Острів доброти Володимира Третяка (1981–2022)

Росія вбила українського ентомолога і великого природолюба.

1
Влітку вони морозили листя малини.

Відколи поселилися квартиранти, доводилося дбати про меню. Квартирантів було двоє: кожен із долоню завбільшки. Спокійні й чутливі, тонкі, схожі на палички – «паличники». Найдовші на планеті комахи. Комахи-гілки.

Тато Олі – майстер на всі руки, зробив для них акваріум – чи то пак тропікарій. Купити такий коштувало б величезних грошей. За склом було вогко й тепло. Щасливі комахи цілоденно вдавали з себе патички й гілки. Кішка теж мала розвагу. 

Якось Оля прокинулась, а акваріум – запліснявів. Розхвилювалася. На щастя, то була не пліснява: просто в родині паличників народилися діти. Їх, дрібних, буває триста – пише підручник. Володя переймався, що всіх не прогодують. Він розносив крихітних комах по зоокрамницях і нових домівках.   

Знову прийшла зима. У зоологічному музеї при університеті мерзнув полоз. Володя забрав малого додому. 

Полоз любив повзати, піднімаючи голову. І любив намотуватися на руку. Одного разу він став такий великий, що підняв головою решітку свого будиночка. Вибравшись на підлогу, полоз міг побитися з котом: кіт Мурсель не визнає конкуренції. Тож довелося підперти решітку важелезними книжками з ентомології – добре, що вдома таких не бракує.

2
Ентомолог Володимир Третяк народився в Івано-Франківську і жив у приміському селі Угорники. Літо він проводив у баби в селі біля Львова: ловив жуків і пуголовків, препарував жаб. Все живе, що було на вулиці, швидко опинялося в хаті. А ще цілими днями читав і мучив дорослих запитаннями. Збереглися його дитячі зошити, всуціль розмальовані динозаврами і акулами. Особливо Володю вразило «Життя комах» французького ентомолога Жана-Анрі Фабра. Певно, з цієї зачитаної книжки почався його інтерес до ентомології.

Хлопець пластував, ходив у пластові походи, був у наметовому таборі в Верховинському районі – де й познайомився з горами. Його мама працювала лаборанткою в місцевій поліклініці. Володя бував у мами на роботі й часу там не гаяв: вовтузився з пробірками і заглядав у мікроскоп. З восьмого класу вчився на природничому профілі в ліцеї імені Івана Пулюя. Грав у баскетбол. Робив якісь проєкти з метеликами для Малої академії наук. За спогадами однокласника і колеги Сергія Воскобойника, вже тоді любив біологію. 

**
На старих фотографіях із експедицій всі усміхаються. Юні обличчя студентів-біологів, наплічники, напнуті вітром сачки, як вітрила, у високій карпатській траві… Розпростертий шлях у науку.   

Володимир вступив на біолога у Прикарпатський університет. Факультет щойно заснували, й тут зібралися люди, переповнені ентузіазмом і захоплені природою. Справжні натуралісти. Їхній науковий керівник Артур Сіренко об’єднав зацікавлених в ентомології – науці про комах, найпоширених істот на планеті. Ниток, які пов’язали цю молодь, багато: комахи, природа, подорожі, романтика гір  – і їхнє плетиво переросло в багатолітню дружбу. 

Вони хотіли щось робити. Їхали з керівником у гори: з наметами і сачками, морилками, коробками, і своїм другом, «рідним п’ятнадцятикілограмовим генератором із бензином». Добре, як можна було з генератором заїхати на місце. Проте, згадує Віктор Шпарик, інколи доводилося нести його на власному горбі.

На місцях збирали комах: наприклад, повисюх-сирфід треба шукати в лісах лише в сонячний день, бо вони геліофіли, себто сонцелюби; а нічних метеликів слід ловити, звичайно, вночі. Володя завжди носив обклеєну скотчем колбу з настриженими папірцями: туди він складав мух.

Місцевим було про що поговорити. Ось ідуть п’ятеро людей із гігантськими сачками, а їм назустріч лісник:

– Хлопці, тут ловити рибу не можна. 
– А що, риба є?
– Та нема.
– Та ми мухи ловимо.

– Біолог без польових досліджень не буде біологом, – впевнений Віктор, товариш і колега Володимира зі студентства. Він залишився в науці й викладає на кафедрі. 

У тих експедиціях було зібрано фонди для щойно створеного при університеті зоомузею. Колекції мух, жуків, безліч метеликів із українських Карпат і тропічні види з Індонезії, Амазонії й Центральної Африки, яких студенти вимінювали в колекціонерів. Був час, коли, зі слів Віктора, зоомузей перетворився на притулок. Їм несли все, що криво лежало, з акваріумами й тераріумами: павуків, змій, черепах, ящірок. А тварини треба обігріти, розмістити, нагодувати. Зрештою при зоомузеї стали вирощувати тарганів – на корм для інших поселенців. 

На старших курсах друзі заснували ентомологічне товариство «Тенакс-17». «Tenax» означає з латини «чіпкий, непіддатливий»; це слово є в назвах видів тварин, зокрема й мух із Володимирової дисертації. Що означає цифра «17» – лишалося таємницею для непосвячених. Тепер, через двадцять років мені її повіли. Це був жест вдячності для наукового керівника, який привів їх горами у науку. День народження в нього 17-го числа.

Товариство щомісяця провадило свій семінар. У кращі часи збиралося зо двадцятеро людей, розповідає співзасновник Андрій Заморока. Він залишився в науці й щойно повернувся з експедиції. Андрій із Володимиром знаються чверть століття й разом обійшли Карпати від румунського до польського кордону. Каже, що Володя мав фантастичну винахідливість. 

Якось в експедиції вони сховали в річці провіант, який швидко псується. Студені гірські ріки влітку «підпрацьовують» холодильниками. Раптово налетіла гроза. Вода, звичайно, піднялася на пів метра й забрала їжу. Поки всі бідкалися, Володя ходив туди-сюди по березі. Тоді взяв велику гілку і пустив за течією. Гілка попливла і, наткнувшись на запаси, застрягла. Він туди рукою – і приходить із харчами. 

Володя був флегматиком, а Андрій – холерик. Друзі доповнювали одне одного. Недарма Третяк писав про «флегматичних аполлонів» і тримав ще більш флегматичних паличників. – У його флегматизмі був певний шарм, – роздумує Андрій. – Його любили всі. Він умів щось гарне придумувати й організовувати.

Часом сидить із друзями чи колегами, задумається, а тоді й каже: «Слухайте, а є ідея». І починає розповідати. 

– Ми їли з одного казана, – продовжує Андрій. – Мені його надзвичайно бракує.

**
На перших курсах друзі побували у справжній експедиції. У Верховинському районі планували створити транскордонний національний парк. Там залягає Мармароський кристалічний щит, який породив унікальний ландшафт і природу. Цю частину Карпат називають Мармаросько-Чивчинські гори – настільки вони відрізняються. Складені з вапняку і мармуру, а не пісковиків, як інші, з численними вм’ятинами від древніх льодовиків, і переважно під охороною заповідників. Тут багато рідкісних рослин, живуть червонокнижні тритони і саламандри, метелик махаон, лісовий кіт і рись, благородні олені й бурі ведмеді. 

Отож, у 2004-му році на Прикарпаття приїхали фінські науковці: моніторити флору й фауну майбутнього заповідника. Їхні експедиції мали добре забезпечення. Студентів узяли польовими асистентами: носити генератор, збирати комах, вчитися від старших колег. Їздили у глухі місця, куди в той час не було як добратися.

Одного разу фіни надумали засвітити лампу для нічних метеликів на горі Піп-Іван Чорногорський. Приволокли туди генератор. Погода була кепська, але світло видно здалеку – а світло в горах тоді було дивиною. Потім, зі слів Віктора Шпарика, місцева газета опублікувала повідомлення: вночі на Піп-Іван сідало НЛО.

Фіни подарували колегам силу книжок і стали з ними добрими друзями. Верховинський національний природний парк з’явився лише у 2009-му.

**
У 2008-му Андрій, Володимир і їхній товариш Руслан Жирак заснували журнал «Станіславівський Натураліст». Це був, либонь, перший український глянець про природу – принаймні перший натуралістичний блог в Івано-Франківську, а то й Україні. Зробили, як книжка пише: зареєстрували ЗМІ, використали повноколірний друк і дорогий крейдований папір.   

У першому числі Володимир описав, як йому потрапив до рук зуб викопної акули мегалодона. Розміром із долоню – тож сама акула мала бути в довжину як шестиповерхівка. Колись на наших теренах було море. Але зуби стародавніх акул трапляються на Галичині рідко. Отже, знахідка була досить сенсаційна. 

Друкованого журналу вистачило на перший випуск у три тисячі примірників. Другий був зверстаний і пішов у роботу третій, коли на редакцію обвалилася економічна криза. Журнал поховали руїни ринку.

**
Невід’ємна частина ентомології – зоологічні колекції. Спершу комаху потрібно впіймати. Ентомологи ловлять їх сачком, струшують із дерева на біле полотно, викладають на ґрунт ящички або викопують маленькі «ловчі ями», а ще роблять світлові пастки з лампами. Звідти їх перекладають у спеціальні банки-морилки, а додому несуть у конверті з ватяним матрациком. Комаху слід поставити на спеціальну шпильку і розправити їй крильця. Це роблять у чашці Петрі або спеціальній посудині, яка підтримує вологість, – ексикаторі. Крила і лапки комах у колекціях завжди розправлені під однаковим кутом. Тендітних особин і личинок занурюють у пробірки або банки з консервантом. Завершує справу етикетка з описом.

Але невід’ємна частина української науки – брак грошей. Тож хлопці розкладали своїх жуків і метеликів в коробки від цукерок, підмощуючи дно ватою. В гостях у Фінляндії Володя знайшов нову мрію – ентомологічні коробки під склом. Красиві й дорогі. Тоді Олин тато зробив йому таку коробку з дерева: скло в ній відсувалося, як шухлядка. 

Пізніше фінський колега подарував Володі пуделко ентомологічних шпильок. На відміну від звичайних, вони тонкі, гострі, під розмір комах і не іржавіють – адже колекції зберігаються по сто-двісті років. Це була рідкість і радість. Кілька штук досі є вдома на стриху.

**
– Він любив науку і природу, жив і горів цим, був натуралістом, не побоюсь цього слова, як Дарвін, – описує друга Андрій Заморока.

Володимир закінчив у Прикарпатському університеті аспірантуру з генетики. Написав дисертацію з екології мух-повисюх, які, власне, вміють зависати в повітрі. Рятуючись від хижаків, ці мухи вдають із себе бджіл, ос і джмелів, тобто небезпечніших істот – менш чи більш успішно. У «поліморфних» повисюх існує біля двадцяти таких форм, або ж «морфів». Науковець досліджував, як еволюціонує їхній вигляд під впливом різних чинників. Наприклад, проводив експеримент із участю голуба: дивився, яких мух голуб з’їсть, а яких побоїться, вважаючи бджолами. 

Справа в тому, що ген – тобто одиниця передачі спадкової інформації в різних умовах проявляється візуально (в фенотипі) по-різному. Наприклад, ген, який відповідає за забарвлення, за різної температури дасть різне забарвлення. Середовище постійно змінюється. До змін буде краще пристосований представник виду із вдалішим вираженням гену, пояснює Віктор Шпарик. Низка таких мутацій за десять-п’ятнадцять тисяч років творить новий вид живих організмів. 

Всі спостереження в дисертації були розраховані за математичною моделлю, статистично, зауважує Віктор. – Володя один із перших серед нас зрозумів: де немає математики – там закінчується наука. Тоді мало хто користувався фундаментальною статистикою.

Третяк склав кандидатські іспити у Львові й Ужгороді. Привіз у раду дисертацію, пройшов передзахист, як стався спалах якогось грипу. А по тому його роботу відсунули в довгу шухляду. Деталей він не повів. Друзям пізніше відказував: «Я не вчений – я вчитель». А дружині обмовився: «Я завжди думав, що систему можна зламати. А систему, виявляється, тяжко зламати». І до дисертації не повернувся.

Він пропрацював в alma mater п’ятнадцять років. Тішився, коли їм, молодим викладачам, дали кабінет на три столи. – Був затійником студентських практик і хорошим педагогом. – ділиться Віктор. – Мав гарний, спокійний, терплячий характер. Любив і міг згуртувати будь-яких студентів. Щоразу хвилювався перед практикою в горах, бо практиканти могли приїхати з торбою в клітинку чи в шльопанцях. Але годин в університеті ставало все менше, і в 2018-му Володимир пішов з університету. Хоча завжди хотів повернутися.

3
У класі четвертому донька Танечка мала урок природознавства. Тато приніс їй із університету мадагаскарського таргана. Ці комахи розміром із сірникову коробку і ребристі, як римські легіонери в обладунках. Мовляв покажеш однокласникам – вони такого не бачили. Таргани шипіли в коробці, поки Танечка несла їх у школу. 

Іншим разом Оля забирала доньку з уроків. Один хлопчик, згадавши той урок, почав гукати: «Мамо, мамо, дивись: це та дівчинка, в якої вдома живуть таргани!». 

**
– Я ніколи не плакала при татові, лише при мамі, – згадує Таня. – При татові й не хотілося. Коли вона падала, тато питав, чи цілий бетон? Жартував. Ніколи не панікував. Зрештою нічого страшного й не ставалося.

Тільки раз було, що в літньому таборі її вкусив вовчок. Симпатична тваринка з пухнастим хвостом, яку ще звуть сонею. Тато розхвилювався, чи вовчок не скажений. Батьки верталися з півшляху омріяної поїздки в Піренеї, щоби проколоти дитині антирабічну вакцину. Проте, логічно міркує Таня, сказу там бути не мало. Загнаний у кут вовчок вкусив, бо вона взяла його на руки. Не турбуючись через укуси, Таня віднесла тваринку в ліс.

Інколи тато брав її в університет, і тоді вона сиділа в кабінеті, закладеному коробками з комахами. Вдома теж було повно тварин. Були богомоли і викопаний із картоплею вовчок: чи як кажуть на його рідному опільському діалекті, «медведюх». Володимир приходив і розповідав друзям: «Знаєте, хлопці, а медведюх гірку бульбу не хоче їсти. Я його м’ясом годував». Був павук, якого Таня забрала з вулиці додому. Простий, може, трохи більший, ніж зазвичай. Але батько не заперечував, і дівчинка ходила збирала павукові на вечерю трав’яних коників. Коли в хаті жив полоз, вона рвалася всім його показати – хоча люди здебільшого були не в захваті. Частенько Таня з татом билися з котом: кіт-британець і без того має кепський характер, а «рука-змія» доводила його до шаленства.

У шість років Таня вперше побувала в Карпатах. Якось у дах їхнього намету набилось багато мух. Це були сирфіди, або ж «дзюрчалки» з татової дисертації. Він діставав їх і традиційно щось розказував. Таня любила спати під мушине дзюрчання. 

Вдома вони грали у гру «хто я?»: коли один показує, а інші вгадують. Влаштовували перегони по бордюрах, а ще боролися. Доборолися так, що дівчинка була найсильніша в класі. Бувало, йшли з татом уночі малювати щось смішне на обличчі мами. Іншої ночі мама з татом малювали щось смішне на Таниному обличчі. 

З батьками було добре і весело.

Всі кажуть, що в Тані характер від тата. А тато мав його від свого тата. Був ретельний, принциповий і спокійний: – Якщо мій тато щось робив, то він це робив добре. У нього було гостре почуття справедливості й відчуття того, що правильно і що неправильно.

В останній рік разом Таня сумнівалася, куди вступати: – Тато завжди казав: якщо я сама не вирішуватиму, що хочу, за мене будуть вирішувати інші.

Нині дівчина вчиться в Бельгії й пов’язує найближчі роки життя з економікою. Це рима їхньої сімейної історії: її дідо по батькові математик, а батько досконало знав і любив статистику. 

4
Наприкінці нульових на Прикарпатті розцвів комерційний туризм. За п’ять днів із групою в горах гід міг заробити дві університетські зарплати, розповідає Віктор Шпарик. А ще це свобода, пригоди, можливість подивитися світ і бути серед природи. Коли дослідник метеликів із їхнього товариства Роман Бідичак заснував туристичний клуб, інші друзі долучилися. Володимир прийшов як гід, а в 2018-му році доєднався до менеджменту. Він став добрим голосом, який проводив людей у місця їхніх мрій. 

Туристична галузь багата на враження й непередбачувані ситуації. Роман розказує, що якось виникла проблема з дозволами на частину маршруту. Група довідалася про це вже в Південній Америці. Вони мали побувати в чилійському парку Торрес-дель-Пайне. Проте Чилі жорстко обмежує кількість відвідувачів. І ось у новий рік Володимир мчить літаком до Буенос-Айреса. Зрештою він познайомився з якимось чилійцем і більш-менш вирішив питання.

Сергій Воскобойник додає, що Володя мав феноменальне вміння залагоджувати складні ситуації і знаходив спільну мову з людьми по цілому світу. Був страшенно компанійським. 

– Він не любив зашореність, закомплексованість, ті правила і порядки, які насправді гальмують розвиток. Не мав забобонів, не боявся пробувати нове і не ставив собі рамок. 

Володимир обожнював гори, сплави, подорожі, нові світи. Вмів насолоджуватись, а не біг марафон. Піднімався на вершини в Чилі, Аргентині, Бразилії, Непалі, на Фуджі в Японії й багато інших. Казав, що Японія вивернула його світосприйняття, і мріяв повезти туди доньку. Коли вирушали кудись із сім’єю, розписував маршрут до дрібниць.

– Я завжди мріяла побачити Ейфелеву вежу. – згадує дружина. – І одного разу він просто сказав: «Ми їдемо в Париж, ти не проти?». 

Тоді, в музеї Парижа знайшов свою стихію. Він страшенно любив історію, особливо наполеонівські війни. 

Вдома вони щороку сплавлялися: по найчистішій річці Лімниці, по Дністру. Спочатку на позичених рафтах – надувних плотах, а потім купили каное: дороге, важке, зате лише для них трьох. Тепер воно лежить на балконі. 

Сплав починався з інструктажу. Обов’язково були рятівні жилети, одежа на довгий рукав або сонцезахисний крем. Стартували з його жартівливим: «По конях!». Перед небезпечним поворотом чи гілками гукав: «Всі в човен!». Але сам залишався зверху – стежити. Після сплаву швартувалися, йшли на оглядовий майданчик. Володимир безперервно розповідав про навколишню природу. Потім було вогнище й шашлик, і неквапні вечірні бесіди.   

Роками друзі слухали від Володі про Сокотру. Ніхто не знав, що то за острів, і в якій книжці він про нього прочитав. Насправді Сокотра – це архіпелаг: чотири острови, дві скелі в Індійському океані біля Сомалі; частина Ємену. «Острів Щастя». Посушливий, мов інопланетний рай для рослин і тварин-ендеміків – себто тих, які живуть лише на Сокотрі й ніде більше у світі. Тут серед пісків росте «огіркове дерево» (чи радше «дерево-гарбуз») і марсіанські парасолі «драконового дерева», сік якого робиться на повітрі червоний, мов кров; тут мешкає унікальний полоз, мускусний кіт, газель і птаство: окулярник, вівсянка, золотокрилий юрок. Всі мають у назві офіційну приставку «сокотранські». Архіпелаг є біосферним заказником, куди туристам зась. Але недавно Сокотру відкрили на в’їзд. На 2022-ий команда планувала багато нових напрямків і насичених поїздок. Для Володимира рік почався зі здійснення мрії: він полетів із групою на Сокотру. 

5
24-го лютого Росія запустила ракети по Івано-Франківському летовищі. Відтоді сім’я всюди ходила втрьох. Друзям Володя сказав, що не буде плести сітки й піде, якщо мобілізують.

За пару днів його батькам принесли повістку.

У військкоматі Володимира не знайшли у списках. Він повернувся і провів із сім’єю останні десять днів. Вдруге у військо таки потрапив: дописали його у друкований список ручкою.

Володимир Третяк пробув на навчаннях у Львівській області три дні. Вночі 13-го березня 2022-го року Росія вдарила ракетами по Яворівському полігоні. Місцевому пенсіонерові-кадебісту, який навів ракети, присудили п’ятнадцять років тюрми. 

У пам’ятних публікаціях хтось назвав Володимира «островом доброти». Інші написали: «Наш острів спокою». 

6. Coccinella septempunctata
У восьмиповерхівці Прикарпатського університету її педагогічний факультет був на передостанньому поверсі, а його біологічний – на останньому. Вона побачила в коридорі хлопця й закохалася з першого погляду. Сказала одногрупницям: «Якби я з ним зустрічалася, мені б ніхто інший на світі не був би потрібен». Одногрупниці сміялися: мали по вісімнадцять років. 

Вони бачилися в ліфті, на вулиці, в коридорі – й не відводили одне від одного очей. Але познайомилися через рік. Сидячи на лавці після іспиту, він спитав її, котра година. Хоча вона не мала при собі годинника.   

Сім’я була для Володі сокровенним, чим він не ділився з чужими. Його тихий острів. Завжди казав: «Роботу лишаємо на роботі», – і ревно ховав своїх від зовнішніх проблем.  

– Він любив мовчки. Любив вчинками, – міркує дружина. – Не розкидався словами. Ми були ним заопікувані – але особливо це не обговорювали. 

Через роки вона спитала, чому вони так довго не могли познайомитися. Він відповів: «Невже ти не розумієш? Я придивлявся». 

Це було в його характері – довго придивлятися й ретельно обдумувати. Міг пів року вивчати ринок, купуючи фен чи телевізор батькам. Любив вибирати одяг і взуття для походів. Недавно дружина розкрила рюкзак і зрозуміла, що кожну її річ від рукавичок до шкарпеток – купив він. Завжди старався вибрати найкраще. 

«Coccinella septempunctata». Оля вивчила цю назву геть не відразу, але Вова завжди перепитував. Він відкривав їй світ латинських назв. Розказував про природу і пов’язаність усього живого не з підручників, а з життя. «Кокцінелла септемпунктата» – це сонечко, бедрик, зозулька, божа корівка. Комаха з сімома крапками, мов у пісні: червоне то любов, а чорне – то журба.

Авторка: ХРИСТИНА СЕМЕРИН.
Консультація:  кандидат біологічних наук АНДРІЙ ЗАМОРОКА (Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника).
Світлина: надала сім’я Героя.
Керівник проєкту: ОЛЕКСІЙ БОЛДИРЄВ. 

Підписуйтесь на сторінки проєкту в instagram та facebook.

Проєкт реалізується за підтримки групи компаній ЮРіЯ-ФАРМ і громадської організації «Наукова унія».