Філософ із розумом інженера, романтик у пікселі ЗСУ. Андрій Свящук (1975–2024)

Як жив і змагався за свої ідеали харківський філософ та інженер морських дронів, доброволець Збройних Сил. 

Людина зіткана з суперечностей. 

Суперечливість рухає вперед. Хто повсякчас бореться з сум’яттям, той у вимірі вічності не стоїть на місці. Це ще називають мандрівкою героя – шляхом пригод і випробувань, і перетворень: власного духу, тіла й цілого світу заразом. 

Андрій Свящук ішов таким шляхом.  

Інженер за фахом і мисленням, якому було замало бути інженером. 

У бібліотеці рідної Жмеринки його знали всі. Коли приходив, питали: яку полицю ти ще не прочитав? Він, син учителів із великою домашньою книгозбірнею, тягнувся до філософії. Але ходив на гурток авіамоделювання й поїхав навчатися в ХАІ – Харківський авіаційний інститут, на факультет літакобудування. 

Вже як одружився, вечорами просиджував у харківській бібліотеці Короленка над дисертацією. Вони в сім’ї жартували: «знову до коханки». 

Одногрупники поставали інженерами. Його друг збудував у Києві аеродинамічну трубу, в якій тренуються парашутисти. А Свящук пішов в аспірантуру з філософії.

***
Він був естет, романтик і гедоніст. Любив жити. Цитувати Платона, милуватися заходом сонця, пити біля моря каву з красивої чашки. 

Мав внутрішню свободу: робити і говорити, що хоче. Це неможливо без іронії, якої Андрію не бракувало.

У дитинстві Андрій мріяв про високий зріст, але був сином невисоких батьків. Тоді кинув виклик генетиці. Щоб вирости, щодня прив’язував себе за руки-ноги на підлозі.

Так і жив, ніби постійно з кимось змагаючись. 

Його, впертого і сміливого, цікавило все. Катався під зимовим Харковом на лижах і сноуборді. Роками ходив у спортзал, займався боксом, їздив на ровері, бігав. В Одесі щоранку купався в морі. Катався на хвилях: на дошці, матраці, з вітрилом і без. Планував політати на дельтаплані. Навчився рибалити всюди, де була вода. 

Як у грі: ставив завдання, виконував і переходив на новий рівень. Чи то пак хаотично перестрибував: щось доводив до досконалості, до іншого швидко втрачав інтерес.

Колекціонував красиві чашки, кухонні ножі, кепки, термоси, бамбукові дощечки. Скуповував риболовецькі снасті. Прекрасно знався на спортивному одязі. 

Жваво цікавився політикою. Завжди мав свою думку і вів довгі захопливі дискусії.

Любив готувати щось цікаве, з манерами шеф-кухаря: особливо плов і шурпу. Його донька Софія не замовляє плов у ресторанах: навіть не шукатиме ніде такий смачний, як у батька. Андрій випробував сто рецептів, поки знайшов власний. Пів дня вибирав рис і правильне м’ясо, об’їжджаючи за спеціями східні базарчики. Пригощав друзів: за тим, хто куштував його страви, можна розпізнати, наскільки близькою була дружба. 

І хотів стати відомим філософом. 

***
Щоранку батьки пили каву – навіть якщо запізнювалися. Мама сідала на підвіконня, як пташка, а батько вмощувався у кріслі. На столі був сир і мед.  

Потім купили чашки з товстими стінками, щоб кава довше трималася гарячою.

Мала Софійка просилася з ними. З часом їй дістали чашечку, як для еспресо, і це стало традицією трьох. 

Вони пили ранкову каву навіть у дорозі, на узбіччі чи в кримському лісі. Варили на газовому пальнику, висунувши ноги з намету. Турка, кава і мед завжди були в татовій машині. 

Батьків познайомив ХАІ. Дві випускниці заїхали до приятеля в гуртожиток. А він, такий хлопець-оркестр, наполіг, щоб дівчата зайшли послухати його гру на саксофоні. У тій кімнаті Алла зустріла Андрія. Начитаного, цікавого, інтелектуального. Він красиво говорив і завжди був у центрі уваги.

Свящуки мешкали на «Жуках»: це місцевість у Харкові поряд із лісопарком. Колись там була ферма, де жили коні, кози, ведмеді, вовки, фламінго, пелікан, олень і лисиця. Сім’я їх часто навідувала. Мама заморожувала залишки овочів для ведмедів. А тато годував вовків відкладеними з вечері кістками. 

Вони багато подорожували і ходили в гори у Криму. Їхнє улюблене місце – кримська бухта Ласпі. Небо там перетікає в лазурову воду, й цю синяву обрамлює темна зелень кущів, які тягнуться по кам’янистому березі, та дві гори по боках: Ільяс-Кая і Куш-Кая. Вперше Свящуки дісталися сюди посеред ночі, шукаючи з ліхтариками місце під намет. Відтоді приїздили щоліта – доки в Крим не вдерлися росіяни.

Софія їхала з дітьми інших «хаівців» у відпочинковий табір, але назад із ними ніколи не поверталася. Батьки підхоплювали її автівкою по дорозі з Харкова. У Ласпі мама готувала їсти, купалась і засмагала. Тато плив із надувним кріслом у море, а повертався з рибою і згорілою на сонці спиною. Він був шаленим рибалкою: міг везти з Харкова слоїк із зіпсованим м’ясом, бо прочитав, що на нього добре клює. Одного разу впіймав ската. Катав Софію на кріслі-матраці та вчив стрибати у воду.   

З Андрієм було про що поговорити, але складно жити. Він був різкий, саркастичний, запальний, цілком зосереджений на самовдосконаленні. Після повноліття доньки Алла з Андрієм розлучилися. Друга дружина, Тетяна, прийшла в його життя під час повномасштабної війни. 

***
Харків, зима, початок нульових. Волохатий сніг чіпляється за вії. На вулиці два силуети: чоловіка і дівчинки. Чоловік, Андрій Свящук традиційно повертається з залу, а Софійка, його донька, – з бальних танців. Їй чотири. В нього через плече тренувальна сумка з довгими ручками. Після танців він саджає дівчинку на сумку і тягне додому, як на санчатах. 

Минає пару років. Щоранку дорогою до школи батько задає доньці розумові вправи. Наприклад, уявити куб. Поки стоять у корках, вона крутить куб у голові, розмальовує різними кольорами і додає крапчастий візерунок. 

Вони мали гумор на двох. Андрій вчив її бути пильною і готовою до всього, стежити за речами в походах і поїздках. Софія, як кажуть колеги, була «дитиною кафедри»: ходила з батьком на всі корпоративні свята. Йому вона завдячує вмінням думати та аналізувати. Як і танці, це дуже знадобилося в її кар’єрі. 

У їхній харківській вітальні висіло дзеркало, а по боках від нього скрипки: менша дитяча і «доросла». Андрій мав музичну освіту за класом скрипки. Софія закінчила клас саксофону. В молодшій школі, щоб підготувати легені до складнішого інструменту, вона ходила на флейту. Вдома батько розучував із нею етюди – і завжди доводив до сліз, коли дівчинка помилялася в нотах. Його нестриманість і вимогливість отруювали її дитинство. Тільки з початком великої війни він сказав Софії, що пишається нею. 

Схили у Швейцарії пологі й безпечні. Софія завжди боялася стрімких трас. Рівно за місяць до загибелі Андрія вона спустилася з чорної, найскладнішої траси в Буковелі. Перший, із ким захотіла поділитися радістю, був тато.

***
На кафедрі філософії ХАІ зібралися «фізики і лірики». Себто люди з технічною і гуманітарною освітою. Андрій Свящук був практичним філософом і так викладав: через призму інженерного досвіду. Вмів логічно пов’язати філософію і техніку. Це допомагало тлумачити ефемерні поняття людям із технічним складом розуму. 

Наприклад, він розповідав про упередження вцілілого на прикладі літакобудування. Під час війни інженери намагались зміцнювати слабкі місця в літаках. Вони вивчали пробоїни в тих, які поверталися з бою. Це не допомагало. Насправді треба було аналізувати літаки, які не повернулися: адже помилки в їхній конструкції були критичні.

Або пояснював філософський закон переходу на прикладі літакового крила. Якщо зменшити якусь деталь, то іншу потрібно збільшити, щоби крило залишалося справним. 

Студенти цінували його за вимогливість, гумор і харизму. Він не говорив, як «треба» мислити, а власним прикладом заохочував інших. Не був лояльним в оцінках із міркувань, мовляв навіщо студентам технічного фаху філософія. Якось не поставив студентці «добре»: «Три поставлю, а на чотири ще треба підготуватися». Не прискіпувався, а вірив, що вона здатна на більше. І дівчина таки вивчила предмет на «відмінно».  

Андрій займався філософією науки і методологією наукового пізнання. Ставив питання, які перевертали усталені ідеї. Цікавився середньовічною філософією, проблемами права і знання в контексті держави, постмодернізмом, теоріями розвитку систем. Написав два посібники про права переселенців і ЛГБ+ спільноти. Їздив на конференції в Іспанію, Францію і Швецію. 

Інженерний дух його не покидав. У якомусь році Свящук із приятелем організували виробництво спортивних велосипедів. Перед вторгненням РФ він доповів на семінарі про автопілоти у транспорті на засадах штучного інтелекту. Вийшла палка годинна дискусія про те, хто відповідає за помилки й аварії: інженер чи водій. По суті про відповідальність науковця за свою роботу. 

Андрій не любив писати конспекти і заповнювати плани. Йому важив практичний результат. Коли захистив дисертацію про маргінальність у мережевому суспільстві, покладав на неї надії. Але науковий ступінь не змінив планів кафедри: все та ж чверть ставки. Попри те, хотів писати докторську. З війська просив колег надсилати йому книжки, щоби продовжити вчити англійську. 

Він був патріотом своєї кафедри та університету, у стінах якого провів 25 років життя. Почасти, кажуть колеги, це їх він пішов захищати.

***
У 2014-му Андрій Свящук кидає все й їде до Києва копати бруківку. 

Він якраз захопився синергетикою, наукою про самоорганізацію складних систем. Досліджував, як особисте стає спільною справою і як можна самоорганізуватися для загального блага. 

Колеги вважають, що Андрій поїхав побачити все на власні очі. Переконатися, чи немає в сюжетах із Києва штучної картинки.   

Майдан вразив його народним підйомом і солідарністю. Розказував, як зранку читає на стіні Михайлівського собору список необхідного, а в обід усе вже викреслено. Як підлітки волочать на Майдан тюки з водою. Як бабця ледве тягне по зледенілій вулиці візочок речей для протестувальників. 

Тоді на їхній кафедрі були «гойдалки». Не всі підтримували Майдан. Андрій про «майданутих» не сперечався. Приніс на роботу плакати «Як розпізнати сєпара» і почепив на стіни. Декілька штук розклав на своєму столі, по сусідству з яким сидів прихильник Росії. І суперечки помалу вщухли. 

Повернувшись до Харкова, Свящук написав есей про «диво самоорганізації» і став волонтером. Возив на фронтову Донеччину ліки, воду, їжу, амуніцію. Це не минало без наслідків: якось йому прокололи шини, побили в автівці скло.

Він продовжив міркувати про нову ідентичність та майбутнє України. В одному проєкті писав про розбудову «структурно нового інформаційного простору всередині країни та зовні, розірвання усіх зв’язків із колоніальним минулим, створення образу нового українця, успішного, заможного, що досягає успіху в новій реальності інформаційного суспільства».

«Я вважаю, – продовжував, – що саме тепер, у контексті обставин війни та розриву впливу сусідньої держави настав час реалізації нової архітектоніки суспільства України. Нове майбутнє починається із принципово нових систем цінностей, що насамперед формують соціальну реальність».

– Його позиція була така: якщо навколо ідеї збираються люди і виникає дієва спільнота, то ця ідея чогось вартує, – міркує Світлана Широка. – Ми не ділилися думками, але мені здається, що саме тоді сформувалася його готовність боротися за свої переконання.

***
Велику війну Андрій Свящук зустрів в улюбленому місті – Одесі. 

Перед вторгненням вивіз за кордон сім’ю приятеля дитинства. Згодом долучився до війська –без зайвих слів: «Треба йти, бо далі буде гірше». Не піти для нього було б зрадою себе, кажуть колеги. 

Спочатку він ніс тилову службу: штаб, шикування, наряди. Згодом перевівся туди, де знадобився його інженерний розум. А знадобився він у розробці славетних морських дронів. 

Побратими кажуть, що Андрій Свящук «топив кацапські корита».

Коли Збройні Сили знищили головний крейсер окупантів «Москва», Андрій написав колегам: «А ми доклали до цього руки». Він любив похизуватися, хоча робив це з самоіронією. 

Затяжна війна з’їдає людей, якщо не робити пауз. Якогось дня Андрій припинив бігати зранку через банальний брак часу і сил. Казав, що ворог пристрілюється – біля місця його служби з’явилися вирви від прильотів. Мав лихе передчуття. 

З’їздив до Харкова допомогти матері, яку забрав зі Жмеринки. Від чергового російського удару загинули люди, серед яких і студентка ХАІ. Мама мешкала через будинок від місця прильоту, й Андрій забивав фанерою вікна в її квартирі.

Він загинув невдовзі, під час удару РФ по Одесі.  

Після трагедії донька з мамою приїхали розібрати Андрієві речі. У холодильнику стояла каструля з шурпою. Так вони востаннє покуштували його фірмову страву. 

У пам’ять про тата Софія зробила таке ж татуювання з левом, яке мав він. Якщо вона обійме себе за протилежне плече, лев опиниться навпроти серця. 

Ніби проживши кілька життів, Андрій Свящук постійно змагався за кращого себе. А віддав життя в боротьбі за кращу, вільну Україну.

Авторка: ХРИСТИНА СЕМЕРИН.
Світлини: надала сім’я Героя.
Керівник проєкту: ОЛЕКСІЙ БОЛДИРЄВ.

Підписуйтесь на сторінки проєкту в instagram та facebook.

Проєкт реалізується за підтримки групи компаній ЮРіЯ-ФАРМ і громадської організації «Наукова унія».