Гелена Спарро з Богуслава проти рикетсій і тифу

Українські дослідники часто є «невидимими» через те, що публікують свої праці у вітчизняних наукових журналах, які в світі ніхто не читає. Але буває й навпаки: є вчені, відомі в світі, але ніхто не згадує, що вони з України. Бо й удома їх теж не пам’ятають.

Ми на порталі “Моя наука” вже писали про Надію Добровольську-Завадську, жінку з України, яка зробила відкриття в хірургії, генетиці, біології розвитку, онкології та радіобіології. Про Бориса Балінського, якого вшановують у Південній Африці частіше, ніж у рідному Києві. А тепер час згадати про Гелену Спарро, яка, як і ми зараз, жила в часи великих війн. Війна завжди приносить з собою погіршення життєвих умов для людей, погане харчування, нехтування гігієною. Усе це веде до поширення інфекційних хвороб – епідемій. Спарро з молодості почала боротися з висипним тифом – інфекційною хворобою, яка забрала мільйони життів, зокрема під час світових війн. Зусилля багатьох вчених першої половини XX століття були спрямовані на вияснення причини її появи та пошук способів її запобігання та лікування. І серед тих науковців Гелена Спарро займає важливе місце.

Дивне прізвище в Київській губернії

Побачивши прізвище «Спарро», особливо в латинській транслітерації Sparrow – англійською «горобець» – і не подумаєш, що ця людина може бути з України. Аж надто «неукраїнське» прізвище. Але не забуваймо, що на наших теренах довгий час жили люди різноманітного етнічного походження: навіть такі екзотичні як німці-меноніти Запоріжжя, албанці Одещини чи шведи Херсонщини. Донецьк був Юзівкою англійця Джона Юза, а поруч цілком собі існував Нью-Йорк – невеличке поселення, яке вже два роки намагаються захопити російські агресори.

Тому нікого не дивувало, що в другій половині XIX століття головним архітектором Київської єпархії був такий собі Павло Спарро, син американського консула в Петербурзі. Киянам і гостям міста добре відомий Володимирський собор, у проєктуванні та зведенні якого брав участь Спарро, а також верхній, четвертий ярус дзвіниці Софійського собору, який також розробляв архітектор. Після виходу в відставку він спроєктував чимало приватних будинків у київському середмісті, які й досі існують. У Павла Спарро було кілька синів, двоє з яких займалися юридичною практикою та, імовірно, успадкували основне майно батька. Одного з них звали Леопольд, він працював юристом у Богуславі в Київській губернії. Імовірно там він познайомився з діячем польського походження доктором Сас-Стефанським та його дочкою Марією.

У 1891 році в сім’ї Леопольда й Марії народилася Гелена. Дівчинці намагалися дати найкращу можливу освіту. Вона закінчила Київсько-Подільську жіночу гімназію із золотою медаллю та вступила на медичне відділення Вищих київських жіночих курсів. Тут вона здобула медичну освіту – знову диплом з відзнакою – та пішла працювати військовою лікаркою під час Першої світової війни. Їй доводилося стикатися з черевним тифом, холерою та іншими інфекційними захворюваннями. В армії Гелена познайомилася та невдовзі одружилася з молодим німецьким лікарем. 1917 року вона поїхала працювати до Юріївського університету (теперішній Університет Тарту в Естонії). На початку 1918 року Юр’їв-Дерпт-Тарту був захоплений німцями, а всі російськомовні викладачі втекли до Воронежу чи деінде. Гелена обрала повернутися до Києва, де мешкали її рідні. 1918 року народилася її дочка Богна.

У Києві ситуація була теж не найкраща: у місці стояли німецькі війська, уряд Гетьмана Скоропадського боровся з повстаннями в губернії, орієнтуючись то на співпрацю з ліберальними діячами українського руху, то на російських імперців. Утім якось жити можна було. Її викладачем на Вищих жіночих курсах був Володимир Ліндеман, професор загальної патології Київського університету та директор Бактеріологічного інституту. Він і взяв Гелену Спарро до своєї лабораторії.

У той час у Бактеріологічному інституті було кілька лабораторій. Одні дослідники вивчали можливість боротьби проти інфекційних захворювань за допомогою вакцин. Інші досліджували бактерій – збудників хвороб. Гелена потрапила до лабораторії, в якій вивчали ріст клітин поза організмом. Тут працювали дослідники Олексій Кронтовський та Леонід Полев. Якраз напередодні, у бурхливому 1917 році вони опублікували монографію з культивування клітин, одну з перших у світі. Під їх керівництвом Гелена навчилася ростити клітини. Ми вже писали про жінку, яка працювала в цій же лабораторії майже в той же період – Валентину Радзимовську. Якщо Радзимовська працювала над питанням хімічних умов виживання клітин поза організмом, то Спарро цікавилася клітинними культурами як середовищем розвитку збудників захворювань людини.

Польща й тиф

На той час уже було відомо, що висипний тиф розвивається внаслідок зараження особливими організмами – рикетсіями. На відміну від інших відомих тоді бактерій, рикетсій не вдавалося виділити в чистому вигляді на поживному середовищі. Ці маленькі клітини живуть тільки всередині більших клітин ядерних організмів, зокрема людини. Тодішні дослідники сперечалися, чи не є рикетсії вірусами – іншими інфекційними агентами, не здатними жити поза клітинами. Усе ж рикетсії належать до бактерій, просто паразитичних, які експлуатують механізми клітині хазяїна.

На початку 1920-х років з лабораторії Кронтовського вийшла ціла низка праць щодо вирощування рикетсій у культурі клітин. Але Гелена Спарро не була більше дотична до цього дослідження. Її доля склалася по-іншому. Імовірно, вона розійшлася з чоловіком – він уже 1921 року одружився з іншою жінкою в Гамбурзі. З маленькою дитиною на руках вона прагнула врятуватися від війни та голоду. Тому 1920-го року як і деякі її родичі з родів Спарро й Стефанських вона евакуювалася до Польщі з польськими військами, які деякий час утримували Київ.

У той час в Україні тривала епідемія тифу, і польська армія та біженці, які відходили з нею до Польщі, несли цю епідемію з собою. Приїхавши до Варшави, Гелена Спарро долучилася до лабораторії Людвіка Райхмана, лікаря, який просував ідею вакцинації в молодій країні, переповненій біженцями з колишньої Російської імперії. Уже 1922 року Гелена Спарро стала керівницею лабораторії вакцинації Інституту гігієни в Варшаві, а також відкривала філії на українських та білоруських землях тодішньої Польської Республіки. Вона досягла успіхів у вакцинації проти дифтерії та скарлатини.

А вакцина проти тифу вже існувала! Її створив у Львові професор університету Рудольф Вайгль. Попри відомість тифу з Середньовіччя, спосіб його передачі визначили тільки на початку XX століття. Київський професор Григорій Мінх у 1870-х роках припустив, що хвороба передається через кровосисних комах. У 1908-1909 роках український мікробіолог Микола Гамалія в Одесі звернув увагу, що хворіли тільки ті люди, яких кусали воші, тоді як за відсутності вошів тифу не виявлялося. Однак остаточний доказ у 1909 році отримав у досліді французький дослідник Шарль Ніколь у Тунісі. Він заразив шимпанзе кров’ю хворої на тиф людини, дав вошам напитися крові цього шимпанзе та пересадив цих вошей на здорового примата. Той захворів на тиф. За це дослідження Ніколь був нагороджений Нобелівською премією з фізіології або медицини майже 20 років по тому.

Так ось, Вайгль у Львові розробив вакцину. Для отримання вакцини, потрібно було мати багато рикетсій, вбити та розтерти їх у пасту. Де їх взяти? Вайгль розробив метод вирощування рікетсій у вошах. Для цього треба було тримати колонію вошей. Оскільки шимпанзе у Львові не було, доводилося вигодовувати вошей на людях. Воші – видоспецифічні кровососи, воші собак чи мишей не живляться на людині, і навпаки. Потім спеціальним мікрошприцем до тіла комах вводили трохи рикетсій та чекали, поки вони розмножаться. Вошей зі збудником тифу перетирали та вводили людям. Першу вакцину Вайгль випробував на собі. Утім до її масового застосування пройшло понад 15 років. (У Другу світову Вайгль зі співробітниками врятували сотні в’язнів концтаборів, використовуючи їх як донорів крові для вошей. Ця історія заслуговує окремої розповіді.)

Гелена Спарро неодноразово бувала у Львові, де навчилася методу Вайгля та працювала з вакциною, шукаючи шляхів її поліпшення. Одного разу вона спробувала прищепитися від тифу шляхом розведення заразної крові людини, переливаючи її кавіям-мурчакам (отим самим «морським свинкам»). Попри перенесення небезпечного матеріалу через десяток тварин, Гелена все одно захворіла легкою формою висипного тифу. Так вона довела, що збудник тифу виживає в організмі лабораторних тварин довгий час.

Праця Спарро з боротьби з епідеміями здобула визнання в Польщі. Її нагородили премією Краківської медичної академії, вона захистила дисертацію доктора медицини Познаньського університету. Стала подаватися на гранти для роботи за кордоном, працювала в лабораторіях Парижа та Брюсселя, зокрема й у лабораторії вихідця з України Олександра Безредки.

Вакцини в Тунісі

На одній з конференцій Гелена познайомилася з Шарлем Ніколем. Ця зустріч буквально змінила її життя. Наступні роки вона працювала в нього в Тунісі, їздила з ним у експедиції до Мексики й Гватемали. Разом вони шукали способу перемогти тиф та інші інфекційні хвороби. І коли Ніколь 1933 року очолив Інститут Пастера в Парижі, він запропонував Гелені Спарро очолити лабораторію його інституту в Тунісі. Вона погодилася, хоча на той момент уже була доценткою Варшавського університету.

У Тунісі Гелена Спарро енергійно взялася за розробку вакцини. Не обійшлося без халепи: у перший же рік її роботи Гелену вкусила лабораторна мавпа, почалася гангрена, понад місяць вона була на межі смерті. Утім надалі в дослідах на мишах їй вдалося показати, що деякі мишачі віруси можуть сприяти появі імунітету до тифу.  А невдовзі почалася нова війна – Друга світова. Францію окупували німці. Проблема тифу знову загострилася. Разом зі своїм колегою Полем Дюраном Спарро створила вакцину на основі перетертих легень мишей з послабленим імунітетом, куди було введено хвороботворну рикетсію. Цю вакцину почали масово застосовувати під час війни, вона рятувала життя людей. На жаль, тривалий час участь Гелени Спарро в створенні вакцини замовчувалася чоловіками-французами. Директор туніського інституту Дюран їздив у вішістську Францію з результатами своєї підлеглої і… опублікував їх від свого імені. За словами доньки Гелени, потім він вибачався: результати були, мовляв, такі видатні, що він не втримався, щоб їх не вкрасти.

А дім Спарро та її нового чоловіка – агронома Філіппа Герма – в Тунісі став притулком, який теж рятував життя. Тут переховувалися від нацистів чимало поляків, французів, євреїв. Напевно, найвідомішим його «гостем» був письменник Андре Жід. У своєму щоденнику Жід описав, як у будинок Спарро потрапила авіабомба після нальоту союзників. На щастя, дослідниця врятувалася.

Коли війна закінчилася, Гелена продовжила дослідження різних епідемічних хвороб, зокрема іншого типу тифу, поворотного, що викликається бактерією борелією. Також вона впроваджувала щеплення проти туберкульозу в Тунісі. У її лабораторії стажувалося чимало епідеміологів з Європи та Америки. Її прийняли до Товариства екзотичних хвороб.

Після проголошення незалежності Тунісу колишнім колонізаторам там були не раді. Невідомо, чи були претензії у тунісців до жінки з Богуслава, яка рятувала їх від тифу та туберкульозу, але її чоловіка-француза було заарештовано та вислано до Франції. За ним поїхала й Гелена. Останні роки життя подружжя провело на Корсиці, присвятивши себе сільському господарству.

На її смерть відізвалися провідні наукові часописи, зокрема «British Medical Journal» та «Bulletin de la Société de pathologie exotique». Внесок Гелени Спарро поціновують у Польщі та Франції. Її допомогу двічі згадував у своїй нобелівській лекції Шарль Ніколь. Уже час і нам згадати та вшанувати сміливу київську студентку, яка допомагала людям по всьому світу врятуватися від смертельних інфекцій. Такі люди, як Гелена Спарро, Рудольф Вайгль, Шарль Ніколь, ризикували власними життями, експериментуючи з небезпечними бактеріями задля створення вакцин. Після цього шукати у рятівній вакцинації ворога виглядає нерозумним та невдячним до цих та багатьох інших науковців-філантропів.

Література

• Hélène Sparrow : chasseuse de microbes. Institut Pasteur
• Maurice Huet. L’élevage du pou au laboratoire. Histoire des sciences medicales, V. XXXVII – № 1 – 20
• Foucrier, J. (2023). Hélène Sparrow-Germa, a Polish-French Biologist in the Resistance at the Pasteur Institute. Prace Historyczne,
• Pelis K. (1997). Prophet for profit in French North Africa: Charles Nicolle and the Pasteur Institute of Tunis, 1903-1936. Bulletin of the history of medicine, 71(4), 583–622.
• Patterson K. D. (1993). Typhus and its control in Russia, 1870-1940. Medical history, 37(4), 361–381. https://doi.org/10.1017/s0025727300058725
• Weindling, Paul Julian, ‘‘Victory with Vaccines’: Human Guinea-pigs and Louse-feeders‘, Epidemics and Genocide in Eastern Europe, 1890–1945 (Oxford, 2000; online edn, Oxford Academic, 3 Oct. 2011)
• Szybalski, W. (1999) Maintenance of human-fed live lice in the laboratory and production of Weigl’s exanthematous typhus vaccine In: Maramorosch, K. and Mahmood, F. (Eds.), Vaccine subterfuge: How vaccine-makers fooled the Nazis from inside a concentration camp lab Maintenance of Human, Animal, and Plant Pathogen Vectors. Science Publishers, Inc., Enfield, NH, USA (1999) pp. 161-180

Стаття також базується на ще неопублікованому дослідженні автора, яке проводилося за часткової підтримки програми віртуального резидента наукової Бібліотеки Лінда-Голл (Linda Hall Library, Kanzas City, MO, USA)