивилися в бік Росії, плакали, коли почули про біду. 

**
У Львові для Трушевої роти збирали гроші, амуніцію і книжки. Пів міста друзів і колег склалося на машину. Колега з кафедри Євангеліна Олійник дістала сімдесят прапорів, щоб підписувати побратимам на пам’ять. Передали на схід тепловізор і мішок насіння трави – маскувати свіжі окопи. 

В останню відпустку сім’я Трушів полетіла в Туреччину. Теща спекла коровай. Але серцем Володимир лишався на Луганщині. Телефон дзеленчав без угаву. Часу обмаль. Поїхав.

В останній день жовтня дружина з синами пішли фотографувати для тата осінь. Але в той ранок їхній тато підірвався на міні разом із ротним Віталієм «Гектором» Кравченком. Вони завше були вдвох, і капітан Кравченко залишився ще на пів року, щоб демобілізуватися разом.

За місяць до трагедії Володимир написав Євангеліні, що щасливий: «Війна вчить цінувати життя і дає змогу зрозуміти, хто ти насправді». Про свою службу відгукувався як спробу зробити щось важливе. «Він не боявся смерті – боявся не впоратись», – додає Євангеліна. 

Останній його дзвінок був серед ночі – зі словами про любов. 

Останній його подарунок дружині, ваза з гільзи, приїхав у траурному кортежі. 

Це було десять років тому.

Але болить, як сьогодні.

***
Капітан Володимир Труш посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Університет назвав його ім’ям авдиторію і щороку призначає іменну студентську стипендію, а люди в Новому Роздолі ходять вулицею Володимира Труша. Його ім’ям назвали й рідну школу. 

Розмовляю з дружиною Героя у львівському ресторані з високими стелями і темними стінами. Струнка, як Мавка, Олена Труш показує книгу «Війна вчить цінувати життя». Це спогади про Володимира Труша на пів тисячі сторінок, оформлені дуже по-філологічному (ті, що вчилися на філфаку, впізнають стиль). Уклала їх пані Олена з Євангеліною Олійник.

На вулиці підоспіли й чекають маму сини. Бачу їх звіддаля. Так і запам’яталось: груба книжка в руках, три тонкі силуети – і порожнеча серед кінематографічно блискучого нічного Львова.

Авторка: Христина Семерин.
Керівник проєкту: Олексій Болдирєв. 
Світлини опубліковано за книгою спогадів.

Підписуйтесь на сторінки проєкту в instagram та facebook.

Проєкт реалізується за фінансової підтримки групи компаній ЮРіЯ-ФАРМ і за підтримки громадської організації «Наукова унія».