«Жива» історія Микити Білостоцького (1975–2022)

Історик, музеєзнавець і учасник рольового руху з Харкова воював за Україну з 2014-го року. 

І
Коли студент Микита Білостоцький захищає диплом, комісія підхоплюється в гніві. Голова вимагає зняти роботу і приходити через рік. На вулиці 1997-ий. Але тема совєтського антисемітизму досі муляє старшій генерації. Кураторка групи спромагається оборонити молодого музеєзнавця від їхніх громів і блискавок. 

Микита народився в Харкові. По батькові він єврей і в дев’яностих навіть трохи вчився івриту. В університеті береться за тему повоєнної антисемітської кампанії – «боротьби з космополітизмом». Багато досліджує Дробицький Яр – урочище під Харковом, де нацисти організували масові вбивства на початку 1940-х. Долучається до появи в Харкові музею Голокосту. 

Він ішов в історію як сталкер – герой улюбленої гри. Пізнавав світ через реконструкцію бою або екскурсію на місцевості. «Мені подобається занурюватися в історію», – говорив. Цікавився темними зонами і досліджував минуле навпомацки. 

Історія йому відкривалася.

Як мав сім років, батьки взяли його на прогулянку до річки. Довкола розоране поле. Аж глянь, а хлопчик волочить звідкись грудку землі. Випускати з рук не хоче. Промили й побачили, що це не просто каменюка. Заготовка ручного рубила, ранній палеоліт – так сказали їм у харківському музеї. І забрали знахідку в експозицію.  

Коли вже вчився, почув, що на покинутій дачі лежить архів професора Бориса Остащенка-Кудрявцева. Це астроном і геодезист колоніальної доби, пов’язаний із Харковом і Миколаєвом. Дні життя його доньки догоряли в притулку для літніх людей. Про архів не було кому подбати. Микита вивіз машиною ті папери й сушив їх, розклавши по всій квартирі. Професорова спадщина стала темою їхніх із мамою, краєзнавицею Наталею Тріпутіною наукових розвідок.

У 2000-му Микита очолив новостворений музей історії ХНУБА (Харківського національного університету будівництва та архітектури). Розробив концепцію, збирав експозиції, проводив екскурсії та виставки. Викладав на кафедрі філософію архітектури. До всього керував гуртком шаблевого бою. Він притягував молодь, був добрим педагогом і мав багато молодших друзів.

Мріяв про про музей війни і тягнув звідусіль артефакти, відчуваючи Харків як форпост великих воєн. Згодом організував Куточок Слави, присвячений гібридному етапу російсько-української війни (АТО). Уявляв музей як динамічне культурне середовище. Проводив із молоддю історичні реконструкції. Працював над цим двадцять років. А коли повернувся до війська у 2022-му, його дітище розбомбили росіяни.

ІІ
Стаючи на вітрила, Скідбладнір завжди мав попутній вітер і віз, куди завгодно. Хоча це був другий за розміром корабель у світі, на якому вміщалися всі аси, Фрейр міг згорнути Скідбладнір, як обрус, і покласти в сумку. Це був найкращий із кораблів.

Безліч людей знає вікінга Бірґера. 

Спочатку в Харкові з’явилися толкіністи, захоплені світом «Володаря кілець». По середах вони тирлувалися з гітарою біля Каразинського університету – на «Гобітці». Для гри вибиралися на пару днів у ліс із наметами чи деінде. Тема задана наперед, антураж переважно середньовічний. Всі хотіли бути лицарями, ельфами і принцесами, аби лише втекти в ігри з сірої реальності. Різали з дерева мечі, перешивали в костюми старі ковдри. Розігравши стартову ситуацію, імпровізували – в межах правил. Адже це не театр. 

По-іншому їх звали рольовиками. Поступово виділилися ті, хто реконструює, і ті, хто б’ється. Харків зробився центром українського рольового руху – особливо бойових реконструкцій. «Бойові» вчилися в лісі стріляти з луків і битися на мечах. Їхали на турніри: змагатися, святкувати і, додає подруга Микити Інна «Сонечко» Петрикова, спілкуватися. Адже в історичній реконструкції «беруть участь люди, які прочитали більше однієї книжки».  

У 2012-му вони будували дракар. Клуб у Херсоні мріяв про свій корабель і, знайшовши гроші, квапився зробити його за місяць, до Дня Каховки. Гуртом, день і ніч херсонці, харківці, донеччани та гості з інших країв стругали і збивали дошки. Впорались за 19 днів. Дракар дістав назву на честь богині любові Фреї та її символ – сокола на носі. Під його вітрилом команда обвеслувала місцеві води й навіть бувала далеко звідти. Нині Фрея відпочиває в парку Оствиця в Рівному.  

Микита захопився реконструкцією в старших класах. Їхній учитель фізкультури допомагав ладнати костюми і віз дітей на конкурси. Дійшло до того, що школярів запросили як масовку на зйомки історичного фільму в Києві. Під враженням хлопець думав вступати на театральний факультет. Але в Харкові відкрили музеєзнавство, і йому це виявилось ближче.

В університеті Микита керував секцією історичного фехтування. Його вабила історія вікінгів: збирав книжки і вчив мову, щоб читати нордичні джерела в оригіналі. Десь звідти взялося псевдо «Бірґер» – серед рольовиків справжні імена не в обігу. Його кімната в покинутій через війну квартирі закладена саморобними обладунками. 

З часом Микита знайшов себе в реконструкціях Другої світової війни. Якось на фестивалі в Запоріжжі йому вибили коліно в першому ж бою. Три дні він співав сумних пісень на лаві запасних.

У Харків тоді поверталися «суперсобакою», як називали швидку електричку до ери інтерсіті. Всі набилися в один вагон: втомлені, брудні – в гуртожитку не було води – і з гітарами. Друзі пригадують картинку. Сидить Микита в формі солдата Вермахту, з вибитим коліном, і меланхолійно вдивляється в вікно. Місця поряд вільні. На зупинці заходять батьки з гарненькою дівчинкою в рожевій шапочці. Сідають, дещо збентежені балаганом у вагоні й виглядом сусіда. Дівчинка допитливо-насторожено дивиться на Микиту. Він довго порпається в кишені своєї німецької шинелі й простягає їй цукерку.  

Бої Другої світової реконструювали в полях і лісах. То були масові дійства з димом від шашок, зброєю й технікою, з брезентовими наметами і кашею на вогнищі. Часом учасники сперечалися до хрипу – навіть петличка на формі не могла датуватися 1944-м, якщо реконструювали бій за 1943-ий. Все мало бути вивірене й автентичне, так, що комар носа не підточить. Микита зазвичай воював на боці «німців».

А потім війна прийшла з гри в реальність. 

ІІІ
Бальдрове обличчя сяяло, як сонце: він був такий вродливий, що освітлював будь-яке місце, куди потрапляв. Бальдр був другим сином Одіна, і батько любив його, як любили всі та все навколо. Він був наймудрішим, найлагіднішим і найкрасномовнішим з-поміж асів. Коли він прорікав рішення, всі були в захваті від його мудрості та справедливості. Його дім, зала Брейдаблік, був місцем радості, музики і знання.  

Микита Білостоцький – людина контрастів. Іронічний та інтелігентний, скромний і відповідальний. Вмів гарно пожартувати, а інколи впадав у меланхолійний настрій. Тоді міг о другій ночі, коли всі сплять у наметах, затягати біля вогнища якісь балади. 

Був добрий і світлий, чутливий, але відважний. Друзі кажуть – Дон Кіхот. Відкритий до світу і не байдужий до життя. Жив, за словами дружини, у мало пов’язаних світах: подорожі й ігри, реконструкції й філателія, фентезі і Друга світова. Бувало, добами сидів читав про вікінгів чи середньовіччя. Любив горіхи та шоколад, і в його сумці завжди знайшовся б горіховий батончик. 

Для Яни Кунденко Микита був незвичайним чоловіком. Добрий, начитаний, зі своєрідними інтересами. Великий мрійник і водночас людина дії. Їх зблизило викладання спільного курсу логіки для студентства ХНУБА. Це був другий для обох, щасливий партнерський шлюб. Микита, батько доньки, став батьком Яниному синові. 

У світі реконструкції подружжя було серед воїнів Другої світової. В університеті ж опікувалося воїнами війни нинішньої, російсько-української. Організовували при музеї екскурсії й заходи пам’яті. Проводили виставки: плакатів харківського художника Нікіти Тітова, художника-портретиста і учасника АТО Сергія Пущенка, художника та учасника АТО Юрія Неросліка. Одного року зробили виставку фотографій «Брати по війні: чотирилапі добровольці». Там поряд із військовими їхні собаки й собаченята, котики й кошенята всіх розмірів і мастей. На війні, говорив Микита, гостро відчувається цінність життя. 

На власних світлинах він зі скуйовдженим чубом, лагідною усмішкою і з вороном на плечі. Майже як Одін. Зрештою Одін ще й бог світла, розуму і добра.

ІV
Микита Білостоцький був би останнім, кого можна назвати людиною армії. Але завжди говорив, що буде велика війна. І готувався. 

Він справжній воїн, кажуть друзі – без показної брутальності й агресії. Мав щось таке в душі: віру, волю, переконання, що «хто, як не я?».

Та й як не мати, коли вони з батьками відстояли і Помаранчеву революцію, і Революцію Гідності. А коли Росія вторгнулася у 2014-му, незграбно ховаючись під маскою «їхтамнєтів», Микита пішов добровольцем.

Спочатку в армію не взяли – через хвору спину. Але з серпня 2014-го, фактично з Дня незалежності він служив на кордоні з Росією, в Миколаївці Куп’янського району. Зазнав тяжкої травми, повернувся, довго лікувався. Говорив, що війна ламає людей та оголює їхні проблеми. І що йому допомогли впоратися дружина і батьки. 

Батьків не довелось би переконувати. Коли син пішов у 2014-му, вони кинулися збирати допомогу. Хлопці потрапляли на війну голі-босі. Тому бувало так: знайшлася подряпана каска – беремо. Все краще, ніж нічого.

Демобілізувавшись, Микита знову пішов вчитися – на військового психолога в університет Кожедуба. У серпні 2021-го він підписав контракт із зенітним дивізіоном і потрапив під Волноваху. А далі почалася повномасштабна війна.

Після нападу Росії батьки Микити евакуювалися до Гадяча. Місто прославилося на початку війни «гадяцьким сафарі»: коли місцеві фактично без зброї захоплювали техніку і полонених, розбивши частину російських колон. Тепер так називається благодійний забіг у сусідній Великобудищанській громаді. Тато Олександр, лікар-анестезіолог за сімдесят, пробіг у пам’ять про сина п’ять кілометрів. Мама Наталія багато пише і збирає архів до його п’ятдесятиріччя в лютому. Їхній зять із першого дня на фронті.

Багато людей із рольового руху пішли на Майдан, а звідти до війська. «Ми начиталися книжок про добро і зло, – каже Інна Петрикова. – І ти нікуди не подінеш це відчуття, якщо відбувається щось не те». У боях полягли харківські рольовики Микита Білостоцький, Володимир Борозняк і Дмитро Тарасенко. На Майдані Незалежності в Києві Інна поставила біля прапорця з ім’ям Дмитра жовто-блакитний прапорець з ім’ям Микити.

Молодший лейтенант ЗСУ Микита Білостоцький загинув під Вугледаром п’ятого серпня 2022-го року. Повів побратимів в останній бій – сміливо й відповідально, як і жив. 

Якщо ви загинете відважною смертю на війні, прекрасні валькірії, діви-войовниці, які збирають душі шляхетно загиблих, заберуть вас до зали, знаної, як Вальгалла. В Одіновій Вальгаллі живуть ейнгерії, або ж «ті, хто воюють наодинці», – всі чоловіки, які шляхетно загинули в бою від початку часів.  

* Авторка переклала цитати з «Нордичної міфології» Ніла Ґеймана за виданням: Gaiman, Neil. (2017). Norse Mythology. W. W. Norton & Company Independent Publishers. New York ; London. 

Авторка: ХРИСТИНА СЕМЕРИН.
Світлини: надала сім’я Героя.
Керівник проєкту: ОЛЕКСІЙ БОЛДИРЄВ.

Підписуйтесь на сторінки проєкту в instagram та facebook.

Проєкт реалізується за підтримки групи компаній ЮРіЯ-ФАРМ і громадської організації «Наукова унія».