Пам’ятаючи Біжана (Біжан Шаропов, 1989–2022)

Харизматичний біолог, який боровся за кращу Україну і писав роман. Доброволець, Герой України посмертно.

1.
На Тижні мозку Біжана було видно здалека – за натовпом дітей.

Обступивши його, вони слухали з відкритими ротами. Під мікроскопом був мозок щура.

Дивіться, діти, казав Біжан: ось «мозочок», який відповідає за координацію рухів тіла. А тут, розмахував руками, – «гіпокамп»: це місце, де короткочасна пам’ять переходить у довготривалу. Як «оперативка» на комп’ютері. 

Закінчивши кафедру біології в Києво-Могилянській академії, Шаропов став аспірантом Інституту фізіології Академії наук. Десь тоді з ним познайомилася нейрофізіологиня Нана Войтенко. Згадує, що хлопець привертав увагу – бо завжди говорив, коли мав що сказати.

Його не треба було просити двічі: показати дітям експеримент, прочитати лекцію.

Коли почався Майдан, в Інституті сумнівалися, чи проводити новорічне свято – через ситуацію в країні. Нана пам’ятає Біжанові слова: «А яка ситуація в країні? Навпаки маємо показувати, що ми, науковці, незламні». Вони вивісили на Інституті жовто-блакитний стяг – наприкінці 2013-го це ще було не «в тренді». На вечорі Біжан співав під гітару повстанську пісню «Лента за лентою». 

2.
У 2014-му році Біжан сказав, що йде на війну. Не сидітиме на дивані, поки там гинуть хлопці. Колеги дивувалися: він успішний аспірант із гарним дослідженням – чи не буде більше користі працювати на місці?

Відраджувала мама. Стояв на своєму: «Мамо, ти хочеш жити краще? То чому хтось має здобувати для тебе краще життя, а я буду сидіти? Я роблю це для тебе, себе і для всіх». Тоді вона зібрала хлопцям старі светри.

Армія ще не мала забезпечення, ані законодавства. Біжан долучився Айдару, з його слів, «незаконним носієм бойової зброї, місцями важкої артилерійської». Дістав позивний «Кажан». Добровольцям дали якусь зброю, «дубок» – совєтського зразка форму не за розміром і полотна на онучі. Інше діставали волонтери.

На війні було темно, брудно і зусібіч стріляли. 

Через рік, під час позірного «перемир’я» Біжан демобілізувався.

– На війну він пішов не «для галочки» і повернувся не «для галочки», – згадує Нана Войтенко. – Зрозумів, що виконав свою місію і має повернутися в аспірантуру, захистити дисертацію і поставити в цьому крапку. Знав, чого хоче від життя. 

У 2019-му Біжан захистився. Став науковим співробітником в Інституті фізіології, очолив Раду молодих учених. Викладав нейрофізіологію в alma mater Києво-Могилянській академії – студенти його обожнювали. Популяризував науку, розвивав свій бізнес, писав і читав книжки, грав на гітарі – жив цивільне життя.

Повномасштабне вторгнення Росії він зустрів у новеньких берцях.

**
Смерть на війні шириться, як ракові клітини.

Перша втрата була в серпні. І була тяжка.

На Майдані Біжан потоваришував із Володею Юричком, студентом-медиком із Самбора. Обоє були «революціонери» за духом і вечорами збиралися в наметі навколо професора Віктора Досенка. Вночі на 20-те лютого Володю поранило гранатою. Біжан із професором тягнули його до Олександрівської лікарні, хоча й остерігалися. Місяцем раніше звідти викрали і закатували львівського сейсмолога Юрія Вербицького.

Друзі-майданівці надумали їхати в Донецьк – боротися з російськими бойовиками. Тренувалися на полігоні під Києвом, але так і не доїхали – це було шаленство. У травні 2014-го року Володя записався добровольцем в «Айдар». А в серпні загинув у тяжкому бою біля Хрящуватого на Луганщині. 

Пізніше на руках у Біжана вмирав поранений побратим. Чеченець, чия родина втекла від російської війни в Луганськ. Біжан розказував Нані Войтенко, що пообіцяв поховати друга в Луганську. Але через окупацію не зміг – і його це мало гризти всі роки.  

3.
Що відбувається за дверима наукової лабораторії?

Тут панують люди в медичних халатах та їхні мовчазні супутники. Чорно-білі краби мікроскопів. Великі монітори на довгих столах. Прозорі обручі чашок Петрі, на дні яких діляться клітини. Скляні, тонші за волосину піпетки. 

– Біжан був, як діжка з горючою сумішшю, і в його руках все горіло. Інколи буквально: наприклад, випадково спалив дві водяні бані, куплені за ґрант. Але він тим особливо не переймався, – розказує біолог Олексій Болдирєв. – Хотів бути собі начальником вже з курсу третього-четвертого. Не любив, щоб хтось над ним стояв.

Справа в тому, що більшість реагентів науковці дістають самостійно. Шукають ґранти, везуть з-за кордону, просять в іноземних колег – держава з цим не допомагає. Тож часто зіпсоване замінити нічим.

Олексій був «науковим мікрошефом» Біжана у студентські роки. Так біологи називають аспіранта попередніх років, який консультує молодшого колегу. Перша наукова стаття Шаропова була їхньою спільною роботою. Досліджували, згрубша, епілепсію у щурів. Потенційно це допоможе в пошуку ліків від різновиду «чорної хвороби» в дітей. Другий напрямок стосувався генів. Біжан виділяв у маленьких пробірках ДНК і РНК. Робота ця марудна: буває, тиждень щось досліджуєш – і безрезультатно. Але йому, непосидючому, таке заняття чомусь пішло.

Біжан жонглював ідеями, на яких не вистачило б життя. Попри труднощі й безгрошів’я, був оптимістом. На першому курсі працював у Макдональдзі й ходив у шрамах від гарячої олії. Пізніше на Подолі відкрили науковий музей «Експериментаріум». Біжанові сподобалося працювати з дітьми. 

Зрештою потрапив в Інститут фізіології. Платили там копійки, але він опинився у відділі Ярослава Шуби. Професора зі світовим ім’ям, який його багато навчив, і якого Біжан поважав. 

**
Не одну ніч він перемучив на дивані в Інституті. Якщо не встигав на електричку за студентською пільгою, то доїхати додому не мав за що. Під час Майдану ночував на підлозі – щоби не бруднити оббивку закіптявілою одежею.

У 2017-му році Біжан отримав ґрант Американського біофізичного товариства і з’їздив у США. Повернувся з купою вражень та ідей. Хотів, щоб і в нас усе працювало на такому високому рівні.

– Іноземна наука – це великі гроші, – міркує Нана Войтенко. – Нам потрібен інший менталітет, щоби бізнесмени інвестували не в яхти і маєтки, а в розвиток освіти і науки. За кордоном люди вкладаються в нові покоління, бо розуміють, що від цього залежатиме якість життя їхніх дітей і внуків.

Звичайно, грошей не було.

**
Семен Єльяшов працював із Біжаном Шароповим п’ять років. Вони познайомилися, здається, у 2016-му – на школі біофізичних методів, де Біжан спочатку вчився, а потім навчав сам, і яка нині має його ім’я. Обоє закінчили Могилянку. Біжан тільки-но повернувся з фронту; був нервовий і сипав чорними армійськими жартами.

Поступово Семен розгледів у ньому начитаного і талановитого науковця. На їхній випускний Біжан приніс шкарпетку – символ звільнення Доббі з сюжету «Гаррі Поттера». Вони стали і колегами, і добрими друзями. 

**
Їхня лабораторія в Інституті спеціалізується на сечостатевій системі. Науковці досліджують м’язові клітини сечового міхура щурів. Біжан написав дисертацію про роль «TRPV першого каналу» – це особливий білок, чутливий до капсаїцину. Капсаїцин відповідає за гострий смак червоного перцю. Що забув цей білок у м’язі сечового міхура?

– Організм користується будь-чим, аби досягнути потрібної мети, – пояснює Семен. 

У науковій літературі існувала думка, що цього білка в сечовому міхурі немає. Для її підтвердження Біжан поливав клітини капсаїцином і вимірював у них електричний струм. Його спеціалізація – електрофізіологія: а найкращі друзі електрофізіолога – мікроскопічні піпетки, електроди і барвники.  

Семен якраз прийшов на практику. В науку його посвятили шваброю: мав прибрати кімнату на поверсі. А в тій кімнаті був мікроскоп для флуоресцентних досліджень. Це коли в клітину вводять барвник, і він світиться, якщо там, наприклад, починає рухатися кальцій.

Все літо випробовували цей метод. Але їх спіткала проблема. Коли клали під мікроскоп пофарбовані клітини, комп’ютер нічого не показував. Марно додавали барвники, змінювали скельця… Через місяць помітили, що забували відкрити спеціальну шторку.

Тоді сталося відкриття: згадуваний білок у сечовому міхурі є. Ба більше – має фундаментальне значення в організмі: допомагає сечовому міхуреві скорочуватися, язику відчувати гостре, а шкірі – реагувати на зростання температури до більш ніж сорока градусів. І не тільки. «TRPV1» спричиняє скорочення багатьох м’язів внутрішніх органів.

Розуміти, як працює конкретний білок, – це великий успіх. Можна шукати, чим його активувати і зупиняти. Так з’являються ліки.

Результати дослідження опублікував авторитетний «Журнал фізіології» в Лондоні. Для Біжана, на жаль, цей успіх посмертний. 

**
Якось в Інституті йому видали кисневий балон із перехнябленим вентилем. Він міг потенційно вибухнути і вбити або покалічити. Біжан напівжартома написав про це у фейсбуці – та отримав догану за «винесене з хати сміття». Була осінь 2021-го.

Натоді він пішов із Ради молодих вчених. Бракувало часу, та й прикручування гайок в Інституті не надихало. Колись Рада придумала формулу: рахувати бали за публікації й досягнення, щоб дві інститутські стипендії діставалися найпрацьовитішим. Тепер ці скромні повноваження забрали. В університеті годин не було. Ніби не переймаючись, Біжан зосередився на бізнесі.

Насправді переймався. Хоч і не виносив це на публіку.

– Було прикро бачити, як він себе руйнує, коли щось не виходило, – пригадує Семен Єльяшов. – Це хвороба багатьох вчених – усвідомлювати неспівмірність своєї роботи і результату.

4.
У лабораторії Інституту певною мірою почався «Укргентех». Ветеранська біотехнологічна компанія. 

Цей бізнес виплекали добровольці «Айдару» між боями у Щасті на Луганщині. Їхній взвод, жартував співзасновник Дмитро Синюка в інтерв’ю для «Радіо Свобода», був «воєнізованим формуванням науковців». Ті спочатку будували барикади супроти міліції й тітушок на Майдані. А тоді пішли на фронт – біологи, юристи, маркетологи, географи. 

Після демобілізації ідея перетворилася у стартап «Українські генетичні технології». Біжан Шаропов став головним біологом, правник Дмитро Синюка організовував процеси, а Дмитро Лавренчук зайнявся комунікаціями. До команди доєдналася науковиця в галузі генетики Любов Столяр.

Для діагностики коронавірусу, гепатитів та інших інфекцій потрібні тести. Десятиліттями українські клініки й лабораторії обирали між неякісними російськими і дорожезними з Європи та США. Ветерани взялися робити дешеві, а головне, українські реагенти. 

Йшлося про нижчу ціну, швидшу доставку, можливість робити індивідуальні замовлення для наукових установ. Найголовніше – про дерусифікацію ринку і повернення грошей в економіку України. Зрештою Біжан доводив, що в українській науці можна і треба гідно заробляти. Його турбував «погано розвинений бізнес-менталітет»: по-простому готовність наших учених скніти і животіти в ім’я майбутнього відкриття.

А поки що склалися заощадженнями – скромні тисяч п’ять доларів – і почалася проза кожної романтичної ідеї. 

**
Наука – це постійні невдачі, з-поміж яких щось колись спрацює. Біжан сидів в Інституті і мішав речовини – часом ті розчини розливалися і смерділи. Команда винайняла ангар у Київській політехніці. Інколи їм не вистачало біологів, які вміють працювати. Бюрократійну гідру поборювали іронією.

Почали з простих реагентів, із яких «збирають» тестові системи для лабораторій. До 2018-го «Укргентех» розробив два десятки таких систем. Дві з них комплексні: в одній пробірці можна було зробити аналіз на сім венеричних хвороб, в другій – на шлунково-кишкові недуги. Перші партії не продавали, а віддавали на тестування. 

Серйозний успіх принесла пандемія коронавірусу. Вірус-мутант поширювався блискавично і вбивав нерозбірливо. В Україні не було засобів діагностики. Корейський набір для тестування коштував дві з половиною тисячі доларів. Тоді маленькі компанії, серед яких «Українські генетичні технології», отримали карт-бланш. Держава замовила в них два мільйони ПЛР-тестів. Прийшли пропозиції від великих бізнесів. Компанія відкрила лабораторію в Харкові. 

На пресконференції ветерани ділилися планами: розробляти тести для діагностики хвороб і генетичних схильностей, виготовляти прилади для лабораторій. Думали і про ДНК-тести, за якими люди шукатимуть родичів. Нині більшість покладається на американські розробки. Проте західні генеалогічні компанії не мають достатньо даних про наш регіон, тож можуть видавати слабкі чи й хибні результати. 

Біжан пояснював: «Ми не винайшли новий жанр літератури, але пишемо нові книги». 

5. Книга про війну
У мами в Бучі є кімната Біжана, в якій він не жив. Тут його гітари і багато книжок. Є раритети: наприклад, прижиттєві видання фундаментальної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Найновіші стоять не розпаковані. 

Біжан любив наукову фантастику і шаленів від історії. Його науковий інтерес до природи виріс із дитячих енциклопедій.

У 2017-му Біжан прийшов на школу публіцистики для ветеранів АТО – писати книгу про війну. Перше оповідання «У нас тут перемир’я» – це опис війни без купюр, об’ємний малюнок із життя побратимів-айдарівців. Згодом з’явилось оповідання «Вершник перший» про епідемію «іспанки» у воєнну зиму 1918-го. Плетиво інтересів автора до наукової фантастики, історії, медицини й лікування вірусних недуг.

На тій школі вчилася й ветеранка батальйону «Січ» Ірина Цвіла. Збереглася світлина Ірини з Біжаном з презентації в Парижі, а ще світлина Ірини з айдарівцем Дмитром Синюкою, співзасновником Укргентеху. Ірина з Дмитром загинули під Києвом на другий день великої війни. В їхнє авто біля Демидова поцілив снаряд. 

Побратими Біжана намагаються відновити шматки роману «Ще одне штучне серце». Це його улюблений науково-фантастичний жанр і, натякає назва, улюблена тема – тканинна інженерія. Біжан вірив, що скоро людство друкуватиме на 3D-принтері штучні руки, очі і серця. З уривку видно, що письмо його ставало впевненішим, образи яскравішими. Іронія залишалася гострою.

Ноутбук із романом зник на війні. Зник, як у 1920-х друга частина «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, табірні тексти українських письменників, рукописи репресованого композитора Василя Барвінського і безліч інших. Росія вбила знаного біолога, який ставав талановитим письменником. 

**
До війни їх готували ветерани, знавці американської піхотної доктрини. Інструктор із Литви навчив українських добровольців оцінювати місцевість і завжди ховатися. «Найближчий союзник піхотинця – земля», – писав Біжан.

Його цікавила тяглість української військової традиції. Пропонував повернути питомі назви зі словника армії УНР: мортира замість «міномету», козак замість «рядового». Нагадував, що війна з росіянами – це «або вони, або ми»: війна цивілізації й тоталітарного болота. Пишався, що в українському війську свої стоять за своїх: «Варто заїкнутися, що трохи застудився в цих засніжених лісах, як С. заварює тобі “Фармацитрон” зі своїх запасів, М. і Р. заїжджають в аптеку неподалік за “Хелпексом”, а А. гріє воду в крихітному казанку й потроху зливає її в термос, аби набодяжити тобі чаю з лимоном на цілий день». Згадував, як в Іловайську побратим-медик виміняв із полону трьох наших поранених за допомогу для поранених окупантів. Адже російська медслужба відмовилася їхати на нуль. 

Біжан був упевнений, що війна на роки, і закликав не недооцінювати супротивника: «Послухайте! Ми не боремось за чуже. Ця війна ведеться не за абстрактні “державні інтереси”, не за ресурси чи ринки збуту. Ми захищаємо свій дім, який в нас ОДИН. Простору для відступу, угоди, компромісу в нас немає. Нашою метою є не мир, а перемога. Бо альтернатива набагато жахливіша, ніж найкривавіша війна».

6. 
Перше, що зробив Біжан Шаропов після успіху свого бізнесу – купив автомобіль. Мамі.

Вони перебралися в Україну з неспокійного Душанбе у 1995-му році. Непрості часи для молодої жінки без українського паспорта з маленьким сином, якого пізніше ростила сама. 

Лола Шаропова елегантна, товариська й дотепна. Вона влаштувалася водійкою в таксі, коли син вчився в університеті. Спочатку він телефонував їй по сто разів за ніч. Помалу звикла. Навіть трохи полюбила цю роботу.

Біжан хотів, щоб мама не працювала так важко.

Після вторгнення росіян він просив її виїхати. Лола Рашидівна опиралася, Біжан розсердився. Тоді вона взяла колегу з донечкою, запакувала своє ясно-блакитне авто й натиснула на газ. Так опинилася в Німеччині.

**
Лола Шаропова веде машину, ніби пливе по воді. У супермаркеті між Ірпенем і Бучею купуємо персики і халву. Його відбудували зі згарища після звільнення Київщини. 

Вдома нас вітає білосніжний кіт із вушками лисиці. Коли Лола Рашидівна повернулася з Німеччини, їй пропонували породисте кошеня. Але вона вирушила по безпородне за сто кілометрів у Білу Церкву. Цього замурзаного ніхто б не забрав.

Їхній кіт Вася прожив вісімнадцять років. Він помер у 2014-му, але мама сказала Біжанові, лише коли той повернувся з війни.

Батько Біжана був татарином, а мама походить із таджиків, німців і росіян. Біжан відчував себе таджиком із походження та українцем за духом і громадянством.

Його перші роки минули в Душанбе. Єдиний хлопчик у родині мав багато няньок – у бабусі чотири доньки. Бабуся обожнювала книжки. Мама здобула літературну освіту. Біжанчикові читали з її потертих дитячих книжок. 

Як жили у Києві, то ходили на виставки, в музеї та кіно кожних вихідних. Біжан страшенно любив музей історії під монументом Батьківщини-Матері. Він багато читав, сперечався з учителями і розігрував солдатиками історичні битви. У сьомому класі пішов на гурток біології, де викладали професори з Університету Шевченка і Могилянки.

Шлях в університет пролягав тільки на бюджет. Біжан вступив усюди, куди подав документи. Мама бачила його політологом. До її подиву й розчарування Біжан подався на біологію.

**
Інколи Лола ставила Біжанові в приклад свою старшу сестру – хоч вони і втратили зв’язок. Та закінчила з «червоним» дипломом біологічний факультет і аспірантуру з генетики і виїхала до США. У них був жарт: якщо підеш на біологію, то з тебе Нобелівська премія.

Як Біжан навчався в Могилянці, Лола спитала: «То що там із Нобелівською премією?».

Але цього разу він відказав: «Знаєш, мамо, а це поганий привід для жартів». 

**
Вночі на 24-е лютого Лола Шаропова була в Бучі. Чекала на заправці пасажира, коли над нею пролетіли російські ракети. Біжан не брав слухавку. Він готувався до війни, але не вірив, що Путін дійде до відкритого вторгнення.

Пасажир слухавку взяв: сказав їй почекати домовленого часу. Лола відповіла коротко: «Так, молодий чоловіче, почалася війна. Виходьте, або я їду геть». Той летів, на морозі застібаючи куртку.

О п’ятій ранку в бік Києва все стало: світлофори втратили владу над людьми. 

Лола чекала пасажирок на Київському вокзалі. Потяг запізнювався, і вони постійно телефонували, просили їх дочекатися. Заволала перша сирена повітряної тривоги. Люди виривали двері автомобіля і пропонували грубі гроші: «поїхали у Дніпропетровськ», «поїхали в Харків». Тим часом віддзвонився Біжан і почув від мами, що почалася війна. Пішов збиратися.  

**
Після 2014-го Біжан довідався, що має в Росії сестру по батькові. Вона приїжджала до брата в Україну. 

У день повномасштабного вторгнення він написав у фейсбуці (цензура моя):

«Дзвонить сєструха з Москви:
– Как ты? Киев что, бомбят?
– Бомбят, – кажу, – Несколько ракет прилетело.
– Кто бомбит? 
(Тут я трохи при*уїв). 
– В смысле? 
– РОССИЯ БОМБИТ? – таким голосом, наче нас можуть бомбити ще Зімбабве і з планети Нібіру. 
Порадив їй, щоб збирала шмотки й емігрувала на*уй з Рейху назавжди».

***
Біжан мріяв жити й розвивати науку в Україні.

– Коли ми познайомились, мене здивував його рівень «україноцентричності», – каже Семен Єльяшов. – Він ніколи не хотів переїхати. З його слів, ти тут живеш, це середовище тебе виховало, тож маєш бути цьому середовищу вдячний. Попри труднощі, був упевнений, що за Україну треба боротися. 

У 2023-му році Біжанові Шаропову присвоїли звання Героя України з «Золотою зіркою». Орден забирала мама.

«Жертви за свободу ніколи не бувають марними. Тим паче – добровільні, – писав він у 2017-му. – Бо всі ми відчуваємо на собі бодай віртуальний, а проте пильний погляд наших полеглих братів і сестер: а чи не зрадили ми, ті, хто лишився в живих, наших спільних заповітів?».

Біжан досліджував електричні струми в живих клітинах: слабкі, мікроскопічні. Електрика його духу така сильна, що не розсіється в атмосфері. Триватиме в нашій пам’яті.

Літературна резиденція «Слово» в Харкові, 2024

Авторка: Христина Семерин.
Консультація: кандидат біологічних наук Олексій Болдирєв (Національний авіаційний університет).
Світлину передруковано зі сторінки Героя у facebook.
Керівник проєкту: Олексій Болдирєв.

Підписуйтесь на сторінки проєкту в instagram та facebook.

Проєкт реалізується за підтримки групи компаній ЮРіЯ-ФАРМ і громадської організації «Наукова унія».