Людина з усмішкою і наплічником (Михайло Гамкало, 1976–2022)

Про що співав і жартував закоханий у гори ґрунтознавець і викладач туризму зі Львова, воїн російсько-української війни.

Як і все у світі, ця історія про любов. 

Її герой – кандидат географічних наук, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка, старший лейтенант Збройних Сил України Михайло Гамкало. Герой нової української історії. За його спиною – розкуркулені й вивезені родини, остарбайтери, полеглі воїни УПА, бійці його взводу, нескорені українські жінки й чоловіки, які завжди – хоч у думках – поверталися додому.

Адже любов не минає.

Родовід Михайла

У кожне покоління цієї родини приходить війна.

Всі вони з Опілля. 

Всі доробилися, поки їх не розкуркулили совєти. 

Всі трималися за Україну.

Сто двадцять років тому війт Данило Мирків не погоджує шлюб сина з бідачкою. Син його, Микола, позичивши в єврея-крамаря гроші, пливе на заробітки в Америку. До року він забирає туди свою Євдокію. У Нью-Йорку закохані беруть шлюб і народжують першу доньку. 

Вони тужать за Україною і зрештою повертаються. В опільському селі Мелна будують хату, ростять сад і п’ятеро дітей. Але знагла Євдокія вмирає від хвороби.

Підростаючи, їхня найменша Ганна співає, вишиває, ходить у Просвіту і Союз українок. Батько щонеділі дає дітям по три копійки: одну на церкву, дві – на політичних бранців. Мелна – це повстанське село.

Совєти родину розкуркулюють. Нацисти вивозять Ганну на примусову працю в Німеччину. 

Дівчина доглядає солдатів у госпіталі над Ельбою. На кінець війни вона – дружина зварювальника Романа Вовчовського, земляка з-під Галича, в американській зоні окупації. Вже спакована валізка на «шипу» в Америку, до старшої сестри і свободи.

Перед від’їздом Ганні сниться батько. Зранку вони з чоловіком розвертаються в Україну.

По дорозі валізку вкрадуть. Дорога приведе в Ходорів, містечко межи Львовом і Станиславовом. Там уже розперезалися совєти.

Улюблений брат Григорій, воїн УПА, пустить собі кулю в голову, щоб не здатися енкаведистам живим. Його сім’ю вивезуть в Караганду. 

Загине в боях із енкаведе чоловік сестри Катерини. 

Сестра Марія надсилатиме з Америки листи і посилки. Її життя закінчиться в дев’яностих.

Брат Михайло, воїн УПА, потрапить із простреленими ногами в тюрму. 

Тоді Ганна виміняє його життя у дружини енкаведиста на свій шлюбний перстень.

**
На іншому боці Опілля, в селі Городище Королівське живе Филимон Гамкало. Міцний і впертий.

Филимон повернувся з Першої світової війни і збудував собі хату з першим в околицях паркетом. Він війтує в селі під Ходоровом, а наприкінці життя будуватиме сільські мости. 

Його єдиний син перебрався в Ходорів, лишивши трьох сестер на великому господарстві. Филимон вважає це за зраду. Але в сина велика любов, від якої народжується улюблений онук Зенон.

Одного дня в їхнє село приїжджають совєти з чорною рахубою: кожна десята хата – в Сибір. Филимонову комору і хлів наказують спалити: мовляв там він «переховує бандерівців». А в його сина не відібрали будинок лише, бо Филимон завчасу оформив документи на кожен шмат лісу, цементу і каменю. 

У 1961 році прийнято «Моральний кодекс будівника комунізму». Филимон каже Зенонові, що комуністам віри не йме. Мовляв як це благо «потече повним потоком»? Нехай горілку пустять по трубах, міркував дід-філософ, але як пустять молоко – то воно скисне. І ніякого комунізму не буде.

Наступного року він одягнув костюм, попередив дітей і помер.

**
Ганна Вовчовська, каже її зять Зенон Григорович, була «залізна, як Маргарет Тетчер». Передавала дисидентам у тюрми вітамінну сушенину. Вивбирала доньок зустрічати з квітами Богдана Гориня з тюрми, хоча це загрожувало виключенням з інститутів.

У хаті Вовчовських бували Горині – брати і батьки, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл та інші – політв’язні, просвітяни й патріотичні односельці. Коли СРСР посипався, Ганна Миколаївна стала шити прапори і прибирати стрілецькі могили.

Ганна й Роман Вовчовські мали двох доньок: Лесю і Рому. 

Романа Кобальчинська, етнографка і мистецтвознавця, працювала в Музеї народної архітектури та побуту України в Києві. Один її син служить, а другий, підприємець, вкладає в армію гроші. Він купив Михайлові перший тепловізор. 

Молодша донька Леся кохається у квітах, вишитті й народно-ужитковому мистецтві. Вона вийшла заміж за Зенона Гамкала, з яким вчилися в одній школі. Народила сина Михайла. 

Зенон Гамкало – доктор біологічних наук, ґрунтознавець, професор Львівського національного університету. Зараз він досліджує в Інституті екології Карпат викиди вуглецю, який виділяють лісові ґрунти. Каже, що коли існує категорія щастя, то він народився щасливим. Його триб «joie de vivre» затьмарила втрата сина.

Гори

**
Михайлова мама більше любить гуцульські гори, а батько – бойківські. На восьмому місяці вагітності подружжя пішло на гору Тростян біля Славська. Мама Леся рвала на схилі квіти. Там Михайло вперше зустрівся з Карпатами. 

У два роки мама бере його в Космач – тітка Рома тоді завідувала відділом Гуцульщини, і сестри часто бували в тих краях. Потрапляють у повінь. Несеться вода, підмиває двері готелю, й мама з сином вибираються повище, щоб урятуватися. Такого екстриму в Михайловому житті буде повно.

Щоп’ятниці Зенон Гамкало і Леся Вовчовська їхали у Сколівські Бескиди. Електричкою зі Львова до Стрия, а на станції дивилися графік автобусів у села, де ще не були. Дитину залишали в бабусі Ганни в Ходорові, остерігаючись брати з собою в ті круті й дикі місцини. 

У чотири роки Михайлик уперся їхати з батьками, хоча ті лякали високими горами. Виходять вони у Лихоборі, піднімаються до австро-угорських хат-літнівок, а син питає: коли буде та висока гора? Ми, кажуть батьки, обминули її, бо ти ще маленький. Так вони зрозуміли, що син до гірських мандрівок готовий.

Відтоді втрьох обійшли більшість сіл навколо Славська. Бувало, заходили аж на Закарпаття. А Михайло літував у бабці Ганни, яка проводила йому «тренінги з національно-патріотичного виховання».

**
Михайло Зенонович завжди водив студентів на гору Маківку, за вісім кілометрів від Славська. Хоч нижча за тисячу метрів, але про неї пісня:

Там на горі, на Маківці,
Там ся били січовії стрільці…

Між 29 квітня і 4 травня 1915 року легіон Українських січових стрільців бився за Маківку з більшим російським військом. Росіяни втратили там три тисячі бійців убитими і пораненими, а майже двісті вояків потрапили в полон. Втрати січовиків були у тридцять разів менші. 

За президента Ющенка перемога на горі Маківці стала частиною публічної історії січового стрілецтва. За президента Порошенка сторіччя бою відзначали на державному рівні. 

У совєтські роки на Маківку майже не ходили. Подейкували, що за нею слідкують кадебісти. Але батьки з сином не раз піднімалися на гору, а пані Леся пов’язувала на стрілецькі хрести віночки з калини.

**
Там, де ходить Михайло Зенонович, тріщить коріння чагарників, сиплеться каміння і збивається навігатор.

На верхів’ї він цитує вірші та співає: найчастіше «Я піду в далекі гори». Гори – його найбільша любов. Мчить туди у свято й будень, вертається обвітрений, часом і побитий – щасливий. Гори люблять сміливих.

Буває, людина губиться – в Карпатах це називають: «блуд узяв». Ніби стороння сила заважає вибратися – а отже, цю силу можна контролювати. Кажуть, треба лише пригадати, в який день тижня був сего року святвечір. 

З туристичним гуртком, яким керують доценти Михайло Гамкало і Павло Романів, таке траплялося. Якось загубилися, бо забули батарейки до «джепееса». Стояла злива, а вони ночували в колибі з дахом, як решето. Іншим разом ніч застала на Мармаросі, під румунським кордоном. Лежав сніг, скрипіло зимове повітря. Не було видно далі свого черевика, бо вказівні стовпчики заметені, а «джепеес» сів. Гуртківці вервечкою перейшли через Піп-Іван до Ребер і зробили там снігові загороди. Але зранку один намет довелося відкопувати.   

Студенти жартували про блуд, і зрештою це стало неофіційною назвою їхнього клубу. Назва ніби протестує проти вичовганих туристами стежок, над якими не витає дух вільних мандрів. 

Михайлові походи були про волю. За вісім кілометрів від полонини Закукол географічний факультет має свій стаціонар – базу для польових досліджень і практик. На практиках майбутні туризмознавці вчаться ставити намет, розпалювати вогонь та орієнтуватися по мапах і без. Туризм – передовсім про дику природу і мінливу погоду.

Якось на Закуколі їх застала гроза: у Карпатах грози ходять без попередження. Щойно погідне небо розтріскується, і блискавка падає опукою на голови туристам. За ту годину, поки блискавиця била неподалік, студенти вивчили, що треба лягти у сховок і вимкнути телефон.

Щоліта Михайло і Павло везли студентів у Крим. Збиралися пройти біля селища Кача під Севастополем (Ак’яром) – колись там була вертолітна школа. На сході почалися бої. Кримські власники, у яких роками орендували влітку житло, написали їм лист: «Дружба скінчилася». 

**
Щоб піднятися на вершину науки, Михайло носив із гори «камені».

Насправді в його важкому наплічнику були зразки карпатських буроземів. Він захистив дисертацію кандидата географічних наук про ґрунти улюбленої Чорногори. Досліджував «Кислотно-основну буферність ґрунтів Чорногірського масиву Українських Карпат»: як ґрунт утримує кислотно-основну рівновагу, попри несприятливу екологічну ситуацію і техногенні забруднення. Вибирався на високогір’я, копав землю на проби і ніс в університетську лабораторію. Знову і знову. 

Стежки

Наукові проєкти Михайла Гамкала були, зі слів колег, «особливим способом взаємодії з людьми». Він брав участь у кафедральній ініціативі зі сталого розвитку сільської місцевості, дослідженні змін українських курортів за минулі двісті років і розробці двох байдаркових маршрутів по Західному Бугу.

Одного року чоловіки з кафедри, а серед них Михайло, збудували пліт. Підлога трималася на камерах від Камаза: на них закріпили міцні дошки, а під ними – гладкі, як лижі. Зверху накритий брезентом дах на палях. Креслили кілька місяців, будували шість годин, і ще зо дві тягнули шнуром, як бурлаки, кількатонну конструкцію до води. 

Водний похід організувати непросто. Потрібно скласти свій плавзасіб так, щоб він не розпався посеред річки, і спакувати речі, щоб не намокли й не полетіли з вітром. І треба добре плавати – без плота і на ньому.

Їхня «плавуча» хата подолала триста кілометрів Дністром, другою за величиною річкою в Україні. Стартували у Галичі. По дорозі швартувалися та йшли знайомитися з селами. Наприклад, зі старовірами – закритою від світу релігійною громадою. Місцеві корови пили воду і зорили на пліт добрими очима.

**
Колега, доцентка Ореста Бордун почула про Михайла Гамкала раніше, ніж побачила. В лабораторії, де працювала її мама, хлопець нікому не давав спокою. Носив своє «каміння» і ночував серед пробірок, коли не встигав доробити аналізи.  

Михайло з Орестою були, як батарейки: плюс і мінус. Так сказала завідувачка кафедри Марта Мальська, куди обоє прийшли викладати двадцять років тому. Коли в одного проскакувала іскра ідеї, друга миттю підключалася. Ще Михайло вмів гасити «іскри» в характері запальної колеги.

Якось вони вичитали в архівах, що Іван Франко рибалив і мав хатинку на панських ставках біля Лелехівки. (Нині це Янівські ставки в Івано-Франковій громаді). Приїхали пофотографувати й похвилинно розписати туристичну «стежку Франка» із виїздом зі Львова. Михайло міряв двокілометровий маршрут кроками. Повезли сюди на практику студентів. За якийсь час стежка перестала вміщати всіх охочих. 

Для польсько-українського проєкту про міжвоєнний туризм на колишній Галичині їхні студенти йшли по віллах та санаторіях із міжвоєнних мап та розпитували, чи люди ще займаються туризмом. 

Зрештою Михайло задумав створити «Намисто Карпат» – маршрут по «старій Галичині», доповнення до колись популярної серед поляків «Корони Карпат». Він навіть витягнув папірець із цим передбаченням – сам собі написав – на останньому новорічному корпоративі. 

«Все, Оресто, прощай. Я більше не буду їздити з тобою по закордонах», – зателефонував одного дня Михайло. Останні роки життя він віддав Карпатам. 

**
Михайло Гамкало гуртував людей, які поділяли його пристрасті, хоча між собою пасували, як гречка до пшениці, а часом і як кукіль – не сходилися. Давніх друзів зводив із новими. Всі кажуть про нього однакове: душа компанії і кафедри, усміхнений, товариський і життєрадісний. Завжди тамадував на святах, втихомирював і підбадьорював. На одне його слово – «увага!» – авдиторія замовкала.

Їхня кафедра часто кудись їхала – на лижі у Славське, з екскурсією на Поділля, Волинь, Буковину чи за кордон. У Різдво ходили з колядою по університеті. Михайло вмів придумати, куди і як поїхати, та як попросити, щоб не відмовили. 

 – Я мусила ходити на всі виступи капели «Прометей», – згадує Ореста Бордун, – бо запрошував так, що пробирало до душі.

Вона захищала дисертацію наприкінці дев’яностих, в епоху паперової бюрократії. Довелось терміново роздрукувати автореферат. О шостій вечора пані Ореста бігала по коридорах, без успіху стукала у двері й опинилася на третьому поверсі. Там знайшла біля комп’ютера Михайла, який згодився допомогти і допізна просидів над її книжечкою. Так і познайомилися.

Пані Ореста розповідає притчу про бідняка, що носив на гору воду в бесагах. Латані-перелатані, торби протікали. Люди питали: «Бідняче, чому не позашиваєш дірки?». Бідняк відповідав: «Треба ж комусь підливати рослини по дорозі». 

– Михайло був людиною для всіх. Робив багато того, що не приносило йому особисту користь. Жертвував сном, часом і вигодами, щоб інші були задоволені. 

Особливо якщо це студентство. Він читав курси з активного і спортивно-оздоровного туризму, організації екскурсій, туристичного країнознавства. Студенти сходилися на його заняття, мов на футбольний матч, – жартував фанат футболу Михайло Зенонович. Але лейтмотив його життя – активний туризм і навчання в польових умовах. Сплави, походи, гірськолижні мандрівки – ось і лекції, й семінари. 

Зранку в поході всі варили каву і кашу. Потім вчилися і розгадували туристичні вікторини («чим відрізняється байдарка від каяка?»). Ввечері співали біля вогнища. Михайло носив чорний шоколад і батончики, щоб підбадьорити втомленого студента чи студентку дорогою на вершину. Говорив: «ще сорок хвилин», – і всі почувалися краще. Хоча знали, що ті сорок треба множити на три. 

Раз на рік випускники, розказує один із них, Ігор Ольшанецький, піднімаються на гору Кукол – розказати туристам про свого вчителя. 

Квіти і наплічники

**
Високий, худий і з величезним наплічником та оберемком червоних троянд – таким його побачила майбутня дружина. Місяць тому вони розговорилися в автобусі до Польщі. Тоді, як польські митники перетрушували на кордоні кожну валізку, а вони притьмом вискочили на свіже повітря – група львівської молоді, в якій були Ольга і Михайло. Він, доцент кафедри туризму, їхав у Польщу на програму. Вона, менеджерка міжнародної компанії, їхала в Європу на показ нової колекції одягу. 

Цю історію знайомства вони розповіли консервативним родичам. Розповідали стільки разів, що майже повірили самі.

Насправді познайомилися в інтернеті. Ольга розійшлася з хлопцем, і Михайло її заспокоював. Він мав ясно-блакитні очі і вмів слухати, жартуючи до речі. 

Від першого побачення біля Оперного – збентежена дівчина на підборах і пом’ятий у дорозі викладач із квітами – сталися кілька пропозицій одружитися і шістнадцять років шлюбу.

Вони врівноважували одне одного. Спокійний Михайло не міг лежати без руху на пляжі. Емоційна Ольга хотіла «олінклюзів» без зайвої метушні. Щоб витягнути дружину на риболовлю, чоловік ішов на хитрощі. Одного разу пік їй на вогні тигрові креветки. Інші рибалки дивувалися: «Ото вони раків наловили!».

Квіти вдома не встигали зів’янути, а валізи – запилюжитись. Вони плавали на гондолах у Венеції й гуляли аристократичним Віднем, обійшли мости Будапешта і Пальма-де-Майорку. Якось Михайло потягнув дружину на восьмому місяці вагітності на Високий замок – дивитися на вечірній Львів. 

Коли син був маленький, відпочивали у Криму, а звідти мали поромом плисти на острів Джарилгач. Збиралося на шторм, і вони взяли приватний катер на сімох. Невдовзі небо розверзлось. Човник кидало по воді, як бляшанку. Поки Ольга з дитиною ховалася у трюмі, Михайло – мокрий, але незворушний – простояв на палубі. 

Ще він грав у капелі бандуристів «Гамалія» і співав у Народній хоровій капелі «Прометей».

Батькові захоплення перейняв син. Остапові нині вісімнадцять. Він учиться на батьковому факультеті географії, їздить мотоциклом на риболовлю і співає у «Прометеї».

Співає і перемагає в музичних конкурсах донька Марічка, батькова улюблениця. Михайло міг запізнитися на іспит, бо донечка вибирала одежу на сьогодні. Готував їй сніданки і вечері, мріяв піднятися вдвох на Говерлу.

Тепер тато часто сниться Марічці: забирає її зі школи, як інших дівчаток – їхні тати, і водить на прогулянки.

Високий, худий і з туристичним наплічником – таким побачила чоловіка дружина в перший день вторгнення. Востаннє. Михайло мав вести студентів на Говерлу, тож речі стояли спаковані в коридорі. З тим і вирушив на війну.

**
Мало хто повірив би, що найбільш миролюбна людина піде воювати. 

24-го лютого Михайло відправляв сім’ю в Карпати, до батьків дружини. Дружині сказав, що йде відмітитися в військкомат. Просто повідомить, що не втікає. 

Насправді відстояв під військкоматом п’ять годин на морозі. Як і його кум, прокурор ДБР із бронню і досвідом служби в АТО, ледве впросився на фронт. Кум загинув, ще коли Михайло був живий.  

Михайла Гамкала, який закінчив військову кафедру у званні старшого лейтенанта, призначили командувати взводом 63-ї окремої механізованої бригади.

– Ми усі були добровольцями, яких поєднувало бажання захистити Україну від підступного загарбника, – згадує боєць взводу Павло Петрик. – Більшість із нас була без бойового досвіду, а половина – не мала нічого спільного з військовою службою.

Спочатку вони служили на Сарненщині під Білоруссю (запам’яталося, як місцеві наварили їм холодцю). Потім тримали спостережний пункт за пів кілометра від траси Снігурівка-Миколаїв. Наприкінці липня зайшли в майже оточене Благодатне. Село називали «ключами» до Миколаєва. 

Від позицій до пункту евакуації вела єдина, прострілювана стежка, яку Михайло назвав Дорогою Життя. Тудою доставляли харч і боєприпаси. Як досвідчений географ він обводив волонтерів колами на зайві кілометри, щоб ворог не відслідкував.

Двічі прокидався в окопі з гадюкою. Годував покинутих котів і собак. Ловив рибу на каналі біля позицій і побив там свій рекорд найбільшого карася.

У шанцях, під обстрілами написав доповідь для щорічної конференції. (Папери згоріли, але сфотографоване доробив колега Дмитро Каднічанський). Жартував і тримався бадьоро. Побратимам пообіцяв тур у Карпати після перемоги. Відмовлявся від ідеї перевестися у штаб і пишався службою «на нулі». Одначе в тій муштрі й солдатчині, міркує дружина, йому мало бути тяжко. 

З «Характеристики офіцера» видно, що ст. лейтенант Гамкало знався на військовій справі, був хоробрим і дбав про підлеглих – живих і полеглих. 

Побратими бачили в ньому порядного командира і відкриту усміхнену людину. Коли приїжджала допомога, Гамкало казав найпершим: «Хлопці, думайте за весь взвод. Якщо при розподілі продуктів ви більше візьмете для свого відділення, це означає, що інші відділення отримають менше».

Коли боєць захворів перед нічним чергуванням, куди ходили по троє, Михайло пішов на ніч із двома іншими. Сказав, що не може їх відпустити самих.

Коли за місяці життя в лісі вони плутали дні тижня, Михайло приніс одного дня шоколадний батончик Юрію Шевчику «Сусіду». На загальне здивування відповів, що в бійця сьогодні день народження.

Він умів розвеселити своїми історіями, не боявся брудної роботи і в тяжкі моменти ділився оптимізмом. Командирська робота – це складні завдання й непрості вибори. Наприклад, відібрати десятеро бійців для заходу в село, утримуючи при цьому старі позиції – адже у взводі людей тридцять у кращі часи. 

– Михайло за своєю усмішкою, – пише Павло Петрик, – вправно ховав те, наскільки йому було важко приймати рішення, які могли вплинути на чиєсь життя або наразити нас на небезпеку.

**
На початку серпня «Доцент», а таким був Михайлів позивний, розповів журналістам АрміяInform про зруйновану росіянами школу. Російська артилерія рівняла село. За день прилітали сотні мін і снарядів. Кулемети і гранатомети навіть не рахували. Ширяли ворожі літаки і дзижчали дрони.  

Після невдалого штурму, пригадує побратим Геннадій Дем’янчук, росіяни били прицільно по наших позиціях. Щодня когось ранили, а потім «накривали» групу евакуації.

За день до смерті Михайло замінив на новій позиції свого колишнього студента. 

Під вечір 18-го серпня росіяни почали обстріл. Третій снаряд поцілив у вхід будівлі, полетіла цегла і газовий балон. Хлопці перечікували обстріл під стіною у бронежилетах і касках. Ще один снаряд обвалив дві стіни і забрав два життя: Михайла та Артема. В інших була кров із вух та очей, контузії й переломи. 

**
На  День Незалежності, перший від часу повномасштабного вторгнення, Михайло Гáмкало повертався додому. Повертався до вкляклого Львова на щиті. Його життя обірвалося на українському півдні. Але серце залишилося в Карпатських горах. 

Там, на полонині Закукол випускники і викладачі встановили півметрову стелу пам’яті, символічно розвернуту до Говерли і Піп-Івана Чорногірського. Михайловим ім’ям назвали улюблені вісім кілометрів від факультетського стаціонару до Закукола. Героя посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня і «Почесним знаком святого Юрія». У пам’ять про нього організовують конференції, їдуть у Карпати, біжать марафони на Донеччині та у Львові і грають у міні-футбол. В університеті відкрили меморіальну авдиторію з десятком стендів про його шлях у туризмі.

Михайло Гамкало бачив красу південних ландшафтів навколо чорних вирв. Місцева річка захопила його уяву, і він придумав рекреаційний маршрут на після перемоги. В останніх відео знімає блакитне небо над жовтим херсонським полем і каже за кадром:

– Стоїмо на своїй землі. Ось за що ми воюємо!

Одеса, 2025

Авторка: Христина Семерин.
Керівник проєкту: Олексій Болдирєв.
Світлинами поділилася родина Героя.

Підписуйтесь на сторінки проєкту в instagram та facebook.

Проєкт реалізується за підтримки групи компаній ЮРіЯ-ФАРМ і громадської організації «Наукова унія».