Людина живе в науці (Василь Кладько, 1957–2022)

Видатний фізик-експериментатор боровся за українську мікроелектроніку, молодь у науці та розквіт України.

Василь Кладько любив фізику, свою сім’ю та Україну. Таких, як він, називають self-made man – чоловік, який досягнув успіху самотужки. Це був шлях вгору: від «золотої» медалі в сільській школі й «червоного» диплому в Чернівецькому університеті до доктора фізико-математичних наук (2000), заступника директора Інституту фізики напівпровідників (2013) і члена-кореспондента Національної академії наук України (2015)… Звечора аспірантка надсилала статтю, а біля п’ятої ранку професор вже читав.  

Його стихії – фізика твердого тіла, рентгенооптика, рентгеноструктурний аналіз, напівпровідникові кристали, гетеро- і наносистеми. Дослідження малого, яке творить велике. Василь Кладько доклався до української оборонної промисловості: розробляв технології для приладів нічного бачення і наведення ракет.

Його здобутки зазвичай описують словом «уперше». Описують їх і цифри: пів тисячі наукових публікацій і півтори тисячі цитувань за даними міжнародної бази Scopus. Він створив фундаментальну методику дослідження напівпровідникових кристалів. У співавторстві з колегами видав дев’ять монографій, одержав патенти на винаходи й авторські свідоцтва… Фізик-експериментатор, який цілими днями малював графіки – без математики у фізиці нікуди – і роками не ходив у відпустку.

– Він не був у науці, – каже дружина професора. – Наука була його життям.

Вільні люди

На Рівненщині, в серці українського Полісся розкинулося село Озеро. Не таїть воно ні своїх засновників – слов’ян-дулібів, ані значення назви. Назва походить від місцевого озера, яке лежить, мов зачароване люстерко, в рамі густо-зеленої осоки. У цьому селі виросли Василь і Галина Кладьки.

Юний Василь мріяв стати військовим. Але через слабкий зір не пройшов військкомат. Так залишилася фізика. Фізику в його класі любили майже всі. В Озерській школі викладав фантастичний, закоханий у досліди учитель, випускник Чернівецького університету. За його порадою Василь подався в Чернівці. 

На випуск йому подарували книжку. Не вицвіли за стільки років побажання на форзацах: стати великою і щасливою людиною – від учителя, відомим фізиком і  нобелівським лауреатом – від друзів, яких мав багато.

Серед них був старший із трьох Галининих братів, теж Василь. Вони народилися в один день, під свято Василя, і вчилися в паралельних класах. Кладько часто бував у приятеля в гостях. Одного дня він запросив Галину пройтися до озера. Вона вже була студенткою медінституту, а він працював на кафедрі Чернівецького університету. Згодом Кладьки одружилися. 

Галина ще два роки вчилися в Тернополі, а Василь вступив в аспірантуру в Київ. Майже три роки жили на відстані: вона народила доньку, він подав до захисту дисертацію. Згодом перебралися до Києва. Довго мешкали в Академмістечку – районі, де корпуси інститутів Академії наук сусідили з багатоповерхівками науковців. Щоранку чоловік тренувався на шкільному стадіоні навпроти. Приходив туди з філософом Мирославом Поповичем, фізиком Віктором Антоновим та іншим вченими. День займала улюблена робота. А ввечері сім’я ходила на довгі прогулянки. 

– Ми з Василем були вільні люди, – каже дружина, делікатна блондинка з зачіскою каре. – Могли сісти в машину і поїхати, куди хотіли.

Вони були різні. Вона сова, він – жайворонок. Вона п’є слабкий чай, а він викидав стару заварку і варив їй у гуртожитку міцний чорний. Вона більше говорила, він – мовчав і слухав.

Об’єднувала їх свобода. Обоє вважали свою роботу покликанням. Лікарці могли телефонувати пацієнти по двадцять разів за вечір. Фізик затримувався на роботі допізна. Але мали одне до одного терпіння й розуміння.

Часто їздили в Озеро до родини. Після ранньої втрати батька Василь Петрович усіляко підтримував маму. Мав двох братів і молодшу на шістнадцять літ сестру. Від батька-столяра він перебрав те, що називають «золоті руки». У матері лагодив паркан, рубав дрова і косив траву; у Києві прибивав полиці і клеїв шпалери. Коли чоловіка не стало, дім засумував: відвалилася дверка шафи, зламався принтер і система у ванній, упала люстра. 

З їхньої  квартири на п’ятнадцятому поверсі видніють дахи Святошина й вістря телевежі. Стіни завішані сімейними світлинами, а полиці заставлені книжками: кожна друга – подарована. Праці Василя Кладька перекладені романами Юрія Щербака і Василя Шкляра, поезією Василя Симоненка, томами з української історії, біохімії, математики. Ще він любив сатиру Ільфа і Петрова, особливо роман «Золоте теля», звідки черпав жарти для життя і роботи.

Розмовляємо з дружиною при портреті її чоловіка. Небо повагом бронзовіє, і місяць викочується перед вікном, як велике яблуко. 

Майбутнє науки

Професор Кладько мріяв відновити в Україні електронну промисловість. Сьогодні це одна з найбільш конкурентних галузей. Перефразовуючи класику: хто лідирує в мікроелектроніці, той володіє світом. Перед у якості технологій веде Тайвань; є й Китай, що робить ставку на кількість – завалює ринок дешевими мікросхемами.

У листопаді 2021-го Василь Кладько закликав до створення державної лабораторії з розвитку мікроелектроніки. Мікроелектроніка, наголошував, рухає економіку найрозвиненіших країн і конче потрібна для оборонної промисловості. На початку дев’яностих в Україні працювали близько мільйона фахівців. У новому тисячолітті цифра впала до кількох тисяч, і було загублено технологічні умови та науковий супровід розробок. «Це призводить до втрати позицій України у галузі мікроелектроніки, повної залежності виробництва високотехнологічної продукції від імпорту, зокрема в оборонній галузі», – турбувався професор.  

Науковці з його відділу (рентгеноструктурного і елементного аналізу матеріалів і систем) їхали на всі конференції, шукали контакти з іноземними колегами і можливість попрацювати на закордонному обладнанні. Бралися за оборонні проєкти, з розрахунком, що щось вдасться зробити за кордоном. Бо грошей немає, оборонними технологіями ніхто не ділиться. А російська війна вже почалася.

Щоб робити власні мікросхеми, треба мати наукову школу, гроші й розумних людей. В умовах загальнонаукового безгрошів’я професор Кладько намагався втримати у науці молодь. У селі йшов до школи агітувати школярів учитися. Студентам на лекціях просто пояснював складне. Його згадують як захопливого лектора, що вмів розповісти про романтику науки.

Під його керівництвом захистили дисертації одинадцять учених. Одна з них, Надія Сафрюк прийшла в аспірантуру наприкінці 2008-го. Професор Кладько відразу мав план, що їм робити, і всіляко її підтримував. Він був начитаний, глибокий і справедливий. Не мав упереджень до жінок, як то досі трапляється в науці, але був нетерпимий до ледарів і плагіату. Підтримував старанних і працьовитих. Турбувався, що аспіранти животіють на мізерну стипендію, поки деякі науковці зі ступенем одержують зарплату за нічого-не-робіння.

Відділ досліджує структурні характеристики напівпровідників. Ці матеріали можуть пропускати електричний струм, якщо їм чимось «допомогти». На крихітних кристалах напівпровідників стоїть гігантський всесвіт нашої техніки: від аналізаторів витоку газу в шахтах і мікросхем для телефонів до автівок та військової техніки. 

Мікросхеми, цей грааль технологічної революції, створюють на підкладці, тобто суцільній пластині з напівпровідника. Найчастіше з кремнію. Один кремнієвий кристал містить мільярди транзисторів, які обробляють електричний струм і передають інформацію.

Зразки напівпровідників бувають тонші за волосину в сотні разів. Щоб виростити якісний зразок, потрібна «чиста кімната»: стерильна, як у космосі, з регуляцією тиску, вологості, температури. У таких пораховано частинки – гази, пилюку, бактерії – в кожному кубічному сантиметрі. Для багатьох експериментів допустимо мати менше п’яти порошинок на літр повітря.

Отже, зразок легують (тобто додають домішки), нагрівають, вміщують в електричне поле, обертають під різним кутом, просвічують – роблять усе, щоб знайти нові властивості й потенційну користь для науки і життя. Знімають верхній шар або створюють буферний. Часто нарощують матеріал на підкладинці з іншого. Це складно через невідповідність ґраток – різну кількість атомів у кристалах матеріалів. Тоді ґратку доводиться «розтягувати». 

Команда Василя Кладька працювала з нітридом галію, на який покладають великі надії. Нітриди не ростуть самі, мов гриби. Науковцям, які придумали вирощувати їх на сапфіровій підкладці, у 2014-му дали Нобелівську премію. Нітрид галію має міцнішу за кремній ґратку і «високу рухливість електронів». Простими словами – витримує вищу напругу і температуру, втрачає менше енергії та випромінює світло в широкому спектрі: як ультрафіолет, так і видиме людському оку блакитне. Тож діоди з нього світять довше й потребують менше, а зарядне заряджає телефон у рази швидше, ніж звичайні. 

Для досліджень потрібне дороге обладнання. Наприклад, дифрактометр. У ньому аналізують процеси, які запускають рентгенівські промені, відбиваючись від кристалів напівпровідника. Інститут мав свої прилади, так звані ДРОНи, але зі слабкою роздільною здатністю – так на «вістрі науки» не опинишся. Зрештою, розповідає Надія Сафрюк, професор Кладько вибив нову установку:

– Ми мали наукові, а не просто технічні, рутинні результати досліджень. Давали поради технологам.  

**

Україна мусить стати країною інновацій. Треба піднімати якість науки і розвивати власну оборонну промисловість. У цьому фізики Василь Кладько і Петро Смертенко були однодумцями. У 1998-му році кандидат наук Смертенко заснував із іншим колегою інститутський журнал «Semiconductor Physics, Quantum Electronics and Optoelectronics». Через двадцять років він повернеться туди з місією як випусковий редактор. Василь Кладько зіграє в цьому чи не головну роль. 

Був 2017-ий. На вході в інститут якраз поставили турнікет – щоб ніхто не думав піти додому раніше. Такі стояли на совєтських заводах. Молодь кидала науку: робота деінде приносила втричі більше грошей і втричі менше мороки. Смертенко повернувся з-за кордону і прийшов до директора з критикою. Директор запитав: які пропозиції? Петро Семенович відповів: створити інноваційний клімат. Як у Кремнієвій Долині.

Інноваційний клімат характеризують чотири показники: довіра, прозорість рішень, колективна робота і толерантність до не-успіху. 

– Негативний результат – теж результат, – пояснює фізик, – бо інші не будуть це повторювати.

Він зробив доповідь на вчену раду. Наголосив, що нікого не повчає, але жити так, як раніше – не можна. Треба переходити на нові системи управління наукою. 

Пройшов день, тиждень і місяць, а руху не було. Так Петро Смертенко опинився в кабінеті заступника директора з наукових питань. Василь Кладько його доповідь пам’ятав. 

– Хочу, щоб інститут належно розвивався. От вам подобається, як він розвивається? – спитав Смертенко.

– Ні.

– І мені не подобається. 

Василь Петрович запропонував колезі привести «Semiconductor Physics, Quantum Electronics and Optoelectronics» до ладу. Тобто до міжнародних стандартів і наукометричних баз. На той час журнал жив за принципом «публікуємо те, що хочемо». Редакція могла передрукувати старі чужі публікації або видати цілий випуск зі статей одного автора.  

Петро Семенович написав концепцію розвитку на п’ятнадцять пунктів і попросив на все чотири роки. Василь Петрович узявся лобіювати перезапуск. Треба було переконати вчену раду, а це більше двадцяти людей, і не раз говорити з директором. Затяглося на півроку. Нині видання проіндексоване у третьому квартилі бази Scopus. 

– Василь Кладько відрізнявся від радянських підходів, – підкреслює Смертенко. – Його заслуга, що не відступив і довів цю справу до кінця. Він був щиро зацікавлений у розвитку України.

Війна

Складно описати нескінченний день 24-го лютого 2022-го року. Кружляючи під Києвом, цивільні автівки металися то в один бік, то в протилежний. Так само й люди. Комусь здавалося, що війна буде в столиці, а передмістя омине. 

Два дні Василь Кладько ходив на роботу. На вихідні поїхали з дружиною у Ворзель – допомогти синові з евакуацією. Там було троє малих дітей і вже горіли будинки. 

Поки стояли у корках, у Ворзелі впала ракета. Не дочекавшись батьків, син повіз вагітну дружину з дітьми до кордону. Але повернутися не зміг: окупанти вже тирлувалися на житомирській трасі.

Навколо селища раптом виросла стіна невідомості. По вулицях клубочився отруйний туман пліток: тут когось розстріляли, там бачили росіян. Не було світла, зв’язку, газу й води.

Трохи рятував сусідський генератор. Люди зливали з автівок солярку, щоб заряджати телефони – і виловлювали ними, як вудками, смс із новинами. За два тижні почули про евакуацію для жінок і дітей. Галину Андріївну діймав холод, відчуття «зв’язаних рук» і страх окупації. У рідному селі пам’ятають, як совєти розстрілювали і вивозили людей на Сибір. Жінка зважилась їхати; з нею був брат, якому недавно ампутували ногу.

У Києві, каже, вона відчула запах війни. Всюди стриміли протитанкові їжаки і стояли блокпости. Сірий від тривоги вокзал тупотів тисячами ніг, схлипував тисячею голосів. Брат не втрапив у потяг, і вони повернулися на свій п’ятнадцятий поверх. Пригнічені й розгублені. 

– Я лікар – чого ж я втекла? – міркувала Галина Андріївна. – Мені треба бути на роботі й допомагати. 

Під час Революції Гідності вона, сімейна лікарка, працювала в медпункті. Щонеділі подружжя ходило на Майдан. Василь Петрович підтримував молодих науковців, які мали там свій намет. 

Цього разу він залишився з сусідами у Ворзелі. Ніхто не знав, де більше шансів уціліти. Зрештою чоловік не міг покинути збудований дітьми дім.

– Він терпіти не міг всякого зухвальства, не був «дипломатом» і ніколи не підлаштовувався, – каже Галина Андріївна. 

В обід 13-го березня їй розболілося серце. Тривога ніби кам’яною плитою пригнітила. 

У той час російські військові розбили ворота двору Кладьків. Гатили зі зброї по вікнах у підлогу, перед якими ростуть молоді сосни. Грубе скло сипалося зі страшним гуркотом. Так переказують троє сусідів, які пішки вибралися з окупації. (По дорозі в них стріляли, і один чоловік помер у лікарні). 

Після звільнення Київщини сім’я застала дім розграбованим. Росіяни вкрали все, що бачили: від автівки до шкарпеток. Коври перетоптали чобітьми, по люстрі стріляли, як у тирі. 

**

Емілії, найстаршій онучці подружжя Кладьків – вісім. Вона народилася за три дні до дідусевого ювілею. Дідусь грав із онуками в доміно та шашки, вчив їх їздити на велосипеді й кататися на роликах. Часом Емілія зачиняла двері кімнати, і вони читали вдвох. А взимку прибирали двір: дідусь загрібав сніг, а внучка тягнула лопату. Вона найбільше схожа на Василя Петровича – така ж безкомпромісна. Нині в Галини і Василя Кладьків четверо внуків. Найменша, дитя великої війни, бачила дідуся тільки на великій світлині. 

Авторка: Христина Семерин.
Керівник проєкту: Олексій Болдирєв. 
Світлинами поділилася сім’я Василя Кладька.

Підписуйтесь на сторінки проєкту в instagram та facebook.

Проєкт реалізується за фінансової підтримки групи компаній ЮРіЯ-ФАРМ і за підтримки громадської організації «Наукова унія».