Олександр Маєвський: «Історики не живуть сьогоденням»

Історія – це важлива наука про документоване минуле та сьогодення людства. Хоча наші автори час від часу пишуть про науковців сучасності та минувщини, все-таки участі професійних істориків нам не вистачає. Спеціалісти в цій галузі зазвичай залишаються мовчазними гостями «Моєї науки». Аж ось, спеціально для нашого порталу літературозавиця Тетяна Михайлова взяла інтерв’ю у справжнього історика! Олександр Маєвський, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України розповів про успіх, популяризацію науки, плагіат, роботу в архівах і про зміни до «Порядку користування документами Національного архівного фонду».

Тетяна Михайлова: Чому Ви вибрали для себе професію вченого?
Олександр Маєвський: Мабуть, як і всі. З дитинства мав бажання знати все і якомога більше

А чому саме історія?
Бо вона пояснює минуле. У дитинстві історія мені здавалася схожою на цікаву казку. Коли подорослішав, то захотів зрозуміти, чому все було так, а не інакше, чому люди настільки різні, чому історія різних країн настільки різна і водночас схожа в окремих аспектах. Скільки би не говорили, що історія рухається по спіралі і все повторюється, це насправді не так. Словом, до історії мене привела дитяча цікавість, яка не зникає й до сьогодні.

Наукова діяльність здебільшого не приносить «швидких» результатів. Що мотивує займатися наукою?
Мотиватором виступає знову ж таки цікавість, жага до пізнання. Коли починаєш займатися наукою, добре усвідомлюєш, що високої фінансової винагороди за свою роботу не отримаєш. Тому фінансово-мотиваційний чинник взагалі відсутній. Для науковця найголовніше – пошук істини. Це і є основним рушієм.

Що таке успіх для вченого?
Мені здається, що для українського історика успіх – це визнання широким загалом читачів. Для молодих науковців успіхом є запрошення на закордонні конференції та семінари, де можна презентувати свої роботи.

Тобто має більше значення визнання суспільством, ніж визнання колегами?
Звісно. Справа у тому, що історики живуть у такому досить специфічному, ефемерному світі і не завжди мотивують та підтримують одне одного. Кожен максимально зосереджується на власному проекті.

Чи пам’ятаєте, коли вперше відчули себе успішним?
Мабуть, я ще не відчув себе успішним. Але перші такі спроби були (жартома), коли мене запросили прочитати лекцію на виставку «Ефемероїди. ХХ століття в плакаті», яка відбувалася у «Мистецькому арсеналі». Чудова, до речі, була виставка. А під час навчання в інституті ми проходили археологічну практику, на якій проводили розкопки в славному місті Коростень (стара назва «Іскоростень») – місті, яке за легендою спалила княгиня Ольга. І це неймовірні відчуття, коли ти, власноруч розкопавши рівчак, дістаєш з нього історичні артефакти – арбалетні болти, жіночі прикраси, срібні дзвіночки… Це насправді шалено мотивує і підсилює інтерес до історії.

Ваші колеги теж щось знайшли на тих розкопках?
На превеликий жаль, щастить не всім (сміється).

У чому специфіка роботи історика?
Ми – «архівні миші». Робота в архівах дозволяє ознайомитися безпосередньо з документами – «промовистими свідками» досліджуваного періоду. І мені це надзвичайно подобається. Коли вперше читаю якийсь документ, то стараюся фіксувати думки, що приходять. Бо знаю: якщо не записати одразу, думка губиться. Постійна робота з першоджерелами сприяє напрацюванню величезного фактажу. Іноді без конкретної мети. Навіть якщо спочатку ця мета була, то часом вона переростає в накопичення заради накопичення. Суджу по собі: коли потрапляю за кордон і маю вільний доступ до якогось архіву, починаю фотографувати майже все підряд. Коли відкриваються великі можливості, ми хочемо реалізувати їх якомога швидше, взяти якомога більше. І губимо те, на чому потрібно чітко зосередитись сьогодні. А для істориків це дуже складно, тому що вони не живуть сьогоденням, а постійно «занурюються» у досліджуваний період.

Що у роботі є найскладнішим і найприємнішим?
Найскладніше для мене – дотримуватись вимог оформлення статті. Коли працюєш над текстом, то можеш написати його досить швидко. Але от оформлення списку літератури – це для мене страхіття. Зазвичай такі формальні вимоги у кожного видання свої, тому дотримання їх часто гальмує увесь процес основної роботи. А найприємніше – тримати в руках документи й знайомитися з першоджерелами. Я отримую неймовірне задоволення від цього.

А що думаєте про зміни до “Порядку користування документами Національного архівного фонду”, які обмежують читачів у фотографуванні документів власними технічними засобами?
Я був дуже вражений, коли про це дізнався. Адже “Порядок” обмежив право вільного копіювання в архівах та встановив цілу низку заборон. Ці обмеження стосуються абсолютно всіх – не лише професійних істориків, а й журналістів, студентів, громадян, які досліджують власне коріння та історію свого краю. Варто наголосити, що цим “Порядком” порушується право людини на інформацію, звужуються існуючі права користувачів. На мій погляд, такі зміни у правилах створюють серйозні перепони українській історичній науці. І це в ситуації, коли відбуваються колосальні маніпуляційні кампанії в інформаційному просторі України. На мою думку, наказ необхідно скасувати та переглянути нову концепцію доступу до архівних матеріалів, звернувши увагу на правила користування архівними документами Британії та США.

Які останні досягнення української науки у Вашій сфері?
Ми дійсно маємо, чим похизуватися. Вийшов вже 10-ий том Енциклопедії історії України, де абсолютно новий погляд на українську історію. А відділ історії України періоду Другої світової війни, у якому я, власне, і працюю, готує видання «Україна у Другій світовій війні. Енциклопедія». Усі відділи Інституту історії мають велику кількість опублікованих досліджень. Останні роки (2017–2018 – прим. ред) взагалі дуже продуктивні – вдалося видати багато монографій молодих учених, які є неймовірно цікавими. Наприклад, Тетяни Водотики «Культура підприємництва в містах Наддніпрянської України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)», Юлії Грищенко «Болгари в Україні 1920-х–1930-х рр.: між національними проектами влади й реаліями життя», Василя Кононенка «Модернізація Гетьманщини: проекти козацької адміністрації 1687–1764 рр.» і, як же тут не похизуватися, – моя, поки що перша (сміється), монографія «Політичний плакат і карикатура як засоби ідеологічної боротьби в Україні 1939–1945 рр.».

Якщо порівнювати українських вчених та іноземних, у чому наші сильні та слабкі сторони?
Я би не сказав, що ми відрізняємося від західних колег фактологічним наповненням доповідей на наукових конференціях. Вважаю, що фактично ми працюємо на одному рівні. У нас прекрасні архіви та бібліотеки, де зберігається грандіозна кількість документів, з яких у 90-ті рр. почали знімати гриф «засекречено». Це триває і до сьогодні. Зокрема розсекречено матеріали Служби безпеки України, для дослідників відкрили свої двері архіви Міністерства внутрішніх справ, Центральний державний архів вищих органів влади. А ще ми маємо можливість відвідувати закордонні архіви, що є дуже великим проривом, оскільки в 1990-х рр., 2000-их рр. це було складно уявити (я зі старшими колегами спілкувався). А тепер все дуже просто. Маю на увазі доступ до архівів Німеччини, Канади, Сполучених Штатів Америки, Польщі. Тим паче, що зараз іноді буває достатньо надіслати запит і отримати необхідні електронні копії. Багато архівів оцифровують і викладають свої фонди в електронному вигляді на власних сайтах, що значно спрощує роботу та економить чимало часу і коштів. Але проблема в тому, що ми, накопичивши таку кількість матеріалу, повільно переходимо до його подання зрозумілою мовою пересічному читачу. Нашою слабкою стороною довгий час було те, що історики не займалися популяризацією власних досліджень. Хоча й до сьогодні це лишається певною проблемою: видається велика кількість якісної історичної літератури, з прекрасним фактажем, чудовою аналітикою, але написаною дуже сухою науковою мовою.

І наше суспільство навіть не здогадується, що ця література існує?
На жаль, так. Ось «Книжковий Арсенал» відбувався. На ньому дуже мало історичної літератури було – тої, яка продукується у нас. Коли оновили сайт Інституту історії, ми почали бачити кількість скачувань своїх праць. До речі, на сайті постійно оновлюються рубрики «Електронна бібліотека» й «Періодичні та серійні видання», що уможливлює вільно отримати в електронному варіанті наші останні напрацювання. Окрім того, ці рубрики постійно наповнюються сканованими працями попередніх років.

Чи не сприяє така доступність плагіату? І як цьому зарадити?
Не знаю, я особисто зі схожими випадками не стикався. Однак періодично така інформація постійно десь з’являється. Це залежить від особистості: якщо людині дійсно цікаво, якщо вона прийшла в науку, щоби працювати, то запозичувати чужі думки, чужі ідеї, тим більше – чужі тексти, в неї немає необхідності. Повинна бути й наукова етика, і, в першу чергу – розуміння, що фактично плагіат є такою ж крадіжкою, як, наприклад, крадіжка грошей. Для науковця найстрашніше, як на мене, втрата свого імені у професійному середовищі. І навіть попавшись один раз із чимось таким, буде дуже складно (яким би генієм ти не був) повернути собі ім’я.

З іншого боку, наукова продукція – це ж для дуже вузького кола людей.
Чому для вузького? Зовсім ні. Насправді історики пишуть свої монографії, статті для широкого загалу. Щоправда, як я вже говорив, дуже часто це робиться досить сухою та незрозумілою для читача мовою, тому нецікаво читати. Світ переживає шалені трансформації, люди шукають відповіді на свої питання. Тому саме якісно написана історична література буде користуватися великим попитом. Якщо дослідник може цікаво донести інформацію до широкої аудиторії, це, я думаю, найвищий пілотаж. Коли подивитися виступи, наприклад, деяких фізиків-популяризаторів, то це щось неймовірне. Я для себе стільки всього відкрив! А все тому, що вони пояснюють складні речі не зарозумілими термінами, а простими словами. Наприклад, завдяки виступам та публікаціям Брайана Гріна я полюбив фізику, поглянувши на неї з іншого боку.

Цікаво, що історику дає фізика?
Думаю, що не варто замикатися на чомусь одному. Якщо людина дуже вузько спеціалізована і не цікавиться чимось іншим, то їй буде зовсім сумно жити. Сфера моїх наукових інтересів – Друга світова війна і візуальна пропаганда. Та я би вже мав постаріти, мабуть, від цього, якби не цікавився іншими речами (сміється). Історія дає можливість вчитися на помилках та краще розуміти суспільно-політичні процеси. Фізика ж відкриває нам багато таємниць природи, пояснює і цілком буденні явища, з якими ми стикаємося щодня, і ті, які приховані від наших очей, але впливають на процеси, що відбуваються на Землі і в космосі. Тож саме фізика дозволяє краще розуміти природу багатьох речей та їхній вплив на людину.

А в чому полягає «наукове щастя»?
Наукове щастя – це мабуть, працювати і отримувати задоволення від своєї роботи. А для історика – це ще й працювати з тим, з чим він хоче працювати, незалежно від політичної кон’юнктури.

Як давати раду з тим, що історія багато в чому «залежна» дисципліна?
Бути чесним, обстоювати свою точку зору, ні під що не підлаштовуватися. Бо впливів насправді дуже багато. Вважаю, що завжди треба лишатися фахівцем, писати та говорити правду, обстоювати свою позицію незалежно ні від чого і ні від кого.

Текст: Тетяна Михайлова
Редагування: Оксана Блажевська