Жив був Гірш. Історії для старших і молодших наукових співробітників

Більшу частину часу вчені займаються тим, що намагаються осягнути те, що всі інші не змогли. Це означає, що наука пов’язана з розчаруванням, від якого іноді хочеться битись головою об стіну. Ось тут має допомагати почуття гумору.

Марк Абрахамc, засновник Шнобелівської премії.

 
Бути вченим – це як збирати величезний пазл з втраченими шматочками… під час снігової хуртовини вночі, і не маючі уявлення як виглядає закінчена картина.
Анонім

Преамбула

Уявіть наукову статтю, яка досліджує питання чому вомбати какають кубиками? Або дослідження чи захищає піца від раку? А чому спагетті часто ламаються більш як на дві частини? Всі ці дослідження отримали Шнобелівську премію разом з вивченням некрофілії у качок, левітацією жаб та магнітними властивостями живих і мертвих тараганів.

Шнобелівська премія (англ. Ignobel Prize) була придумана Марком Абрахамсом у 1991 році. Хоча вона й виглядає як пародія, але вона має свою ідею, сформульовану засновником: “Премія вручається за дослідження, які спершу змусили людей сміятись, а потім задуматись”. Дослідження, що нагороджуються, мають бути смішними й неочікуваними (хоча потім можуть виявитись важливими кроками до розуміння процесів і явищ). Це нагадування, що потрібно залишатись відкритим до нових ідей і не відхиляти їх лише тому, що вони здаються легковажними або абсурдними.

Але ще до Абрахамса та його премії люди, які займались наукою, намагались зберегти почуття гумору та відкритість до нового і незвичного. Це спонукало їх іноді робити речі, що можуть здатися дивними. Далі наведена збірка цікавих, смішних або несподіваних публікацій, кожна з яких демонструє: наука може бути й така.

Математика для хобітів

Математики зроблені на 50 відсотків з формул, на 50 відсотків з доведень і на 50 відсотків з творчої уяви.

Доведення великої теореми Ферма займає 108 сторінок математичного тексту з великою кількістю формул. Але буває і по іншому [1]. 

Робота Ландера і Паркіна про гіпотезу Ейлера (яка теж має відношення до великої теореми Ферма), була опублікована в 1966 році, і є роботою мрії будь-якого математика. Вона відповідає на цікаве і важливе питання, безсумнівно вірна, проста для розуміння і займає всього декілька рядків. 

Отже, робота “Контрприклад до гіпотези Ейлера про суму рівних степенів”. 

А чи можна зробити змістовну наукову публікацію з меншою кількістю слів?

На це питання позитивно відповіли Конвей і Сойфер. Александр Сойфер згадує [2], що публікація виникла під час легендарних “годин кави” у Прінстоні, коли в загальну кімнату сходилися різноманітні вчені, в тому числі і справжні знаменитості. Якось, під час візиту в Прінстон Сойфер у сотий раз обдумував задачі покриття фігур однотипними багатокутниками. Ці задачі займали його думки вже не перший день, і цього разу він думав про правильні трикутники. Правильний трикутник зі стороною n можна покрити за допомогою n² маленьких трикутників зі стороною один. Думки про проблему взаємодії дискретних кількостей трикутників і неперервної площі, яку вони мали покрити привели його думки до наступної проблеми (це насправді чудовий приклад роботи математика, який намагається вирішити складну задачу): давайте трішки збільшимо великий трикутник на нескінченно малу величину ε – що тоді зміниться? Яка кількість трикутничків буде достатньою тепер?

Він поділився цими проблемами й своїми ідеями з декількома науковцями, які якраз зібрались на годину кави. Проблема відразу привернула увагу Джона Конвея, професора математики і взагалі легенди (його число Ердеша дорівнює одиниці, якщо ви розумієте, про що я). Він якраз виходив до таксі, яке мало відвезти його в аеропорт для участі в конференції. В літаку Конвей придумав розв’язок – покриття трикутника зі стороною n+ε за допомогою n²+2   базових трикутників (очевидно, що з міркувань площі їх не може бути менше за n²+1), його розв’язок показаний нижче на першому рисунку.

Після повернення Конвей поділився своїм відкриттям з Сойфером (звісно, під час чергового часу кави). Але в цей момент вже Сойферу треба було вилітати на конференцію. Під час перельоту він несподівано знайшов інше рішення, яке, втім, давало ту саму відповідь. Вони вирішили опублікувати свою роботу, при цьому Конвей запропонував встановити новий рекорд довжини публікації. Сойфер скомпонував заголовок, додав їхні рисунки-рішення і надіслав он-лайн в журнал American Mathematical Monthly. Ось що в нього вийшло.

Редакція журнала була дещо здивована і не знала, що ж робити з двослівною публікацією. Через два дні надійшла ввічлива відповідь, де були такі слова: “наш журнал дійсно публікує якісні математичні роботи – і довгі, й короткі. Але ваша робота трохи закоротка для того, щоб бути опублікованою в нашому журналі… Декілька речень з поясненнями дуже б допомогли.”  

В той же день автори зібрались за кавою обговорити наступні дії. Конвей заявив : “Ми так просто не здамося!”. 

В той же день Сойфер відповів: “З усією повагою я не можу погодитись, що коротка публікація взагалі (й конкретно ця, зокрема) може бути “занадто коротка, щоб бути хорошою для публікації”. Чи є взагалі зв’язок між довжиною публікації та її якістю? … Ми поставили важливу (на нашу думку) відкриту проблему й представили два її розв’язки. Що ще треба пояснювати? ” 

Журнал помовчав певний час і, очевидно обеззброєний такою аргументацією, запропонував компроміс – вставити цю “статтю” в якості філера – короткої замітки, яка зазвичай використовується для заповнення порожнього місця, що виникає в журналі при компонуванні. Автори погодились і робота [3] була опублікована. 

P.S. Щоправда нерви в редакторів трохи не витримали і вони додали формулювання проблеми у заголовок без узгодження з авторами, оригінальний заголовок був лаконічнішим: Covering a Triangle with Triangles [2]. 

Таксономія вищих приматів. Годі вже.

Публікація Йана Таттерстала [4] обійшлась без рисунків і складалась з двох слів “Годі вже”. Вона була відповіддю на наукову суперечку з другом і колегою Меттом Картмілом. Ці двоє вчених з кінця 1980-х років сперечались щодо систематики вищих приматів. Гостра фаза боротьби настала після публікації Картмілом статті “Primate origins, human origins, and the end of higher taxa,” на що Таттерстал відповів роботою “Higher taxa: An alternate perspective,” Картміл продовжив суперечку роботою “The end of higher taxa: a reply to Tattersall,” нарешті Таттерстал закарбував своє, що отримало широку відомість, “Enough already.” (зауважте ключові слова у публікації :))

Табула раса

Математики вірять лише в те, що доведене.

Фізики вірять в те, що не спростовано.

Хіміки не переймаються.

Біологи не розуміють питання.

Наука буває дуже різна. Іноді результат може проявитись у позитивній або негативній формі, бути довгим чи коротким. А чи може бути науковим результатом порожня сторінка? Виявляється, що іноді так (але не пробуйте повторити, бо це вже буде плагіат). Наступна стаття була подана у Nature Chemistry в 2014 році, але не дішла до публікації. Однак вона так сподобалась редакторам, що вони написали про неї в блозі й виклали в форматі pdf. Пізніше, в 2016 її опублікували в журналі “Chemie in unserer Zeit” (50(2), 144–145). Це німецький журнал, але ви зрозумієте її, навіть якщо не знаєте німецької….

Отже, стаття: Всебічний огляд споживчих продуктів без хімії (підпис внизу: типу опублікована в номері…)

блог з обговоренням [5].

Усім прокрастинаторам буде корисна наступна робота (можна навіть її цитувати). У 1974 році клінічний психолог Денніс Аппер зрозумів, що в нього творча криза (writer’s block). Він крутив у руках ручку перед листком чистого паперу, але не міг написати жодного слова. Тоді він вирішив поставити науковий експеримент. Але, як це часто буває в науці, експеримент пішов не так, як задумано, й Денніс отримав порожній результат в буквальному сенсі. Будучи вченим, він сумлінно описав свою роботу і надіслав в престижний “Journal of Applied Behavioral Analysis”. Результат його роботи під назвою “Невдалий випадок самолікування творчої кризи” виглядав так:

Рецензент оцінив науковий підхід і додав свій відгук в кінці роботи.  Відгук цікавий сам по собі, тому наведемо його переклад:

“Я старанно дослідив рукопис, використовуючи лимонний сік та рентгенівське випромінювання, й не знайшов жодного недоліку ні по суті, ні за стилем написання. Пропоную опублікувати його без змін. Це одна з найбільш лаконічних робіт, які я коли-небудь бачив і, тим не менш, вона містить цілком достатню інформацію, яка дозволяє іншим повторити експеримент др. Аппера. Порівняно з іншими роботами, які ви надсилаєте мені, рецензувати цю було суцільним задоволенням. Думаю, журнал знайде можливість опублікувати цю достойну роботу, можливо на крайчику порожньої сторінки. ”

Анотація – це коротко викладена суть роботи

Анотація – це коротко викладена суть роботи. Але наскільки коротко? Наступні статті опубліковані в серйозних наукових журналах. Їх анотації складаються з слів, відповідно: “Так”, “Жодних” та “Мабуть ні”.

P.S. Ще одна надкоротка анотація з галузі хімії зустрілась у публікації професора Джефрі Сімана (Dr. Jeffrey Seeman). В статті 2012 року, в якій він описав життя Роберта Вудварда (нобелівського лауреата з хімії), анотація складалась з чотирьох літер: “Blue.” Чому? Бо це був улюблений колір Вудварда, він завжди носив сині костюми з синіми краватками.

Мій співавтор – кіт

Теорема Кота:
У кота дев’ять хвостів.
Доведення:
Котів, у яких є вісім хвостів, не існує. У реального кота більше на один хвіст, ніж у кота, який не існує. Отже, у кота – дев’ять хвостів.

Професор Джек Х. Хетерінгтон щойно закінчив фундаментальну роботу та зібрався надіслати її в журнал Physical Review Letters, один з провідних журналів у галузі фізики. Однак перед відправленням він показав публікацію своєму колезі (справа відбувалась в 1975 році).  Колега, подивившись свіжим оком, зазначив, що Хетерінгтон використав в роботі займенник “ми” хоча був при цьому єдиним автором. Колега зазначив, що редактори Physical Review Letters, як правило, ставляться досить негативно до таких моментів і можуть змусити переписати роботу. Це зараз ми можемо легко замінити будь-яку частину документу на комп’ютері, а тоді весь текст був надруковано на друкарській машинці і для змін треба було переписувати всю роботу. 

Робота була якісна, й передруковувати Хетерінгтону нічого не хотілось, тому він придумав елегантне рішення – він додав у співавтори свого … кота. Кота звали Честер, але звісно цього було недостатньо. Тому Джек придумав йому повне ім’я: Felis Domesticus, Chester Willard, де перша частина означала біологічну наукову назву “кіт свійський”, а остання була іменем батька кота. 

Підписаний авторами сигнальний екземпляр. Ніхто нічого не помітив (насправді кіт підписав вже повернутий після публікації репринт).

Звісно, колеги й друзі знали, та й довго правду приховувати не вдалось: одного разу в Інститут прийшов відвідувач, щоб поспілкуватись з авторами. Хетерінгтона не було, тому він запитав чи можна поговорити з доктором Віллардом, результатом чого був вибух сміху; а потім і сам кіт вийшов. 

В принципі, всі оцінили жарт (крім редакторів).     

До речі, Хетерінгтон не зупинився і опублікував ще декілька робіт з тим же співавтором. Очевидно, що він взагалі не переймався, як інші сприймуть таку поведінку 🙂 Він навіть придумав роботу для Честера з посадою “Консультант зі знищення гризунів”. 

Він також опублікував в 1980 році статтю, єдиним автором якої значився FHC Willard (Willard, F. D. C. “Solid helium 3: a nuclear antiferromagnetic element.” Recherche (Paris) 11.114 (1980): 972-973.)

Вже дві згадані роботи (одна в журналі першого квартиля) забезпечують коту дуже пристойний рівень – можна готувати дисертацію.  

Історія з котами-співавторами мала продовження, коли в 2014 році American Physical Society оголосила, що всі публікації, написані в співавторстві з котами будуть у вільному доступі [5] (щоправда гляньте на дату новини).  

(http://journals.aps.org/2014/04/01/aps-announces-a-new-open-access-initiative)

P.S. Сюди також можна віднести публікацію Андрія Гейма, нобелівського (і єдиного наразі одночасно й шнобелівського) лауреата з фізики, який надрукував статтю в співавторстві з H.A.M.S.ter Tisha, своїм хом’яком. 

Засранці, тросові шахти й інші науковці

Скільки потрібно науковців, щоб замінити лампочку?

Відповідь: чотири. Один, щоб замінити, і троє співавторів.

З котами розібрались, переходимо до засранців. В 1980 році Вільям Гувер придумав новий підхід, який він назвав нерівноважною молекулярною динамікою. Але його статтю завернули в усіх головних журналах з формулюванням “занадто революційні ідеї”. Очевидно, що настрій у вченого був так собі. У літаку він підслухав як дві італійки розмовляли про третю особу з використанням звороту “Stronzo bestiale”  (повний засранець), тоді він вирішив придумати уявного автора. Гувер змінив назву, додав Стронцо Бестіале в автори – і його стаття була надрукована. Навіть не одна, а цілих три. Таким чином “повний засранець” проклав свій шлях у велику науку. Він навіть є в скопусі [7]! І його статті процитовані 170 раз. Ви теж можете написати з ним роботу.

Ще один відомий уявний автор – проф. Кабельшахт з мюнхенського Інституту фізики Товариства імені Макса Планка (англ. Max Planck Institute for Physics in Munich). Справа в тому, що в цьому інституті були двері, за якими зберігалися мотки кабелю. Звідти з’явився жарт, що в разі виникнення будь-яких проблем ви можете поговорити з містером Кабельшахтом, і проблема буде вирішена (насправді ні). 

З розвитком Інституту вирішили, що містер – це несолідно, тому стали називати його професором. Жартівники навіть зробили відповідну табличку на кімнаті 354, якщо будете неподалік – постукайте. А оскільки кожен професор має публікуватись, то його почали включати співавтором у різні статті. Як бачите, цей дослідник досить продуктивний [8], 100 цитувань, індекс Гірша 3.

Одного разу, в далекій галактиці…

Звісно, тема зоряних війн не могла оминути науковий гумор. Наступна стаття, можливо, мала випадкове розташування авторів, але мені думається, що ні. Назва теж має тонкі асоціації з сагою Джорджа Лукаса:

Lord, R. G., De Vader, C. L., & Alliger, G. M. (1986). A meta-analysis of the relation between personality traits and leadership perceptions: An application of validity generalization procedures. Journal of Applied Psychology, 71(3), 402–410.

В іншій публікації Люка (!) Госніка [9] зустрічається наступна картинка. Прочитайте уважно підпис 🙂

далі буде… Якщо вам сподобалась ця рубрика, то пишіть 🙂

Джерела

1. The Shortest Papers Ever Published By Stefan Washietl (https://paperpile.com/blog/shortest-papers/)
2. Building a Bridge III: from Problems of Mathematical Olympiads to Open Problems of Mathematics Alexander Soifer
3. Conway, J. H., and Soifer, A., Covering a Triangle with Triangles, Amer. Math. Monthly, 112(1). 2005, 78.
4. Tattersall, Ian. Evolutionary Anthropology: Issues, News, and Reviews 22.6 (2013): 293-293.
5. http://blogs.nature.com/thescepticalchymist/2014/06/a-chemical-free-paper.html
6. http://journals.aps.org/2014/04/01/aps-announces-a-new-open-access-initiative
7. https://www.scopus.com/authid/detail.uri?authorId=16456727300
8. https://www.scopus.com/authid/detail.uri?authorId=6504585045
9. Gosink, Luke J., et al. “Bayesian Model Averaging for Ensemble-Based Estimates of Solvation-Free Energies.” The Journal of Physical Chemistry B 121.15 (2017): 3458-3472.