Майдан і наука


Цей пост був написаний у березні-квітні минулого року. Не був опублікований, бо весь час хотілося додати до нього все нові епізоди бурхливої історії 2014 року. Але ми все-таки вирішили викласти його саме зараз, через рік після трагічних і героїчних подій, коли війна знову ставить нас на межу зневіри. Ми вистояли тоді, вистоїмо і зараз!

Наш сайт присвячений популяризації в першу чергу української науки, тому ми відслідковуємо будь-які появи науковців України в засобах масової інформації та соціальних мережах. Однак за останні чотири місяці наші колеги частіше з’являлися у ЗМІ у контекстах, далеких від наукових відкриттів. Мова, звісно, йде про Майдан і буремні події цієї зими.

Що ж робили українські науковці у цей час? Яке їхнє ставлення до навколишнього політичного життя? Чи правда, що вчений – це равлик у мушлі, якого не стосуються жодні зміни середовища?

Легше всього казати за себе. Намет із непоказним написом «перший намет на Майдані» з’явився на газоні біля вентиляційного отвору підземного торгівельного центру ввечері 1 грудня 2013 року. Його встановили автори «Моєї науки», співробітники Інституту фізіології НАН України, викладачі і студенти Національного медичного університету дійсно за півгодини до перших наметів політичних партій. Невдовзі біля цього форпосту виріс невеликий стенд, де кожний бажаючий міг взяти собі роздруковану статтю з нашого сайту. Місце стало популярним і вже невдовзі, призначивши зустріч другу біля намету «Моєї науки», можна було зіштовхнутися із купкою науковців різних спеціальностей, серед яких траплялися і поважні професори. Намет простояв до 18 лютого, коли був використаний для прикриття бойової хімічної лабораторії…

Звісно, наш пункт зборів був не єдиним нагадуванням про науку на Майдані. Ближче до Головпоштамту в перші дні грудня розгорнулися два невеликих намети під прапором Ради молодих дослідників Інституту молекулярної біології і генетики НАН. З цього невеличкого плацдарму розрослося ціле «Наукове містечко», яке об’єднало більше сотні молодих учених з Академії наук. Вони встановили цілодобове чергування і не раз опинялися у самому центрі небезпечних подій, зокрема у ніч на 11 грудня. Ми з колегами тепло зустрічали Новий рік просто майданного неба, мріяли про майбутнє України і вітчизняної науки. І до кінця весни кожної неділі Наукове містечко було центром зустрічі небайдужих до наукових реформ людей.

Але це погляд зсередини – що ж видно було ззовні? На жаль, суспільство дізналося багато про власних науковців, та в якомусь жахливому ракурсі. Мало хто скаже, де знаходиться Інститут геофізики НАН, а вже й про тематику наукових досліджень його львівського філіалу і казати не варто. Проте після перших смертей на Грушевського вся Україна дізналася ім’я сейсмолога Юрія Вербицького – дослідника з цього філіалу. Син засновника напрямку вітчизняної сейсмографії Тараса Вербицького був талановитим інженером, займався розробкою приладів і програм для вимірювання рухів земної кори, реєстрації землетрусів. Відоме ім’я батька Юрій не використовував для власної кар’єри – лише 2013 року, після 50 років життя захистив кандидатську дисертацію. Життєрадісна людина, професійний програміст, досвідчений альпініст, люблячий батько – друзі і знайомі кажуть про нього лише теплі слова. Поранений, викрадений з лікарні, катований, викинутий помирати на снігу в лісі – так було відібране життя українського науковця. Ним могла би пишатися Україна за наукові відкриття, а пам’ятає тепер за жертву в ім’я майбутнього…

Серед сотні загиблих Вербицький – єдиний співробітник Академії. Проте жертви, пов’язані з наукою, на жаль, ним не вичерпуються. Викладач історії з УКУ, програміст з Краматорська, студент-географ зі Львова… Не можна порівнювати між собою героїв, але втрати вчителів відчуваєш особливо болісно. Особливо, коли знаєш, скільки класних спеціалістів у науці й не тільки вони встигли виховати за обірване на злеті життя. Учитель біології і географії з Шепетівки Микола Степанович Дзявульський не просто навчав своїм предметам, але й вчив дітей думати й розуміти природу, водив їх у перші походи, зберігав зв’язок із учнями в подальшому житті. Мало не половина міста вийшла віддати останню шану вчителю. Таким же був і Сергій Бондарчук, вчитель фізики зі Старокостянтинова…

А ось це фото облетіло всі соцмережі й ЗМІ 18 лютого. На щастя, обидва його персонажі живі. Микола Кузнєцов – член-кореспондент НАН України, професор КПІ, провідний науковий співробітник Інституту кібернетики НАН. Разом з ним – син Ігор, доцент КПІ. Ці науковці не всиділи вдома, пішли до Верховної Ради разом із тисячами українців 18 лютого. Їх били жорстоко. Численні переломи, забої, подряпини… Проте коли 21 лютого команді «Моєї науки» вдалося знайти їхні координати і запропонувати допомогу, ця скромна родина (дружина Миколи Юрійовича – також викладач КПІ) відмовилася від грошей і підтримки, лише подякувала за участь. Чесно кажучи, у нас сльози нагорталися на очі… Справжні молодці з групи “Євромайдан-SOS” за тиждень змогли переконати наших колег і прийняти допомогу, і сходити до кваліфікованого лікаря.

На жаль, із поверненням спокою до Києва не закінчилися негаразди українських учених по всій Україні. Квітневі побиття математика у Харкові та обстріл археологів у Севастополі знову нагадали про незахищеність наших колег. У співгромадян все ще недостатньо поваги до непростої наукової праці та її трударів. Але тут і провина всієї наукової спільноти, яка відгородилася від суспільства стіною недовіри й нерозуміння. Час революції духу, усвідомлення обов’язку науковця перед громадою настав. Трикутник «держава-суспільство-наука» має позбутися взаємної байдужості. А гасла мають наповнюватися реальною роботою, ага.

Олексій Брунейський,
березень-квітень 2014

Обговорення

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.