Такі нестрашні амфібії


Чи замислювалися ви бодай раз у житті, до якої кількості живих істот ми так щиро і водночас нез’ясовно відчуваємо страх або презирство? І мова не лише про людей — хоча наше ставлення до цих тварин досі активно вивчається. Мова про тих “братів наших менших”, що з давніх-давен лякали українців, — про холоднокровних. Ми живемо в часи, коли давно існуючі народні традиції та забобони втратили свій сенс. Однак саме вони найчастіше задають ставлення до плазунів та земноводних (що їх біологи у XVIII-XIX ст. об’єднували під назвою “гади”). Це стимулює виникнення фобій, які однозначно не приносять користі ані людям, ані гадам. Але чи не дарма нас лякали в дитинстві?..

Найбільш чудернацькі серед тих гадів, що можуть трапитися пересічному громадянину, — це, поза конкуренцією, земноводні. Подумайте лишень: у ставку і річці, у лісі та на городі, мало не у своїй хаті — усюди беззахисна людина може натрапити на цих украй небезпечних істот, що самим огидним доторком здатні зіпсувати людині здоров’я, і чий вигляд недвозначно каже про їхню недобру сутність! Трохи перебільшено, але приблизно так сукупне бачення переважної частини українців і виглядає.

Волога шкіра амфібій

“Холодне і слизьке тіло” земноводних за своєю природою не має нічого спільного з небезпекою. Земноводні представляють клас Амфібій (Amphibia) — тварин, пов’язаних з водою перш за все для розмноження: згадайте-но жвавих пуголовків на мілководді влітку! Сама їхня назва була запозичена латиною з грецької (ἀμφί — “подвійний” та βίος — “життя”) на позначення цього зв’язку. І постійно волога (читай — слизька) шкіра є нічим іншим, як рисою саме істоти, залежної від води. Адже окрім традиційного способу з використанням легень, амфібії здатні (і схильні) отримувати кисень, розчинений у воді, — через шкіру. Волога шкіра є перш за все ніжним та вкрай важливим органом газообміну — і аж ніяк не просто так точиться слизом, ніби щось огидне і хворобливе в уяві людей.

Занурюючись під воду, часто з головою, під час нерестового амплексусу, ці ропухи навряд чи довго витримали б без шкірного дихання.
Автор фото: Дмитро Шабанов.

Слизьке чи не слизьке, але холодне тіло амфібій майже завжди сприймається як чуже і дивне. Взаємозв’язок їх з холодною водою, що простежується у низці містичних уявлень, не має нічого спільного з реаліями. А реалії полягають у тому, що подив від контрасту теплих рук і холодної тварини мала б відчувати скоріше ця тварина. Адже здатністю підтримувати постійно високу температуру тіла (гомойотермією) наділені лише такі щасливчики (з нині існуючих) як птахи та ссавці. До останніх, очевидно, належимо і ми, позаяк дитинчата людей (їх ще називають “діти”) вправно смокчуть, чи то пак, ссуть, молоко. Інші тварини вимушені покладатися на умови навколишнього середовища та власну поведінку. Саме від зовнішніх джерел тепла залежить, наскільки активним буде метаболізм організму амфібії. Власне, це є одним із факторів характерного явища в житті амфібій нашого клімату — зимової гібернації. Знижуючи власну температуру до можливого мінімуму, амфібія перечікує несприятливі зимові умови, виживаючи саме за рахунок майже припиненого обміну речовин. Уявивши відпочинок на найзвичайнішому пляжі, ви можете пригадати, де саме ви могли бачили жаб — на пласкому листі глечиків, сплетінні водних рослин, на відкритих ділянках кромки води. Насправді, їхнє заняття там невимовно просте: вони гріються. Задоволена і нагріта жаба може змінити свій колір на більш яскравий, а сама стати вельми жвавою — дітлахи, що пробували ловити жаб удень пекучим літом, підтвердять це!

Типова жаб’яча позиція: на сонячному місці і водяній рослинності. Тут її складніше дістати усім потенційним хижакам (птахам, ссавцям, зміям), а вона, у свою чергу, може насолоджуватися вологою і теплом.
Автор фото: Дмитро Шабанов.

Біорізноманіття амфібій

До речі, про жаб. А хто це?.. Задавалося б, це слово означає будь-кого зі стрибучих зелених валькуватих створінь. Аж ні! Давайте-но розберемо, кого саме і за що бояться.

Прудкі зелені довгоногі тварини, що їх можна зустріти майже по усіх водоймах країни, — то є справжні жаби, причому одразу три види: ставкова, озерна, їстівна (одразу зрозуміле їхнє прикладне використання, чи не так?). Вони отримали характерну назву “зелені жаби” (рід Pelophylax), а в англійській були наречені не менш точним ім’ям “water frogs” (“водяні жаби”). А ось схожі на них брунатно-коричневі чи оливкові, часто з плямами та смугами бурого, червонявого та зеленого кольорів тварини, яких можна здибати навіть блукаючими в лісі чи на лузі, — є бурими жабами (рід Rana), яких теж трійко видів: трав’яна, прудка і гостроморда.

Розташовані поруч, зелена і бура жаби (в даному випадку — їстівна та трав’яна) розрізняються безпомилково. Зовсім різні в них способи життя, фізіологія та поведінка. Об’єднує їх лише абсолютна нешкідливість для людини і філософський погляд.
Автор фото: Дмитро Шабанов.

Злагоджені хори таких жаб навесні здавна вважалися передвісниками різноманітної погоди (від дощів до сонця) — хоча насправді являють собою скупчення охочих розмножуватися самців, що змагаються за увагу мовчазних самиць. Жаби одночасно є одними з найбільш “слизьких” наших амфібій і найбільш використовуваними: про французьку кухню чули всі, а наживку для рибалки іноді роблять не лише з черв’яків чи риби…

Галасливі самці зелених жаб збираються докупи вночі, аби поспівати та позмагатися за самиць.
Автор фото: Дмитро Шабанов.

А от у сільських мешканців та дачників, що зібралися садити городину чи копати врожай, несамовитий жах викликає часничниця (рід Pelobates), що позирає з-під землі, зрушеної лопатою. Імовірніше за все, саме ці маленькі, округлі, сіро-коричневі (часто в червону цятку) тваринки стали “сировиною” для міфічного зв’язку безхвостих амфібій з померлими родичами та віщуванням смерті в разі зустрічі. Погодьтеся, маленьке холодне створіння з великими кошачими очима, що вилазить з-під землі і блукає вночі, — саме напрошується на потойбічну роль! Справжня ж природа часничниць менш містична, але не менш цікава. З усіх земноводних вони найрішучіше полишають водойми після нересту в березні-квітні, відходячи на кілометри. Шукають часничниці рихлі піщані ґрунти, у які зручно закопуватися потужними задніми ногами. Так-так, саме задніми. Великі очі і вертикальні зіниці, вочевидь, є адаптацією нічного мисливця за комахами — згадайте кішок, що також пристосовані полювати на стрімку здобич у темряві. Обходячи територію, часничниця може опинитися і на кладовищі, і на городі, і у дворі/ людей — що, напевне, когось лякає. Небезпеки від неї нуль, краще за все просто віднести кумедну гостю подалі від людей.

Пара часничниць у амплексусі (самець позаду). Наочно помітне мінливе забарвлення, а також червоні цятки у самиці. Зверніть увагу на помітні вертикальні зіниці — тримати очі відкритими під водою дозволяє спеціальна прозора нижня повіка.
Автор фото: Дмитро Шабанов.

Майже всі жваві діти чули набагато більш безпосередню загрозу від жаб: “Не бери їх до рук, бородавки будуть!”. Допитлива дитина пов’язувала “жаб” з бородавками, а бородавки з жабами, і опинялася в полоні одразу двох оман. Варто одразу зазначити, що бородавки з’являються через життєдіяльність деяких (їх чимало) вірусів папіломи людини (human papilloma virus, HPV). Вони чітко відповідають власній назві та передаються від людей до людей. Джерело ж забобону про бородавки, насправді, досить тривіальне.

Обравши екологічну нішу наземної амфібії, але і не сховавшись у темряву та під землю, як часничниці, ропухи розвили інші адаптації. Запобіганню втрат води на суходолі сприяв розвиток більш щільної шкіри, що одразу відчутно на дотик. А знайомі нам слизові залози масово змістили склад свого секрету (тобто, виділень) у бік отрути — на суходолі вже не стрибнеш так спритно у воду, доводиться захищатися! Саме ці потужні залози та їхні скупчення на шкірі ропух нагадали людям бородавки. Секрети залоз містять дійсно сильні токсини, але завдати реальної шкоди вони здатні лише при їх ковтанні чи контакті зі слизовими оболонками. Щоправда, тривалий контакт з отрутою навіть самих лише рук може зумовити легке запаморочення — знайомий деяким вченим-герпетологам ефект. Найбільше отрути здатні виділити скупчення залоз за очима — так звані паротиди (“білявушні” з латини). Засоби захисту будь-якої тварини мають викликати в освіченої людини повагу до живої істоти. Натомість відраза до земноводних загалом разом з “бородавками” (як у людей!) та деякою реальною небезпекою — пов’язали у свідомості пересічних людей сам лише контакт з ропухою зі шкірною патологією.

Ропух, що може зустріти українець, також трійко: сіра чи звичайна (Bufo bufo), зелена (Bufotes viridis) та очеретяна (Epidalea calamita). Їхні назви напрочуд добре вводять в оману — жодна з них повною мірою не відповідає “кольору назви”, а очеретяну марно шукати в очереті. Брунатні з цятками сірі ропухи, сіро-оливкові з вишуканими плямами зелені та схожі на них, але зі смугою уздовж спини, очеретяні — мешканці луків, лісів та заплав. Пересуваються нестрімко, виглядають дуже серйозними і, як зазначив один знавець, “аристократично”. Усі види втрачають свою чисельність останніми сухими роками, хоча подекуди можуть зустрічатися навіть у містах (як це трапляється посеред мого рідного Харкова).

Сіра (найперша ілюстрація з нею ж) та зелена ропухи досить легко дозволяють фотографувати себе зблизька — а все через власну отруйність, яка почасти замінює рухливість, меншу за таку в жаб.
За такі здібності ропухи вимушені “розплачуватися” бородавчастим виглядом. Утім, привабливість цих створінь очевидна всякому, хто мав з ними справу.
Автор фото: Дмитро Шабанов.

Хтось може заперечити — адже ні, прикмета щодо бородавок відносилася не до простого контакту, а до рідини, якою жаба чи ропуха могла “помочитися” на руки! Поведінка для звичайної людини і справді відразлива, бо нагадує щось, гхм, суто людське. І тут криється найбільша помилка — адже акт порскання рідиною із заднього отвору є найбільш безпечним із захисних механізмів. Річ у тому, що амфібії лишаються амфібіями навіть далеко від води. Вода завжди потрібна їм, аби дихати! Навіть для досить “сухопутних” видів, як-от ропухи чи часничниці, дихання шкірою лишилося вагомим джерелом кисню. Та що там, навіть подорожі жаб між водоймами можуть бути тривалими! Отже, потрібний запас рідини, аби хоча б зволожувати шкіру.

Частково цю функцію беруть на себе спеціальні порожнини під шкірою — лімфатичні мішки; почасти завдяки ним шкіра амфібій так легко ковзає по їхньому тілу. Частково ж рідина запасається у сечовому міхурі, що не схожий на людський. Він сполучається з клоакою (органом, куди впадають кишечник і протоки статевих залоз та нирок) та накопичує в собі первинну сечу з великою часткою води. Його роль полягає в реабсорбції (вторинному поглинанні) із сечі води в разі потреби. І саме з рідиною у сечовому міхурі пов’язаний простий захисний рефлекс: раптово випорснути струмінь із заднього проходу, збентеживши нападника. Зрозуміло, що в основному така рідина буде складатися з води, а в “гіршому” випадку — містити невелику концентрацію солей та аміаку, що навіть не наближається до такої у сечі ссавців. Погодьтеся, загроза навіть менша за “потримати в руках”, бо шкірний слиз може видатись подразливим для очей чи подряпин, а рідина просто висохне.

Цей самець кумки показово напнувся зовсім не для фото: окрім добре помітних горлових резонаторів, гучності йому надає рідина, що набралася в лімфатичні мішки під шкірою. Через це він перетворився на трохи незграбного плавця — але вкрай звабливого співака! Зверніть увагу на дивовижні трикутні зіниці.
Автор фото: Назар Смірнов.

Вартими згадки є також амфібії, що поєднали переважно водне життя із порівняно їдкою шкірою та яскравою зовнішністю. Кумки, яких у народі ще називають “джерелянками” та “холодушками”, вражають насправді далеко не з першого погляду — це маленькі сіро-зелені створіння, що “зависають” біля поверхні води. Перша їхня назва відсилає до низьких ритмічних звуків, які кумки мають за шлюбні пісні, друга вказує на їхні улюблені місця (прохолодні тінисті водойми), а третя — на розповсюджене вірування. Згідно з ним, кумка, поміщена у глечик з молоком, відтерміновує його скисання. Феномен багатьма пояснюється бактерицидними властивостями шкірного слизу кумки, але емпірична (практична) доказова база лишається слабкою.

Більш детальний погляд натякає, чому кумки могли посісти місце у європейських міфах і навіть у казках братів Грім у якості “вогняної жаби”. Яскраво-червоне (у червоночеревої кумки, Bombina bombina) чи золотаве (у жовточеревої, B. variegata) черевце, що його кумки воліють випнути на показ у разі небезпеки, справляє враження на непідготовленого глядача — така поведінка називається німецькою “unkenreflex“. Яскравий колір недвозначно маркує небезпеку у світі тварин — сонечка, клопи-москалики або кольорова гусінь яскраві з тих же причин. З’їсти кумку було б не лише дивним, але й небезпечним бажанням — знову ж, через отруйну шкіру. Сюжет тих казок часто полягав у нез’ясовному впливі, що мають кумки на долю людей — приносячи або багатство у разі поваги, або недолю у разі кривди. Скоріше за все, так у давнину люди намагалися висловити своє захоплення маленькими тендітними і прекрасними тваринами — і така мораль має, на мій погляд, право на існування у всі часи.

Та сама червоночерева кумка зверху і знизу. Стає зрозумілим, чому ці малюки (порівняйте з розмірами пальців дорослої людини) часто лишаються непоміченими у калюжах та заплавних озерах.
До речі, малюнок черевного боку вельми варіабельний, ви не знайдете двох кумок з однаковими черевцями!
Автор фото: Микола Дрогваленко.

Наостанок лишилося згадати амфібію, з якою, найімовірніше, не пов’язаний жодний лихий забобон. Зустріч “жабки” у хаті за багатьма версіями віщує людям добро — і жодна наша амфібія так вправно не вміє залазити будь-куди, як райка (рід Hyla). Деревні жаби, як їх ще називають, дійсно живуть у тривимірному світі, вміло хапаючись своїми пальцями з присосками за гілки кущів і дерев, поміж якими мешкають більшу частину року. Шлюбний крик самця райки (або ж “рохкавки”) може посперечатися навіть з механічними інструментами, нагадуючи ритмічні вібруючі звуки нерівної пилки, що може становити серйозну загрозу… вашому сну, якщо такий співець оселиться десь поруч. Але зустрівши райку десь на подвір’ї, ви навряд злякаєтеся — ніжно-зелена худорлява і довгонога амфібія зі спритними м’якими пальцями викликає зазвичай лише розчулення. Тримати довго цю гостю у руках не варто — насамперед через можливий її перегрів.

Зустрівши наступний раз амфібію, що шарудить у лісовій підстилці, стрибає з берега у воду, кліпає очима з лунки на городі чи просто зачаїлася на кущі біля дому — згадайте, наскільки цікавою та беззахисною вона насправді є. Багаторічне ставлення людей до амфібій з острахом зіграло не меншу роль у їхньому занепаді в останні десятиліття, ніж глобальні зміни клімату. Наші пращури мали можливість спостерігати за ними хіба не щодня, переплітаючи їхні життя зі своїми і створюючи міфи. У сьогоденні нам лишається лише спокійне і доброзичливе ставлення до цих вразливих мешканців куточків дикої природи.

Використані і додаткові джерела:

  • Писанець, Є. М. (2014). Амфібії Східної Європи. Частина II. Ряд Ecaudata. Київ: Зоологічний музей ННПМ НАН України, 192 с.
  • Vitt, Laurie J., Caldwell, Janalee P. (2014). Herpetology: an introductory biology of amphibians and reptiles (fourth edition). Amsterdam; Boston: Elsevier, AP, Academic Press is an imprint of Elsevier, 747 p.
  • Wells, Kentwood D. (2007). The ecology & behavior of amphibians. Chicago: The University of Chicago Press, 1148 p.
  • Michael Hutchins, William E. Duellman, Neil Schlager (ed.) (2003). Grzimek’s Animal Life Encyclopedia, 2nd edition. Volume 6, Amphibians. Farmington Hills, MI: Gale Group, 507 p.
  • Писанец, Е. М. (2007). Амфибии Украины (справочник-определитель земноводных Украины и сопредельных территорий). Киев: Зоологический музей ННПМ НАН Украины, 312 с.
  • Лекторий-библиотека Batrachos.com [https://batrachos.com]
  • Зображення запису: Гілка і райка — речі більш ніж сумісні. Відносно легко знайти цих красунь можна лише під час нересту у травні, коли вони спускаються з дерев і кущів долу і лізуть у водойми. У інший час — допоможе лише вдача!.. Автор фото: Дмитро Шабанов.

Цю статтю опубліковано в рамках проєкту “Щеплення правдою”, покликаного просувати цінності критичного мислення та навчати українців відрізняти фейки від надійної інформації в пов’язаних з наукою галузях. Проєкт виконує команда “Моя наука” разом з громадською організацією Unia Scientifica за підтримки Міжнародного Фонду “Відродження”.

Обговорення

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *