Алессандро Акіллі: «В українській культурі мені імпонує сакральність літератури і поезії зокрема»

30 січня 2019 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» Алессандро Акіллі з Університету Монаша, що в австралійському Мельбурні, прочитав відкриту лекцію на тему «Neomodernist trends in undeground Ukrainian poetry of the late Soviet period», зібравши численну кількість слухачів. Після лекції прозвучало багато запитань, які засвідчили великий інтерес як до заявленої теми, так і до особистості самого науковця.

Спеціально для «Моєї науки» ексклюзивне інтерв’ю з Алессандро Акіллі.

Коротка довідка:

Алессандро Акіллі – PhD, викладач україністики в університеті Монаша (Мельбурн, Австралія). Народився й виріс в Італії. У 2015 році в Міланському університеті захистив дисертацію на тему «Німецькі та російські інтертексти в творчості Василя Стуса». Нині займається вивченням неомодерністських тенденцій в українській поезії другої половини ХХ століття.

Напевно, часто доводиться чути питання: «Чому українська література»? І все ж таки: з чого почалося зацікавлення нею?

У Міланському університеті на бакалавраті я три роки вивчав  російську, німецьку, польську мови та літератури. А потім вступив до магістратури. Російська мова і література була моїм головним предметом у рамках ширшої славістичної та компаративістичної освіти. Того року професор Джованна Броджі почала викладати українську мову та літературу, якою вона вже давно цікавиться науково. Я ходив на її заняття й влітку наступного року вперше потрапив до України. Три тижні інтенсивно вивчав українську мову та культуру в Українському католицькому університеті. Магістерську працю присвятив питанню лірики Марини Цвєтаєвої, Бориса Пастернака й Райнера Марія Рільке. Поки знайомився з творчістю цих поетів і вивчав багату наукову літературу про їхній доробок, старався збагатити своє скромне знання з української літератури. Якось у бібліотеці Славістичного інституту Міланського університету знайшов антологію поезії Василя Стуса й відразу закохався в неї. Крім цього я інтуїтивно відчув присутність тих поетів, якими займався в магістерській роботі, у його літературному палімпсесті*. І навіть звернувся до австралійського професора Марка Павлишина з проханням надіслати мені примірник його збірника «Стус як текст». У 2010 році я захистив магістерську працю й поїхав викладати італійську мову: спершу до Москви, а потім до лермонтовського П’ятигорська. Наступного року, після повернення з Росії, я вступив до аспірантури й вирішив зайнятися Василем Стусом, зокрема проблемою його рецепції німецької та російської поезії. У 2015 році захистив дисертацію й отримав стипендію від Гарвардського Інституту українських студій для 4-місячного дослідницького стажування. В грудні 2016-го я – дуже несподівано для себе – став викладачем україністики в Монашському університеті в Мельбурні й у червні 2017 року переїхав з дружиною до Австралії.

Яка діяльність більше подобається: наукова чи викладацька? І наскільки це можливо – успішно поєднувати науку з викладанням?

Обидві подобаються. Думаю, можна їх досить успішно поєднувати. Найскладніше в нашій роботі – мати достатньо часу для дослідницької праці. Ми всі в полоні академічної бюрократії. Щодо викладання, ситуація на Заході та в Австралії набагато краща, ніж в Україні. Зараз я викладаю 6 годин на тиждень, тобто 144 годин на рік. А мої італійські колеги викладають ще менше.

Дослідження літератури іншої країни сприяє більшій об’єктивності наукової роботи чи все ж таки культурні розбіжності створюють зайві перешкоди?

Складне та цікаве питання. Є, звичайно, деякі культурні і навіть мовні моменти, які іноземним дослідникам важко зрозуміти. Для цього необхідно плекати контакти з колегами, для яких ця мова є рідною і які живуть в цьому культурному контексті. З іншого боку, неприналежність до культури може сприяти більш об’єктивному підходу, який часто притаманний тим, хто дивиться «збоку». Хотілося б, щоб українська гуманітаристика була міцніше пов’язана з західною. Думаю, безвіз із Євросоюзом може цьому сприяти.

У чому особливість української літератури?

В українській культурі мені імпонує сакральність літератури і поезії зокрема, її укорінена присутність в житті країни. Шевченко на Майдані – найпростіший приклад. Часто звертаю на це увагу студентів, для яких література є, зазвичай, чимось дуже далеким від життя. «Темний» бік  українського «літературоцентризму» – небажання відокремити особистість письменника від його літературного доробку. Історія рецепції творчості Василя Стуса дуже добре демонструє цю проблему. Українська культура часто вимагає занадто чітких політичних висловлювань від своїх текстів, як видно з деяких відгуків на останній роман Сергія Жадана, наприклад, герой якого певним читачам здається недостатньо героїчним.

Чи зможе Інтернет повністю витіснити потребу ходити в бібліотеки? І чи може бібліотека нині взагалі конкурувати з Інтернетом?

Звичайно, не зможе витіснити. Важливість дигіталізації літератури (явище, яке дослідник не може не привітати) не означає «девальвації» бібліотеки як незамінного місця для зустрічі з культурою.

Чи можемо вже анонсувати вихід монографії? І чи планується її презентація в Києві?

Моя книжка про Василя Стуса має нарешті вийти в першій половині цього року. Можливо, вже в березні. Як і багатьом авторам, мені довелося довго на неї чекати. Книжку я написав італійською мовою. Сподіваюся, буде можливість якнайшвидше перекласти її українською і / або англійською. А презентацію в Києві вже скоро можна буде планувати.

розмовляла Тетяна Михайлова

фото Дмитро Єсипенко

• Під впливом постструктуралістів Ролана Барта та Юлії Крістевої художній текст з другої половини ХХ століття починає розглядатися як мозаїка цитат, взятих із попередніх текстів інших авторів. Часто явище інтертекстуальності порівнюють із палімпсестом, що означає “старовинний рукопис, звичайно пергаментний, з якого стерто попередній текст і на його місці написано новий” (Словник української мови: в 11 томах. — Том 6, 1975. — Стор. 30.).