Володимир Козловський  (1968–2023)

Рятуючи під ворожим вогнем побратимів, загинув талановитий еколог і патріот зі Львова. 

Його називають людиною слова і чину. Правдолюбом, аскетом і нонконформістом. Порівнюють із Василем Стусом. Він, науковець за покликом серця, пройшов усі Майдани і став Героєм російсько-української війни.

Це три історії про чоловіка, який любив близьких, науку, природу та Україну. І віддав життя за свої ідеали.

Історія перша
Людину годує земля. Науковий прогрес не похитнув цю істину – тільки додав роботи дослідникам, які рятують ґрунти від забруднення. Для дослідження ґрунту потрібно копати яму на метр або й два. У розрізі він складається з шарів, або ж «горизонтів», які утворюють «ґрунтовий профіль». З кожного шару слід набрати землі. Щоби мати усереднені дані, копають кілька ям і беруть пробу з кожної. За пробами вивчають склад і фізико-хімічні властивості ґрунту та рух елементів у його товщі. 

Саме це робив еколог і біогеохімік Володимир Козловський на «атомно-абсорбційному спектрофотометрі». Вимірював концентрацію елементів у ґрунтах, воді, рослинах і тваринах. Визначав важкі метали: кадмій, плюмбум (свинець), цинк, мідь, кобальт, стронцій. У надлишку вони токсичні для екосистеми. А ще вмів полагодити півтораметровий прилад, який від старості ламається майже щодня. Донині Інститут екології Карпат не знайшов для спектрофотометра іншого майстра.

Володимир проводив дослідження на Чорногорі та в басейні річки Тиси, в Мелітополі і Львові, шахтах Червонограда-Шептицького, кар’єрах Яворова і Калуша та багатьох інших. Вивчав проблему детально, володів різними методами і переробляв проби по кілька разів.

– Біологія – це наука повторів, – пояснює професорка Олена Ватаманюк. – Потрібно проводити експеримент у різний час і змінювати методи, щоб переконатися у правильності результатів. Володимир був людиною і фахівцем високих стандартів.

У лабораторії мав лад, як в аптеці. Біля колб, піпеток і реактивів лежали викрутки й інші засоби для ремонту. Збоку стояли балони з газом, на якому працює прилад. Під стіною – шафа з книжками. 

– Те, що він робив, – як вимірювання температури тіла, – говорить геолог Василь Дяків. – Якщо температура підвищена, то з організмом щось не так. Якщо десь накопичуються важкі метали – це екологічна біда.

**
Василь працював із Володимиром в Інституті гірничо-хімічної промисловості, по-простому Гірхімпромі. Інститут моніторить ситуацію і вирішує екологічні проблеми на заході України. Його парафія – місця видобутку і збагачення корисних копалин, порушені землі, кар’єри, терикони, хвостосховища (великі споруди для зберігання промислових відходів). 

В екології існує принцип акумулювання, тобто нагромадження токсичних речовин у біомасі. – Ніщо нізвідки не утворюється й без сліду не зникає, – пояснює Дяків. Спочатку токсичний елемент потрапляє в ґрунт: наприклад, свинець із автомобільних вихлопів. Рухаючись звідти по «ланцюгу живлення»: рослина – рослиноїдна істота – хижак, він має шанс зрештою опинитися в організмі людини.

Але з важкими металами так буває не завжди. 

Ось найбільше родовище сірки в Роздолі на Львівщині. Сірку видобувають методом підземної виплавки: під землю, в місце її залягання заганяють перегріту воду. Розплавлена сірка тече в резервуари, а на території з’являються техноземи. Адже сірка перетворює підземні води в мало не сірчану кислоту, яка випалює в ґрунті все живе та урухомлює токсичні метали.

Відходи відходи видобутку і збагачення сірки в довкіллі загрожують екологічною катастрофою. Сірчані руди містять багато стронцію, який може накопичуватися в рослинах. Потрапивши в організм дитини, він спричинить, наприклад, викривлення кісток і суглобів – урівську хворобу.  

Проте Володимир із колегами з’ясували, що ситуація не така страшна: природа має своєрідні фільтри для токсичних елементів – «геохімічні бар’єри». 

Інший приклад із Яворова. Колишнє родовище сірки порівнювали з пейзажами Місяця: голий камінь без ознак життя. Зараз там найглибше в Україні штучне озеро. Його називають «маленьким Чорним морем» через розчинений у воді сірководень. Залишилися якісь проблеми через брак фінансування, але природа відновлюється.

Коли польські колеги робили рекультивацію сірчаного кар’єру, то приїжджали по український досвід. Але Польща виділила на це в двадцять разів більше грошей, ніж Україна.

Сірководнева вода перетворює важкі метали в розчинну форму, через що вони добре поширюються. Поляки вирішили проблему двадцятиметровим шаром глини. Закопали в кар’єрі свої двісті мільйонів доларів – каже Василь Дяків.

Володимир довів, що в водоймі з сірководнем природні перешкоди нейтралізують кислоту. Осідаючи, небезпечні метали не мігрують із порушених ділянок в озера і річки. Блокуючи рух підземних вод, товща води втримує сірководень на глибині. А зверху живе риба.

Володимир Козловський мав достатньо праць для оформлення докторської дисертації. Але вважав її надто серйозним досягненням, яке має змінювати хід науки.

**  
Марко, Володимир, Оленка і Наталя всі вчилися на біологічному. Хлопці дружили з першого класу, а дівчата разом писали кандидатські дисертації. Оленка і Марко Ватаманюки виїхали у США в 1997-му. Одержавши посаду професорки в Корнелльському університеті, Оленка створювала з нуля лабораторію. Це завдання з зірочкою: треба зрозуміти систему, шукати фінансування, яке залежить від пріоритетів країни в конкретний час, і брати на себе відповідальність за гроші й найнятих людей.

Їхня дружба зіграла важливу роль у науковій кар’єрі Володимира. – По суті він допоміг мені заснувати лабораторію, – каже професорка. – Це людина, переповнена відповідальністю. Справжній науковець, громадянин і друг.

Лабораторія «Vatamaniuk Lab» займалася важкими металами. Досліджували, як пшениця може рости в ґрунті з кадмієм і при цьому не нагромаджує його в зерні.

Кадмій піднімається з кореня до листків і, мовою клітинної біології, накопичується в органелі під назвою «вакуоля». По суті це комора, в яку клітина запасає різні речовини. Коли в клітину потрапляє важкий метал, особливі сполуки ніби замотують його в сітку, і «згорток» рухається у вакуолю. Цей процес називається «детоксикація», тобто знеотруєння. 

Важливо було з’ясувати, які білки переносять у вакуолю кадмій. Тоді можна створити стійкі рослини, що витягатимуть із ґрунту важкі метали.

Цим і займався Володимир як постдокторант у Корнелльському університеті. Досліди проводив на дріжджах: вони одноклітинні, швидко діляться й мають вакуолі. Самостійно налагоджував методи: як ізольовувати вакуолі з дріжджів, аналізувати кількість кадмію у вакуолях, перевіряти, чи конкретно цей білок транспортує кадмій, та всі решту.

Науковець повернувся в Україну після народження сина. В лабораторії було добре, але вдома чекали дружина з дитиною і родичі, які потребували догляду.

**
Його основне місце праці, а перед тим навчання – Інститут екології Карпат Національної академії наук. Неофіційно Володимир був першим аспірантом екологині Оксани Марискевич. Обоє писали дисертації в академіка Михайла Голубця. Наприкінці 1990-х, розповідає Оксана, тема важких металів була на слуху. 

Через Карпати проходила зона перенесення забруднень із заходу Європи в Україну. З 1983-го року в Європі діє «Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані» з купою додатків, зокрема про скорочення викидів сірки. Оксана запропонувала Володимиру працювати з металами, бо цим не було кому зайнятися.

А він взявся – і захистив дисертацію про важкі метали Чорногори. Показав, що й на такі екологічно чисті території доходять забруднення. Працював в інститутському стаціонарі на горі Пожижевській. Всі процеси налагоджував самотужки. Мав для вивчення чотири пробні площі з різними екосистемами: альпійським і субальпійським поясами, криволіссям, лісом і торфовищем. Інколи ніс зразки добрих двадцять кілометрів пішки – до Ворохти, звідки їхав на Львів.

Не гнався за кар’єрою. Був науковим співробітником, поки Інститут не перевів його на вищу посаду – хоча давно виконав вимоги для підвищення. Не квапився з публікаціями, доки не був упевнений у повноті своїх досліджень.

Наукові стандарти були для нього законом. Переймався, що багато наших досліджень стандартам не відповідають. Працюючи в українсько-угорському дослідженні важких металів у басейні річки Тиси та українсько-американському дослідженні підвищення врожайності пшениці, він пересвідчився у високому рівні й забезпеченні міжнародної науки.

Натомість на науку в Україні важко дістати грошей. Володимир обурювався, коли гроші марнували на безплідні, не прив’язані до життя теми. Не мав здібності «вигризати» ґранти, міркує дружина. За власний кошт, як і багато колег, купував матеріали, посуд, заправляв прилад газом, їздив у відрядження.

– Був самодостатній науковець, – додає Оксана Марискевич. – Ставив перед собою завдання й вирішував його. Не був розкиданий на всі боки, а завжди чітко обстоював свої позиції. Не був конформістом. На нього можна було розраховувати в будь-якій ситуації. Був цільною особистістю.

Історія друга
Коли запитую дружину Володимира про освідчення, її обличчя ясніє. Було сьоме липня, Івана Купала. Володя надіслав їй електронною поштою зображення гарного віночка зі словами: «Це твій?». Наступного дня вони пішли по заручальний перстень.

Наталія працює доценткою на їхній рідній кафедрі фізіології та екології рослин. Каже, що чоловік був великим романтиком. Якось, соромлячись, приніс їй заховані в рукаві квіти. Цікавився зорями. Зібрав астрономічну бібліотеку і привіз зі Штатів давню мрію – телескоп.

– Ми один раз подивилися на кільця Сатурна. Мріяли, що поїдемо з телескопом на якусь гору і будемо дивитися на зорі. На жаль, цього не сталося.

 **
Перед великою війною сім’я виїздила в пошуках маминого родоводу. Мама Володимира, працівниця пенсійного фонду, походила з села Байківці на Волині. Вторгнувшись на захід України, більшовики не видавали селянам паспорти аж до середини 1960-х. Двоюрідний брат допоміг їй, здібній дівчині дістати паспорт і поїхати на навчання до Львова. 

Байківці лежать за двадцять кілометрів від Колодяжного. За родинною легендою Володимир доводиться родичем Лесі Українки – сьома вода на киселі, як кажуть. Малим він обійшов із дідом луки й ліси, в яких народилася «Лісова пісня», а дорослим їздив на Волинь із сім’єю. Почувався серед природи, як удома.

Тато Володимира, інженер, був зі Львова. Вони мешкали біля Головної пошти, на теперішній вулиці Дорошенка. Від батьків Володі залишилася величезна бібліотека. Якось серед тих книжок дружина знайшла його студентський вірш про козаків. Чоловік цікавився історією України, особливо козаччиною. 

Він поховав батька і брата. Мама захворіла на рак, і Володимир відчайдушно шукав їй лікування за кордоном. Після маминої смерті опікувався прикутою до ліжка тіткою, яку забрали з Волині. – У нас вже дитина народилася, а він рано, в обід і ввечері бігав її доглядати, – розповідає дружина. – За всіх переживав. Попри складне життя, не втрачав своєї доброти. 

**
Були втрати, але були і скарби. Один із найбільших – дружба.

Їх товаришувало четверо хлопців, однокласників із другої львівської школи. Після уроків гуляли по Стрийському парку, бігали і грали в футбол: інколи на полі військового училища – поки полковники їх не виганяли. Але частіше на асфальтованих майданчиках, де швидко стиралося взуття. 

– Між дітьми Володя змалку виявляв характер і аскетизм: йому було достатньо малого, –  міркує Марко. – Був порядний, чесний, вимогливий, прямолінійний, малоговіркий, але дотримував слова. Усім допомагав.

Якось узимку компанія вибралася на гору в Карпатах. Володя назбирав хмизу і на сильних вітрах розпалив для них вогнище. Мовчки, без обговорень.

– Ми були близькі друзі, але я не знав, хто з дівчат йому подобається і чи подобається взагалі. 

У 1987-му Володю забрали в армію. Після «учєбки» в Україні він служив у Центральній Азії. Це були півтора року тривог: в суворому кліматі, без спілкування, з поганим харчуванням і близькою присутністю війни в Афганістані. Вони з Марком писали одне одному листи. 

Дітьми завжди сміялися, а Володя обіцяв дожити до ста п’яти років.

**
У них із дружиною не було телевізора. Сини Ярослав і Андрій зростали без жодного російського слова. Батьки записували для них українські мультфільми. Володимир емоційно, в ролях розказував казки: свою улюблену про Котигорошка, про Івасика-Телесика, кривеньку качечку, чеського розбійника Румцайса… Разом читали «Тореадорів з Васюківки»: стареньку книжку, з якої ще вирізали згадку про Голодомор. 

Володимир пильнував, щоб сини займалися спортом. Був для них особистим прикладом. Мав золоті руки. Не водив авто, а на роботу йшов пішки або їхав на велосипеді.

Але коли з’явилися діти, купив машину. Щоліта сім’я їхала з наметом у Шацьк на озеро Пісочне: там продають величезні смаковиті пироги. А звідти в Байківці, де уціліла бабина хата: мазана білою глиною, з піччю і купою вишиття – справжня світлиця.

Вони були щасливі біля лісу й води. Діти з батьком пізнавали природу, ходили по гриби, запускали повітряних зміїв. Старший син, нині студент, робив на озерах кораблики. Він склав матиматику на двісті балів, але подав документи на єдину спеціальність: «Безпілотні літальні апарати». Тато встиг утішитися цьому вибору. 

Дружина називає Володимира «людиною, яка рятувала всіх». Вдома вони не вбивали й мурашки чи павука – виносили на вулицю. Чоловік тягнув звідусіль викинуті рослини, підбирав хворих голубів і ворон. Якось принесли зі смітника пальму й авокадо. Посадили між поверхами – і вони ростуть.

– Коли Володя загинув, його пальма почала всихати. – Я думала, це кінець, але поливала – і за рік з’явився новий зелений листочок.

У Краматорську з побратимами на День Прапора

Історія третя
Студентка біологічного факультету Наталя перейшла на другий курс, коли у групу повернулися хлопці після армії. Між ними був Володя Козловський: високий, стрункий і трохи сором’язливий. За плечима мав сільськогосподарське училище і звання сержанта.

Наприкінці 1980-х Совєтський Союз тріщав, проте впирався. Львівські студенти почали запитувати, чому їм читають лекції російською? Деякі викладачі запевняли, що українською немає термінології, та й іноземців на «потоці» багато. За підсумком першого курсу Наталя мала скласти іспит з історії компартії. Але почалися національні рухи. Курс переназвали на «історію Совєтського Союзу» – хоча начинка в цукерки залишилася та сама: хробакувата.  

Люди мітингували. У вересні 1990-го був зруйнований пам’ятник Лєніну навпроти Оперного театру. Кажуть, його фундамент зробили з єврейських надгробків-мацев. Біологічний факультет не дрімав. Саме Володя Козловський, обв’язаний для страхівки білизняним шнурком, знімав із корпусу на Грушевського, 4 табличку «Слава КПСС». Зняв – і поїхав у Київ на Революцію на граніті.

**
– Він не любив привертати до себе увагу, а тихо й наполегливо робив свою справу, – каже дружина.

Повернувшись із першого Майдану, розповів лише одне: як йому поміняли черевики, поки спав у потязі на верхній полиці. 

Помаранчева революція застало сім’ю нарізно. Наталя працювала як постдокторантка у Штатах. Не знаходячи собі місця, вона написала науковій керівниці в Київ. Віра Михайлівна відшукала Володимира на Майдані й запросила переночувати. Він, звичайно, відмовився.

У Революцію гідності Козловський мав квиток до Києва на дні, коли на Майдані розстрілювали. Але зліг із високою температурою і поїхав трохи пізніше. 

– Думаю, з 2014-го він відчув, що піде до війська, якщо станеться щось більше, – міркує Марко Ватаманюк.

У школі він був легкоатлетом, студентом займався карате, все життя бігав – десять кілометрів були за норму. Після революції повернувся в карате. До лютого 2022-го не встиг дійти одного поясу до чорного – це в п’ятдесят із гаком років. 

**
Про контракт зі Збройними силами Володимир нікому не сказав. Як тільки Марко довідався – почав телефонувати щодня. Разом із Наталею чекав його повернення з позицій.

Ватаманюки мешкають у США чверть століття, проте у Львові тої відстані не відчувалося. Війна й поготів її скоротила. – Ми не в Україні, але болить, ніби ми там, – ділиться Оленка. – Живемо війною, допомагаємо і робимо все, що можемо на нашому рівні.

На початку вторгнення РФ адміністрація Корнелльського університету мовчала. Професорка Ватаманюк написала президентові університету: мовляв українська громада чекає на реакцію. Відповіді не було, і вона додала в розсилку нобелівського лавреата з хімії Роалда Гоффманна, за походженням єврея з Золочева. За кілька днів Гоффманн відписав. І почав збирати підписи інших нобеліантів під листом про засудження російської війни проти України. 

Тільки після цього відповів президент Корнеллу. Висловив підтримку не лише українським, а й російським студентам, які «також страждають» від вторгнення. 

**
– Коли почалася повномасштабна війна, я була на 99 відсотків впевнена, що він піде одним із перших, – розказує Оксана Марискевич. – Володя не був, як ті ура-патріоти у вишиванках – я його у вишиванці ніколи не бачила. Це покоління пішло, щоби їхні діти не воювали.

Росія присутня в науковій сфері як спадкоємиця СРСР. Її складно витіснити з міжнародних структур, бо йдеться про великі гроші. Оксана каже, що Володимир добре здавав собі з цього справу. Завжди знав, що воно не закінчиться добром – особливо після 2014-го року.

– Про нього говорить те, що як науковець міг не йти на війну, але пішов, – додає Василь Дяків. – Він був скромний, відповідальний, людяний. Болісно сприймав несправедливість. Ніколи не бив себе у груди, але завжди відповідав за свої слова і висновки. Був патріотом на ділі. 

У перший тиждень вторгнення Володимир вистояв чергу до військкомату. Але їх не взяли, лише записали телефони. Він почав волонтерити на складах із гуманітарною допомогою, патрулював місто. Коли створювали 125-ту бригаду територіальної оборони, долучився добровольцем. Дружині сказав: «Як я буду з цим жити, якщо не піду?».

Володимир Козловський із побратимами тримають валентинки, які їм надіслали діти з початкової школи

**
– Ця людина – як твоя спина, – ділиться побратим Дмитро «Скеля». – Cеред нас він був один сержант: і по посаді, і по розуму. Справжній лідер, який тягнув усе на собі. 

У війську Володимир Козловський дістав позивний «Джокер». Через широку усмішку, одночасно веселу і трагічну. – Закривав нею те, що йому болить, – міркує Дмитро, у цивільному житті промисловий альпініст. 

«Джокер» не раз був за командира, хоча офіційно тих обов’язків не брав. Заслужив повагу серед побратимів, бо цінував людей. На новий 2023-ій рік «Скеля» зліг із температурою під сорок. Володя без вагань вийшов за нього на чергування. Він ретельно планував військові дії, й побратимам із ним завжди було спокійно.

– Така людина, як у приказці: сім раз відміряй, один відріж, – каже Дмитро.

Яке б не було добре планування, на війні завжди всього треба. Дружина Володимира перелічує: збирали на дрони і тепловізор, рації й антени, аптечки і турнікети, фільтри для води, тактичні рукавиці, авто й ремонти. Зі зборами допомагали свої й чужі. Завжди були на зв’язку друзі Ватаманюки, Наталина сестра з чоловіком і донька Оксани Марискевич Ольга Дідух. Коли підрозділ перекинули під Ямполівку на Донеччині, Ватаманюки допомогли придбати пікап. Долучалися науковці-волонтери: з тепловізором страхували біологи Юрій Ребець і Олександр Зіненко, автівку купили через фонд «Група 35», яким керує кандидат біологічних наук Євген Філяк.

Попри допомогу з тилу, зима «на нулі» тяжка. Промерзлий ґрунт неприступний, як камінь, – хлопці вміщалися в окопах до половини. Іноді закляклими від холоду пальцями Володимир не міг тиснути на курок. Як і всі на фронті, недоїдав і недосипав. Але не скаржився. 

– Війна виснажує. Він тримався одним із найкращих, – пригадує побратим «Джин». – Був дуже відповідальним, стійким, розсудливим і, коли потрібно, рішучим. 

**
«Джокер» започаткував у них сортування сміття. У вільний час читав, дивився наукові відео й мовчав. На фронті йому згодилися й зорі, й навички копання ґрунтових профілів. Розповідав побратимам про науку, але не хизувався науковим ступенем. «Скелі» пояснив, як влаштована інфузорія туфелька та атом і як через ґрунт рухаються черв’яки. 

Відповідальний, ввічливий і веселий, із розумними жартами – так його описує побратим Василь «Марко». – Ми були однодумцями. З ним можна було говорити на будь-яку тему. Він переживав за людей і не ставив себе вище за інших. Ніколи не задкував. 

Василь і Володимир мали маленьку традицію. Щодня на світанку пили каву, говорили і гладили котиків. Навіть під обстрілами турбуючись про тварин. 

На єдиному відео, яке Володимир зняв за місяць до загибелі, в їхньому окопі обідає миша. Кругленька і задоволена. 

Собаки на позиціях у Краматорську, які потім загинули від отруєння

**
Удень сини привітали з Днем батька, а вночі Володимир мав чергувати. Мучився зі спиною, а до позицій було два кілометри пішки з повним боєкомплектом. Це означає тягнути на собі додаткових шістнадцять кілограмів. Марко Ватаманюк хвилювався і відмовляв друга. Але той напився знеболювального і відповів: мушу йти. 

За місяць до цього він з’їздив додому. Хлопці кидали жереб: бо піти у відпустку могли тільки двоє з чотирьох. «Джин», який розповідає цю історію, програв: – Тоді я був трохи засмучений, але зараз радий, що він встиг ще раз побувати вдома. 

Їхню позицію штурмували з пів четвертої ранку. Найбільшою бідою був танк. Біля 6.45 він почав бити прицільно. «Скеля» пояснює, що танковий снаряд спочатку прилітає, а тоді гримить.

Стався приліт, і двох побратимів засипало землею. Володимир вибрався їх відкопувати – але танк ударив вдруге. «Джина» поранило, а Володя миттєво загинув.

**
Коли почався штурм, дружина чомусь прокинулася. Помолилася за чоловіка, заснула, а зранку пішла в університет. Страшна новина навалилася на неї посеред роботи, як камінь. Пам’ятає першу думку: “Щоб ця смерть не була даремною…”.

У цей час побратим Василь повертався в автобусі з госпіталю. Раніше його поранив танк на тому ж місці, де тепер опинився Володимир.

За океаном друзі Ватаманюки приймали в гостях переселенців із Запоріжжя. Чорна звістка прилетіла до них із запізненням.  

Дітям Наталія теж розповіла не одразу. Поїхала до церкви, потім сиділа з сестрою. Але коли сини побачили маму – зрозуміли без слів. 

– Все так, як сьогодні – навіть не вчора, – зітхає вона. – Живемо. Бо маємо такий шанс жити.

Авторка: ХРИСТИНА СЕМЕРИН.
Консультація: кандидатка біологічних наук НАТАЛІЯ РОМАНЮК (Львівський національний університет імені Івана Франка).
Світлини: надала дружина Героя.
Керівник проєкту: ОЛЕКСІЙ БОЛДИРЄВ.

Підписуйтесь на сторінки проєкту в instagram та facebook.

Проєкт реалізується за підтримки групи компаній ЮРіЯ-ФАРМ і громадської організації «Наукова унія».