Острів доброти Володимира Третяка (1981–2022)

Росія вбила українського ентомолога і великого природолюба.

1
Влітку вони морозили листя малини.

Відколи поселилися квартиранти, доводилося дбати про меню. Квартирантів було двоє: кожен із долоню завбільшки. Спокійні й чутливі, тонкі, схожі на палички – «паличники». Найдовші на планеті комахи. Комахи-гілки.

Тато Олі – майстер на всі руки, зробив для них акваріум – чи то пак тропікарій. Купити такий коштувало б величезних грошей. За склом було вогко й тепло. Щасливі комахи цілоденно вдавали з себе патички й гілки. Кішка теж мала розвагу. 

Якось Оля прокинулась, а акваріум – запліснявів. Розхвилювалася. На щастя, то була не пліснява: просто в родині паличників народилися діти. Їх буває зо три сотні – пише підручник. Володя переймався, що всіх не прогодують. Розносив крихітних комах по зоокрамницях і нових домівках.   

Знову прийшла зима. У зоологічному музеї при університеті мерзнув полоз. Володя забрав малого додому. 

Полоз любив повзати, піднімаючи голову. І любив намотуватися на руку. Одного разу він став такий великий, що підняв головою решітку свого будиночка. Вибравшись на підлогу, полоз міг побитися з котом: кіт Мурсель не визнає конкуренції. Тож довелося підперти решітку важелезними книжками з ентомології – добре, що вдома таких не бракує.

2
Ентомолог Володимир Третяк народився в Івано-Франківську і жив у приміському селі Угорники. Літо проводив у баби біля Львова: ловив жуків і пуголовків, препарував жаб. Ніс до хати усе, що жило на вулиці. А ще цілими днями читав і мучив дорослих запитаннями. Збереглися його зошити, розмальовані динозаврами і акулами. Особливо Володю вразило «Життя комах» француза Жана-Анрі Фабра. Певно, з цієї зачитаної книжки почався його інтерес до ентомології.

Хлопець пластував і в наметовому таборі на Верховинщині познайомився з горами.

Його мама працювала лаборанткою в поліклініці. Володя приходив до неї на роботу: вовтузитись із пробірками і заглядати в мікроскоп. З восьмого класу він навчався на природничому профілі в ліцеї імені Івана Пулюя. Грав у баскетбол. Робив проєкти з метеликами для Малої академії наук. За спогадами однокласника Сергія Воскобойника, вже тоді любив біологію. 

**
На старих фотографіях із експедицій всі усміхаються. Юні студенти-біологи з наплічниками й напнутим вітром сачками, як вітрилами, у високій карпатській траві… А перед ними шлях у науку.   

Володимир вступив на біолога у Прикарпатський університет. Факультет щойно заснували, й тут зібралися люди, переповнені ентузіазмом і захоплені природою. Справжні натуралісти. Їхній керівник Артур Сіренко гуртував зацікавлених в ентомології – науці про комах, найпоширених істот на планеті. Ниток, які пов’язали цю молодь, багато: комахи, природа, подорожі, романтика гір – і плетиво переросло в багатолітню дружбу. 

Вони хотіли щось робити. Їхали з керівником у гори: з наметами і сачками, морилками, коробками і «рідним п’ятнадцятикілограмовим генератором із бензином». Добре, як можна було з генератором заїхати на місце. Проте, згадує Віктор Шпарик, інколи несли його на власному горбі.

У лісі збирали комах: наприклад, повисюх-сирфід треба шукати в сонячний день, бо вони геліофіли, себто сонцелюби; а нічних метеликів слід ловити, звичайно, вночі. Володя носив обклеєну скотчем колбу з настриженими папірцями: туди він складав мух.

Місцевим було про що поговорити. Ось ідуть п’ятеро людей із гігантськими сачками, а назустріч лісник:

– Хлопці, тут ловити рибу не можна. 
– А що, риба є?
– Та нема.
– Та ми мухи ловимо.

– Біолог без польових досліджень не буде біологом, – упевнений Віктор, товариш і колега Володимира зі студентства. Він залишився в науці й викладає на кафедрі. 

У тих експедиціях вони зібрали фонди для створеного при університеті зоомузею. Колекції мух, жуків, безліч метеликів із українських Карпат і тропічні види з Індонезії, Амазонії й Центральної Африки, яких студенти вимінювали в колекціонерів. В один час, каже Віктор, зоомузей перетворився на притулок. Їм несли все, що криво лежало, з акваріумами й тераріумами: павуків, змій, черепах, ящірок. А тварин треба обігріти, розмістити й годувати. Зрештою при зоомузеї стали вирощувати тарганів – корм для інших поселенців. 

На старших курсах друзі заснували ентомологічне товариство «Тенакс-17». «Tenax» означає з латини «чіпкий, непіддатливий»; це слово є в назвах видів тварин, зокрема й мух із Володимирової дисертації. Що означає цифра «17», лишалося таємницею для непосвячених. Тепер, через двадцять років мені її повіли. Це був жест вдячності для наукового керівника, який привів їх горами у науку. День народження в нього 17-го числа.

Товариство щомісяця провадило свій семінар. У кращі часи збиралося зо двадцятеро людей, розповідає співзасновник, ентомолог Андрій Заморока. Він щойно повернувся з експедиції. Андрій із Володимиром знаються чверть століття й разом обійшли Карпати від румунського до польського кордону. Каже, що Володя мав фантастичну винахідливість. 

Якось в експедиції вони сховали в річці їжу, яка швидко псується. Студені гірські ріки влітку «підпрацьовують» холодильниками. Раптово налетіла гроза. Вода піднялася на пів метра й забрала сховане. Поки всі бідкалися, Володя ходив туди-сюди по березі. Тоді взяв велику гілку і пустив за течією. Гілка попливла і, наткнувшись на провіант, застрягла. Він туди рукою – і приходить із їжею. 

Флегматик Володя і холерик Андрій доповнювали одне одного. Недарма Третяк писав про «флегматичних аполлонів» і тримав ще більш флегматичних паличників.

– У його флегматизмі був певний шарм, – роздумує Андрій. – Його любили всі. Він умів щось гарне придумувати й організовувати.

Часом сиділи гуртом, він замислиться, а тоді й каже: «Слухайте, а є ідея». І починає розповідати. 

– Ми їли з одного казана, – продовжує чоловік. – Мені його надзвичайно бракує.

**
На перших курсах друзі довідалися, що таке експедиція. У Верховинському районі планували створити транскордонний національний парк. Там залягає Мармароський кристалічний щит, який породив унікальний ландшафт і природу. Цю частину Карпат називають Мармаросько-Чивчинськими горами – настільки вони відрізняються. Складені з вапняку і мармуру, на відміну від пісковикових сусідів, із вм’ятинами від древніх льодовиків і переважно під охороною заповідників. Тут багато рідкісних рослин, живуть червонокнижні тритони і саламандри, метелик махаон, лісовий кіт і рись, благородні олені й бурі ведмеді. 

Отож, у 2004-му році на Прикарпаття приїхали фінські науковці: моніторити флору й фауну майбутнього заповідника. Їхні експедиції мали небачене забезпечення. Студентів узяли польовими асистентами: носити генератор, збирати комах, вчитися від старших колег. Їздили у глухі місця, куди в той час не було як добратися.

Якось фіни надумали засвітити лампу для нічних метеликів на горі Піп-Іван Чорногорський. Приволокли туди генератор. Погода була кепська, але видно здалеку – а світло в горах тоді було дивиною. Потім, згадує Віктор Шпарик, місцева газета опублікувала повідомлення: «Вночі на Піп-Іван сідало НЛО».

Фіни подарували українським колегам силу книжок і стали добрими друзями. Верховинський національний природний парк з’явився аж у 2009-му.

**
За рік до того Андрій, Володимир і їхній товариш Руслан Жирак заснували журнал «Станіславівський Натураліст». Це був, либонь, перший український глянець про природу – принаймні перший натуралістичний блог в Івано-Франківську, а то й Україні. Зробили, як книжка пише: зареєстрували ЗМІ, використали повноколірний друк і дорогий крейдований папір.   

У першому числі Володимир описав, як йому потрапив до рук зуб викопної акули мегалодона. Розміром із долоню – тож сама акула мала бути в довжину як шестиповерхівка. Колись на наших теренах було море. Але зуби стародавніх акул трапляються на Галичині рідко. Отже, знахідка була резонансна. 

Друкованого журналу вистачило на перший випуск у три тисячі примірників. Другий був зверстаний, і пішов у роботу третій, коли на редакцію обвалилася економічна криза. Руїни ринку поховали журнал.

**
Невід’ємна частина ентомології – зоологічні колекції. Спершу комаху потрібно впіймати. Ентомологи ловлять їх сачком, струшують із дерева на біле полотно, викладають на ґрунт ящички або викопують маленькі «ловчі ями», а ще роблять світлові пастки з лампами. Звідти їх перекладають у спеціальні банки-морилки, а додому несуть у конверті з ватяним матрациком. На місці комаху слід поставити на шпильку і розправити їй крильця. Це роблять у чашці Петрі або спеціальній посудині, яка підтримує вологість, – ексикаторі. Крила і лапки комах у колекціях завжди розправлені під однаковим кутом. Тендітних особин і личинок занурюють у пробірки або банки з консервантом. Завершує справу етикетка з описом.

Але невід’ємна частина української науки – брак грошей. Тож хлопці розкладали своїх жуків і метеликів в коробки від цукерок, підмощуючи дно ватою. В гостях у Фінляндії Володя знайшов нову мрію – ентомологічні коробки під склом. Красиві й дорогі. Тоді Олин тато зробив йому таку коробку з дерева: скло в ній відсувалося, як шухлядка. 

Пізніше фінський колега подарував Володі пуделко ентомологічних шпильок. На відміну від звичайних, вони тонкі, гострі, під розмір комах та не іржавіють – адже колекції зберігаються по сто-двісті років. Це була рідкість і радість. Кілька шпильок досі є вдома на стриху.

**
– Він любив науку і природу, жив і горів цим, був натуралістом, не побоюсь цього слова, як Дарвін, – описує товариша Андрій Заморока.

Володимир закінчив у Прикарпатському університеті аспірантуру з генетики. Написав дисертацію з екології мух-повисюх, які, власне, вміють зависати в повітрі. Рятуючись від хижаків, ці мухи вдають із себе бджіл, ос і джмелів, тобто небезпечніших істот – менш чи більш успішно. «Поліморфні» повисюхи мають біля двадцяти таких форм, або ж «морфів». Третяк досліджував, як еволюціонує їхній вигляд під впливом різних чинників. Наприклад, залучав до експериментів голуба: дивився, яких мух голуб з’їсть, а яких побоїться, вважаючи бджолами. 

Справа в тому, що ген, тобто одиниця передачі спадкової інформації проявляється візуально (в фенотипі) залежно від зовнішніх умов. Наприклад, ген, який відповідає за забарвлення, за різної температури дасть різне забарвлення. Середовище постійно змінюється. До змін буде краще пристосований представник виду із вдалішим вираженням гену, пояснює Віктор Шпарик. Низка таких мутацій за десять-п’ятнадцять тисяч років утворює новий вид живих організмів. 

Спостереження в дисертації були розраховані за математичною моделлю, зауважує Віктор.

– Володя один із перших серед нас зрозумів: де немає математики – там закінчується наука. Тоді мало хто користувався фундаментальною статистикою.

Третяк склав кандидатські іспити у Львові й Ужгороді. Привіз у раду дисертацію, пройшов передзахист, і тут с тався спалах якогось грипу. А по тому його роботу відсунули в довгу шухляду. Деталей він не повів. Друзям пізніше відказував: «Я не вчений – я вчитель». А дружині обмовився: «Я завжди думав, що систему можна зламати. А систему, виявляється, тяжко зламати». І до дисертації не повернувся.

Він пропрацював в alma mater п’ятнадцять років. Тішився, коли їм, молодим викладачам, дали кабінет на трьох. Був затійником студентських практик і напередодні завжди хвилювався. Адже студенти могли вибратися в гори з торбою в клітинку або у шльопанцях.

– Він мав гарний, спокійний, терплячий характер. Любив і міг згуртувати будь-яких студентів, – додає Віктор.

Годин в університеті все меншало, і в 2018-му Володимир пішов із університету. Хоча завжди хотів повернутися.

3
У класі четвертому донька Танечка мала урок природознавства. Тато приніс їй із університету мадагаскарського таргана. Мовляв покажеш однокласникам – вони такого не бачили. Ці комахи розміром із сірникову коробку і ребристі, як римські легіонери в обладунках. Вони шипіли в коробці, поки Танечка несла їх у школу. 

Іншим разом Оля забирала доньку з уроків. Один хлопчик, згадавши той урок, почав гукати: «Мамо, мамо, дивись: це та дівчинка, в якої вдома живуть таргани!». 

**
– Я ніколи не плакала при татові, лише при мамі, – згадує Таня. – При татові й не хотілося.

Коли вона падала, тато питав, чи цілий бетон? Жартував. Ніколи не панікував. Зрештою нічого страшного й не ставалося.

Тільки раз тато дуже розхвилювався не на жарт. У літньому таборі Таню вкусив вовчок. Симпатична тваринка з пухнастим хвостом, яку ще звуть сонею. Батьки верталися з омріяної поїздки в Піренеї, щоби вколоти дитині антирабічну вакцину. Побоялися, що вовчок скажений.

Таня міркує логічно, як тато: вовчок вкусив, бо вона загнала його в кут і взяла на руки. Тож сказу там бути не мало.

Інколи батько брав її в університет, і тоді вона сиділа в кабінеті серед коробкок із комахами. Тварин було повно і вдома. Наприклад, богомоли і викопаний із картоплею вовчок: чи як кажуть на його рідному опільському діалекті, «медведюх». Володимир приходив і розповідав друзям: «Знаєте, хлопці, а медведюх гірку бульбу не хоче їсти. Я його м’ясом годував».

Якось Таня забрала з вулиці павука. То був звичайний павучисько, хіба трохи більший за своїх родичів. Дівчина пригадує, як збирала йому на вечерю трав’яних коників. Коли в хаті жив полоз, вона прагнула всім його показати – щоправда, люди її ентузіазму не поділяли. Частенько Таня і тато билися з котом: кіт-британець і без того має кепський характер, а «рука-змія» доводила його до шаленства.

У шість років Таня вперше побувала в Карпатах. Якось у дах їхнього намету набилось багато мух. Це були сирфіди, або ж «дзюрчалки» з татової дисертації. Він діставав їх і щось розказував. Таня любила спати під мушине дзюрчання. 

Вдома вони грали у гру «хто я?»: один показує, а інші вгадують. Влаштовували перегони по бордюрах, а ще боролися. Доборолися так, що дівчинка була найсильніша в класі. Бувало, йшли з татом уночі малювати щось смішне на обличчі мами. Наступної ночі мама з татом малювали щось смішне на обличчі сплячої Тані. 

З батьками було добре і весело.

Всі кажуть, що в Тані характер від тата. А в тата був від його тата. Був ретельний, принциповий і спокійний.

– Якщо мій тато щось робив, то робив добре. У нього було загострене почуття справедливості й відчуття того, що правильно і що неправильно.

В останній рік разом Таня сумнівалася, куди вступати:

– Тато завжди казав: якщо я сама не вирішуватиму, що хочу, за мене будуть вирішувати інші.

Нині дівчина вчиться в Бельгії й пов’язує найближчі роки життя з економікою. Це рима їхньої сімейної історії: її дідо по батькові математик, а батько знав і любив статистику. 

4
Наприкінці нульових на Прикарпатті розцвів комерційний туризм. За п’ять днів із групою в горах гід міг заробити дві університетські зарплати. А ще туризм дає свободу, пригоди, можливість подивитися світ і бути серед природи. Коли їхній друг і дослідник метеликів Роман Бідичак заснував туристичний клуб, всі долучилися. Володимир прийшов у команду як гід, а в 2018-му році доєднався до менеджменту. Він став добрим голосом, який проводив людей до місця їхньої мрії. 

Туристична галузь багата на враження й непередбачувані ситуації. Роман розказує, що якось виникла проблема з дозволами на частину маршруту. Група довідалася про це вже в Південній Америці. Вони мали побувати в чилійському парку Торрес-дель-Пайне. Проте Чилі жорстко обмежує кількість відвідувачів. І ось у новий рік Володимир мчить літаком до Буенос-Айреса вирішувати проблему. Зрештою він познайомився з якимось чилійцем і більш-менш вирішив питання.

Сергій Воскобойник додає, що Володя мав феноменальне вміння залагоджувати складні ситуації і знаходив спільну мову з людьми по цілому світу. Був страшенно компанійським. 

– Він не любив зашореність, закомплексованість, ті правила і порядки, які насправді гальмують розвиток. Не мав забобонів, не боявся пробувати нове і не ставив собі рамок. 

Володимир обожнював гори, сплави, подорожі, нові світи. Вмів насолоджуватись, а не біг марафон. Піднімався на вершини в Чилі, Аргентині, Бразилії, Непалі, на Фуджі в Японії й багато інших. Казав, що Японія вивернула його світосприйняття, і мріяв повезти туди доньку. Коли вирушали кудись із сім’єю, розписував маршрут до дрібниць.

– Я завжди мріяла побачити Ейфелеву вежу. – згадує дружина. – І одного разу він просто сказав: «Ми їдемо в Париж. Ти не проти?». 

У паризькому музеї знайшов свою стихію. Він страшенно любив історію, особливо наполеонівські війни. 

Вдома вони щороку сплавлялися: по найчистішій річці Лімниці та Дністру. Спочатку на позичених рафтах – надувних плотах, а потім купили каное: дороге, важке, зате лише для них трьох. Тепер воно лежить на балконі. 

Сплав починався з інструктажу. Обов’язково були рятівні жилети, одежа на довгий рукав або сонцезахисний крем. Стартували з його жартівливого: «По конях!». Перед небезпечним поворотом чи гілками гукав: «Всі в човен!». Але сам залишався зверху – стежити. Після сплаву швартувалися, йшли на оглядовий майданчик. Володимир безперервно розповідав про навколишню природу. Потім було вогнище і шашлик, і неквапні вечірні бесіди.   

За роки друзі наслухалися від Володі про Сокотру. Ніхто не знав, що то за острів, і в якій книжці він про нього прочитав. Насправді Сокотра – це архіпелаг: чотири острови та дві скелі в Індійському океані біля Сомалі; частина Ємену. «Острів Щастя». Посушливий, мов інопланетний рай для рослин і тварин-ендеміків – себто тих, які живуть лише на Сокотрі й ніде більше у світі. Тут серед пісків росте «огіркове дерево» (чи радше «дерево-гарбуз») і марсіанські парасолі «драконового дерева», сік якого робиться на повітрі червоний, мов кров; тут мешкає унікальний полоз, мускусний кіт, газель і птаство: окулярник, вівсянка, золотокрилий юрок. Всі мають у назві офіційну приставку «сокотранські». Сокотра визнана біосферним заказником, куди туристам зась. Але недавно її відкрили на в’їзд. На 2022-ий команда планувала нові напрямки й насичені поїздки. Для Володимира рік почався зі здійснення мрії: він полетів із групою на Сокотру. 

5
24-го лютого Росія запустила ракети по Івано-Франківському летовищі. Відтоді сім’я всюди ходила втрьох. Друзям Володя сказав, що не буде плести сітки й піде, якщо мобілізують.

За пару днів його батькам принесли повістку.

У військкоматі Володимира не знайшли у списках. Він повернувся і провів із сім’єю останні десять днів. Вдруге у військо таки потрапив: дописали його у друкований список ручкою.

Володимир Третяк пробув на навчаннях у Львівській області три дні. Вночі 13-го березня 2022-го року Росія вдарила ракетами по Яворівському полігоні. Місцевому пенсіонерові-кадебісту, який навів ракети, згодом присудили п’ятнадцять років тюрми. 

У пам’ятних публікаціях Володимира називають «островом доброти» і «нашим островом спокою». 

6. Coccinella septempunctata
У восьмиповерхівці Прикарпатського університету її педагогічний факультет був на передостанньому поверсі, а його біологічний – на останньому. Вона зустріла в коридорі хлопця й закохалася з першого погляду. Сказала одногрупницям: «Якби я з ним зустрічалася, мені б ніхто інший на світі не був би потрібен». Одногрупниці сміялися – мали по вісімнадцять років. 

Вони бачилися на вулиці, в ліфті й коридорах – і не відводили одне від одного очей. Але познайомилися через рік. Сиділи на лавці після іспиту, і він спитав, котра година. Хоча вона не мала при собі годинника.   

Сім’я була для Володі сокровенним, чим він не ділився з чужими. Його тихим островом. Завжди казав: «Роботу лишаємо на роботі», – і ревно ховав своїх від зовнішніх проблем.  

– Він любив мовчки. Любив вчинками, – міркує дружина. – Не розкидався словами. Ми були ним заопікувані – але особливо це не обговорювали. 

Через роки вона спитала, чому вони так довго не могли познайомитися. Він відповів: «Невже ти не розумієш? Я придивлявся». 

Це було в його характері – придивлятися й обдумувати. Міг пів року вивчати ринок, щоб купити фен чи телевізор батькам. Довго вибирав одяг і взуття для походів. Недавно дружина розкрила рюкзак і зрозуміла, що кожну її річ від рукавичок до шкарпеток – купив він. Старався знайти найкраще. 

«Coccinella septempunctata». Оля вивчила цю назву геть не відразу, але Вова завжди перепитував. Він відкривав їй світ латинських назв. Розказував про природу і пов’язаність усього живого не з підручників, а з життя. «Кокцінелла септемпунктата» – це сонечко, бедрик, зозулька, божа корівка. Комаха з сімома крапками, мов у пісні: червоне то любов, а чорне – то журба.

Авторка: ХРИСТИНА СЕМЕРИН.
Консультація:  кандидат біологічних наук АНДРІЙ ЗАМОРОКА (Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника).
Світлина: надала сім’я Героя.
Керівник проєкту: ОЛЕКСІЙ БОЛДИРЄВ. 

Підписуйтесь на сторінки проєкту в instagram та facebook.

Проєкт реалізується за підтримки групи компаній ЮРіЯ-ФАРМ і громадської організації «Наукова унія».