В`ячеслав Загорій – наша людина у Max Planck Institute

“Моя наука” продовжує серію інтерв’ю із українськими вченими, які досягли успіху у закордонних наукових лабораторіях. На наші запитання відповідає В’ячеслав Загорій.

Розмову ми почали на наукову тематику, але якось непомітно зійшли на організаційні й соціальні питання, які так актуальні для української науки. Сподіваємось, що і нашим читачам це буде цікаво.

В’ячеславе, які найбільш значущі проекти Вам вдалося реалізувати протягом перебування у Німеччині? Над чим зараз працюєте?

В Німеччині я працюю уже 7 років: з них 4 були навчання в аспірантурі в Max Planck Institute of Molecular Cell Biology, Дрезден, 2 роки в якості постдока в тій же самій лабораторії і останній рік постдоком в Max Planck Institute of Plant Physiology, Golm. Моя спеціалізація – біоаналітика, тобто виділення та кількісний і якісний аналіз природних і біологічно активних сполук. Під час аспірантури я не стільки мав свій окремий проект, скільки був залучений у спільну роботу із виділення та аналізу біологічних регуляторів, які вивчалися в нашій лабораторії.

Приклад перший: постдок 1 налагодив біологічну модель – мутант з цікавим фенотипом. Постдок 2 встановив, що мутант не синтезує певний клас речовин (в даному випадку – розгалужені триацигліцероли) методом мас-спектрометричного скрінінгу. Далі я встановив, яких же саме за довжиною розгалужених кислот в мутанті бракує, з тих що присутні в контролі. В результаті ми характеризували, за яку саме хімічну реакцію відповідає певний ген (Entchev et al. JBC 2008).

Інший приклад: PhD-студент 1 показав, що за певних умов круглий черв’як C. elegans (розповсюджений модельний об’єкт) виробляє невідому речовину. PhD-cтудент 2 цю речовину виділив, я встановив точну масу і хімічну структуру (структурна мас- спектрометрія), ще один PhD-студент встановив просторову структуру (ЯМР). В результаті виявлено нову протективну речовину нематод – діацилтрехалозу (Penkov et al, Angew Chem 2010).

Ще один з таких проектів, присвячений виділенню і структурному аналізу аскарозидів, став темою дисертації (Zagoriy et al, Chem Biodivers 2010).

Зараз моя робота в MPI MP (Golm) присвячена розробці методів аналізу для відносно молодої біохімічної галузі – метаболоміки. Головною метою метаболоміки є якісний і кількісний аналіз метаболітів у біологічних зразках. В принципі, звучить як класична біологічна або аналітична хімія. Але сучасні методи (базовані в основному на хроматографії, поєднаній з мас-спектрометричною детекцією) дозволяють детектувати одразу сотні речовин в складних зразках із кількісною точністю. Проблема полягає в “екстракції” значущих результатів із отриманого масиву даних (один аналіз – це тисячі “молекулярних пар”: молекулярна маса, час утримання на колонці та відносна інтенсивність) та їхня біохімічна інтерпретація. Саме цим і займається метаболоміка.

Це суто фундаментальні роботи, чи вони можуть знайти вихід у практику, допомогти чимось людям?

Безумовно, роботи виконані в MPI CBG (Dresden) були суто фундаментальними, але, наприклад, робота (Penkov et al 2010) дала змогу встановити, що гіперекспресія трехалози дозволяє нематоді C. elegans переносити майже 100-відсоткову втрату води (Erhut et al, Curr Biol 2011), а тут вже можна думати про консервування органів, анабіоз і т.д.

Робота щодо метаболоміки, скоріше, прикладна – розроблені мною методи ще до публікації вже застосовуються для широкопрофільного хімічного скрінінгу в агрохімічній промисловості. Загалом, за словами Пастера: «Il n’existe pas de sciences appliquées, mais seulement des applications de la science» («Немає наук практичних, а є застосування наукових знань у практиці»).

Які переваги і недоліки Ви побачили в організації науки у Німеччині? Що потрібно впроваджувати в Україні, а чого варто уникати?

В Німеччині та інших країнах ЄС наука це, в першу чергу, дослідницькі інститути (в одному з яких працюю і я). Ряд німецьких університетів (Мюнхен, Берлін, Хейделберг, Ґьотінген) не поступається провідним дослідницьким інститутам, але це скоріше виключення (хоча найпровінційніший німецький університет кращий майже за будь-яку дослідницьку установу України).

Власне Max Planck Institutes можна порівняти з інститутами Національної академії наук України. Найголовніша перевага науки у Німеччині не в самій науці, а в її інфраструктурі. У Києві я знаю чимало лабораторій, які не поступаються німецьким за обладнанням. Але як війну виграє вчасне постачання їжею та патронами, так і науковий результат досягається не тільки за наявності приладів та кваліфікованих кадрів, а за рахунок вдалої організації усього процесу. В Німеччині, замовивши реактив (будь-який) можеш бути впевнений, що через тиждень-півтора він буде у тебе на столі. А в США – ще швидше. Оце і є головний секрет. І коли виникає цікава ідея, її одразу можна перевірити експериментально, не чекаючи півроку, скажімо, на хроматографічну колонку. Пробірки і скляний посуд централізовано миють у спеціальній кухні і повертають в лабораторію спеціальні люди. У всіх інститутах налагоджена робота їдалень. А вчений працює – робить досліди, не відволікаючись (в тому числі і на думки, що нема чим заплатити за квартиру). Отаку інфраструктуру і має перейняти Україна. При цьому кількість адміністративного персоналу в MPI мінімальна: на 300 – 400 вчених 3 – 5 адміністраторів і ще 10 – 15 секретарок, прибиральниць і т.д. Але і працювати треба багато. В успішних німецьких лабах працюють 5 – 6 днів на тиждень по 10 годин. Без перекурів! Це і є секрет успіху – треба дуже багато працювати…

А що з грошима? Як фінансуються дослідження?

Фінансування науки в Німеччині непогане, але нічого надзвичайного. Бюджет Товариства ім. Макса Планка на 2012 рік складає 1.5 мільярда євро – десь по 15 млн. на інститут (напряму залежить від розміру інституту). Наповнення цього бюджету здійснюється 50 на 50 державним резервом та федеральними землями. Структура Max Planck Institute – це кілька, до десятка, директорів (схожі на завідувачів відділами), які мають власну наукову групу і формально ще головують над junior group leaders, хоча, насправді, вони майже повністю незалежні. Гроші видаються відносно порівну по дослідницьких групах (а не директору, щоб він їх далі розподіляв, кому вважає за потрібне!). Плюс гранти, які всі групи вибивають собі незалежно – отже, чим кращу науку робить група, тим більше у неї за рахунок цих грантів грошей. Бюджети деяких лабораторій із складом 5-7 чоловік (junior research groups) можуть сягати до мільйона євро при базовому фінансуванні близько 200 тис. на рік.

Кожен інститут має наукову (складається із провідних світових вчених – це престижно бути в її складі) та громадську ради (складається з провідних громадян міста, де розташований інститут). Кожен рік-два ці ради здійснюють незалежно один від одного загальне оцінювання інституту. Наукова рада заслуховує всіх керівників груп, спілкується із співробітниками і робить висновок щодо перспективності і якості досліджень, а також дає рекомендації щодо покращення наукової інфраструктури. Громадська рада дивиться власне за тим, щоб гроші платників податків не витрачалися на ненаукові цілі (як-то нова машина для головного бухгалтера 🙂 ), а також, щоб учені ПРАЦЮВАЛИ, замість того, щоб робити щось інше за рахунок державного бюджету. При цьому все ефективно – без зайвої бюрократії.

З іншого боку, оскільки переважна більшість вчених має короткострокові контракти, поганого працівника навіть не звільняють – йому просто не подовжують контракт. В результаті кожен інститут може мати і не так багато грошей – але вони ефективно витрачаються.

Фінансування дійсно гарне, приблизно у 10 разів краще, ніж в нашій Академії Наук… Чи такі вливання мають бути виправдані в очах суспільства?

Є такий момент: застосування отриманих знань. Про це мало хто замислюється, але якщо створити найсучасніший науковий центр з ідеальною інфраструктурою і чудовими вченими посеред нічого (як роблять або хочуть робити деякі країни колишнього СРСР), так щоб результати дослідницької роботи – нові знання – отримувалися лише заради самого факту отримання нових знань, то такий центр швидко загнеться. Можливо, окремі люди можуть займатися науковою роботою просто з цікавості, але на рівні наукової установи це не працює! Це як хімічна реакція: якщо продукти не відводити, то в якийсь момент настане хімічна рівновага, і реакція далі йти не буде. Історично, фундаментальні відкриття витікають із намагання вирішити повсякденну проблему. Вирішення однієї проблеми методами, отриманими в науковому процесі, буде і далі стимулювати науковий прогрес для вирішення нових проблем.

Мені здається, що відбудову наукової організації треба починати з технологічних галузей і виробництва: лише технологічно (а отже й економічно) розвинена країна може дозволити собі розвиток фундаментальної науки, а, найголовніше, має в цьому потребу.

В Німеччині це добре розуміють, і тому існує ще цілий ряд товариств (Лейбніца, Гельмгольца, тощо) із своїми інститутами, які є своєрідним містком між виробництвом і лабораторіями. Їхня задача допомагати вченим зрозуміти нагальні проблеми виробництва і доводити фундаментальні відкриття до цехів.

Значна проблема в Німеччині – це “перевиробництво” людей із університетською освітою в фундаментальних галузях, яким нічого іншого не залишається, як робити академічну кар’єру (отримувати ступінь PhD). В Німеччині 8000 безробітних біологів, 2000 хіміків. Тому ще при виборі освіти треба добре подумати: краще отримати престижну прикладну освіту (медичну, інженерну, тощо) і потім, якщо є бажання, займатися фундаментальними дослідженнями, аніж отримати суто фундаментальну освіту і потім не знайти роботу.

Продовження далі буде…