БІЖАН ШАРОПОВ (1989–2022)

Харизматичний біолог, який боровся за кращу Україну і писав роман. Доброволець, Герой України посмертно.

1.
На Тижні мозку Біжана було видно здалеку – за натовпом дітей.

Вони слухали, роззявивши роти. Під мікроскопом був мозок щура.

Дивіться, діти, казав Біжан: ось «мозочок», який відповідає за координацію рухів тіла. А тут, розмахував руками, – «гіпокамп»: це місце, де короткочасна пам’ять переходить у довготривалу, як «оперативка» на комп’ютері. 

Закінчивши кафедру біології Києво-Могилянської академії, Шаропов став аспірантом Інституту фізіології Академії наук. Десь тоді з ним познайомилася нейрофізіологиня Нана Войтенко. Згадує, що хлопець привертав увагу – бо не боявся, не соромився і завжди говорив, коли мав що сказати.

Його не треба було просити двічі: показати дітям експеримент, прочитати лекцію.

Коли почався Майдан, в Інституті сумнівалися, чи проводити новорічне свято – через ситуацію в країні. Нана пам’ятає Біжанові слова: «А яка ситуація в країні? Ми, навпаки, маємо показувати, що ми, науковці, незламні». Вони вивісили на Інституті жовто-блакитний стяг – наприкінці 2013-го це ще було не «в тренді». На вечорі Біжан співав під гітару повстанську пісню «Лента за лентою». 

2.
У 2014-му році Біжан сказав, що йде на війну. Не сидітиме на дивані, поки там гинуть хлопці. Колеги дивувалися: він успішний аспірант із гарним дослідженням – чи не буде більше користі працювати на місці?

Відраджувала й мама. Був непохитний: «Мамо, ти хочеш жити краще? То чому хтось має здобувати для тебе краще життя, а я буду сидіти? Я роблю це для тебе, для себе і для всіх». Тоді вона зібрала хлопцям старі светри.

Армія ще не мала ні забезпечення, ні законодавства. Біжан став піхотинцем Айдару на позивний «Кажан»: за його словами, «незаконним носієм бойової зброї, місцями важкої артилерійської». Добровольцям дали якусь зброю, «дубок» – совєтського зразка форму не за розміром і полотна на онучі; інше діставали волонтери.

На війні було темно, брудно і стрілянина. 

Через рік, під час позірного «перемир’я» Біжан демобілізувався. За спогадами Нани Войтенко, «на війну він пішов не “для галочки” і повернувся не “для галочки”: зрозумів, що виконав свою місію і має повернутися в аспірантуру, захистити дисертацію і поставити в цьому крапку. Знав, чого хоче від життя». 

У 2019-му Біжан захистився. Став науковим співробітником в Інституті фізіології, очолив Раду молодих учених. Викладав нейрофізіологію в alma mater Києво-Могилянській академії – студенти його обожнювали. Популяризував науку, розвивав свій бізнес, писав і читав книжки, грав на гітарі – жив цивільне життя.

Повномасштабне вторгнення Росії він зустрів у новеньких берцях.

**
Смерть на війні шириться, як ракові клітини.

Перша втрата була в серпні. І була тяжка.

На Майдані Біжан потоваришував зі студентом медуніверситету Володимиром Юричком із Самбора. Обоє були «революціонери» за духом, вечорами збиралися в наметі навколо професора Віктора Досенка. З 19-го на 20-те лютого Володю поранила граната. Біжан із професором тягнули його до Олександрівської лікарні, хоча й остерігалися. Місяцем раніше звідти викрали і закатували львівського сейсмолога Юрія Вербицького.

Друзі-майданівці надумали їхати в Донецьк – боротися з російськими бойовиками; тренувалися на полігоні під Києвом, але так і не доїхали – це було шаленство. У травні 2014-го року Володя записався добровольцем в «Айдар». А в серпні загинув у тяжкому бою біля Хрящуватого на Луганщині. 

Пізніше на руках у Біжана вмирав поранений побратим. Чеченець, чия родина втекла в Луганськ від російської війни в Чечні-Ічкерії. Біжан розказував Нані Войтенко, що пообіцяв поховати друга в Луганську. Але через окупацію не зміг – і його це мало гризти всі роки.  

3.
Що відбувається за дверима наукової лабораторії?

Тут панують люди в медичних халатах та їхні безмовні супутники. Чорно-білі краби мікроскопів. Великі монітори на довгих столах. Прозорі обручі чашок Петрі, на дні яких діляться клітини. Скляні, тонші за волосину піпетки. 

– Біжан був, як діжка з горючою сумішшю, і в його руках все горіло. Інколи буквально: наприклад, випадково спалив дві водяні бані, куплені за ґрант. Але він тим особливо не переймався, – каже біолог Олексій Болдирєв. – Хотів бути собі начальником вже з курсу третього-четвертого. Не любив, щоб хтось над ним стояв.

Справа в тому, що більшість реагентів науковці дістають самостійно. Шукають ґранти, везуть з-за кордону, просять в іноземних колег – держава з цим не допомагає. Тож часто зіпсоване замінити нічим.

Олексій був «науковим мікрошефом» Біжана в роки студентства. Так біологи називають аспіранта попередніх років, який консультує молодшого колегу. Перша наукова стаття Шаропова була їхньою спільною роботою. Досліджували, згрубша, епілепсію у щурів – потенційно це допоможе в пошуку ліків від різновиду «чорної хвороби» в дітей. Другий напрямок стосувався генів. Біжан виділяв у маленьких пробірках ДНК і РНК. Робота ця марудна: буває, тиждень щось досліджуєш – і безрезультатно. Але йому, непосидючому, таке заняття чомусь пішло.

Біжан жонглював ідеями, на яких би не вистачило життя. Попри труднощі й безгрошів’я, був оптимістом. На першому курсі пішов працювати в Макдональдз. Щось смажив, аби заробити грошей, і вічно ходив у шрамах та опіках. Пізніше на Подолі відкрили науковий музей «Експериментаріум». Біжанові сподобалося працювати з дітьми. 

Зрештою потрапив в Інститут фізіології. Платили там копійки, але він опинився у відділі Ярослава Шуби. Професора зі світовим ім’ям, який багато чому його навчив, і якого Біжан дуже поважав. 

**
Не одну ніч він перемучив на дивані в Інституті. Якщо не встигав на електричку за студентською пільгою, то доїхати додому не мав за що. Під час Майдану ночував на підлозі – щоб не бруднити оббивку закіптявілою одежею.

У 2017-му році Біжан отримав ґрант Американського біофізичного товариства і з’їздив у США. Повернувся з купою вражень та ідей, із бажанням, аби в нас усе працювало на такому ж високому рівні. – Іноземна наука – це великі гроші, – міркує Нана Войтенко. – Нам потрібен інший менталітет, щоби бізнесмени інвестували не в яхти і маєтки, а в розвиток освіти і науки. За кордоном люди вкладаються в нові покоління, бо розуміють, що від цього залежатиме якість життя їхніх дітей і внуків.

Звичайно, грошей не було.

**
Семен Єльяшов працював із Біжаном Шароповим п’ять років. Вони познайомилися, здається, у 2016-му – на тій школі біофізичних методів, де Біжан спочатку брав участь як студент, потім був лектором, і яка нині носить його ім’я. Обоє закінчили Могилянку. Біжан тільки-но повернувся з фронту; був нервовий і сипав чорними армійськими жартами.

Згодом Семен відкрив для себе начитаного і талановитого науковця. На випускний до них, практикантів Біжан приніс шкарпетку – як символ звільнення Доббі з сюжету «Гаррі Поттера». Він став Семенові керівником, а насправді старшим другом. 

**
Їхня лабораторія в Інституті спеціалізується на сечостатевій системі. Науковці досліджують м’язові клітини сечового міхура щурів. Біжан написав дисертацію про роль «TRPV першого каналу» – це особливий білок, чутливий до капсаїцину. Капсаїцин відповідає за гострий смак червоного перцю. Здавалось би, що забув цей білок у м’язі сечового міхура?

– Організм користується будь-чим, аби досягнути потрібної мети, – пояснює Семен. 

У науковій літературі існувала думка, що цього білка в сечовому міхурі немає. Щоб її підтвердити, Біжан виділяв клітини, поливав капсаїцином і вимірював у них електричний струм. Його спеціалізація – електрофізіологія: а найкращі друзі електрофізіолога – мікроскопічні піпетки, електроди і барвники.  

Семен якраз прийшов на практику. В науку його посвятили шваброю: мав прибрати кімнату на поверсі. А в тій кімнаті був мікроскоп для флуоресцентних досліджень. Це коли в клітину вводять барвник, і він світиться, якщо там, наприклад, починає рухатися кальцій.

Ціле літо дослідники випробовували метод. Місяць товклися над проблемою з комп’ютером. Клали під мікроскоп пофарбовані клітини, але комп’ютер нічого не показував. Марно додавали барвники, брали нові скельця… А потім помітили, що просто забували відкрити спеціальну шторку.

Ось тут сталося відкриття: той білок у сечовому міхурі є. Ба більше – має фундаментальне значення: допомагає сечовому міхуреві скорочуватися, в язиці реагує на гостре, а в шкірі – на зростання температури до більш ніж сорока градусів. І не тільки. «TRPV1» спричиняє скорочення багатьох м’язів внутрішніх органів. Розуміння, як працює конкретний білок, дає змогу шукати, чим його активувати і зупиняти. Так з’являються ліки. Результати дослідження опублікував авторитетний «Журнал фізіології» в Лондоні. Для Біжана, на жаль, цей успіх посмертний. 

**
Якось в Інституті йому видали кисневий балон із перехнябленим вентилем. Несправність могла коштувати здоров’я чи й життя. Біжан напівжартома написав про це у фейсбуці – і отримав догану за «винесене з хати сміття». Була осінь 2021-го.

Натоді він пішов із Ради молодих вчених. Бракувало часу, та й прикручування гайок в Інституті не надихало. У Ради забрали скромні повноваження – роздавати дві стипендії. Колись Рада придумала формулу: рахувати бали за публікації й досягнення, щоб гроші діставалися найпрацьовитішим. В університеті годин не було. Але Біжан не переймався й зосередився на бізнесі. – За своє коротке життя він довів, що може досягати цілі. Робив те, що вважав за потрібне, і так, щоб воно працювало, – підсумовує Нана Войтенко.

Насправді переймався. Хоч і не виносив це на публіку. – Було прикро бачити, як він себе руйнує, коли щось не виходило, – пригадує Семен Єльяшов. – Це хвороба багатьох вчених – усвідомлювати неспівмірність своєї роботи і результату.

4.
У лабораторії Інституту певною мірою почався Укргентех. 

Цей бізнес виплекали добровольці «Айдару» між боями у Щасті на Луганщині. Їхній взвод, жартував співзасновник Дмитро Синюка в інтерв’ю Радіо Свобода, був «воєнізованим формуванням науковців». Ті спочатку будували барикади і тримали стрій супроти міліції й тітушок на Майдані. А тоді пішли на фронт – біологи, юристи, маркетологи, географи. 

Після демобілізації ідея перетворилася у стартап «Українські генетичні технології». Біжан Шаропов став головним біологом, правник Дмитро Синюка організовував процеси, Дмитро Лавренчук зайнявся комунікаціями. До них доєдналася науковиця в галузі генетики Любов Столяр.

Для діагностики коронавірусу, гепатитів та інших інфекцій потрібні тести. Десятиліттями українські клініки й лабораторії обирали між неякісними російськими і в рази дорожчими європейськими й американськими. Ветерани взялися робити дешеві, а головне, українські реагенти. 

Йшлося про нижчу ціну, швидшу доставку, можливість робити індивідуальні замовлення для наукових установ. Найголовніше – про дерусифікацію ринку і повернення грошей в економіку України. Зрештою Біжан доводив, що в українській науці можна і треба гідно заробляти. Його турбував «погано розвинений бізнес-менталітет»: по-простому готовність наших учених скніти і животіти в ім’я майбутнього відкриття. А поки що склалися заощадженнями – скромно, на тисяч п’ять доларів – і почалася проза кожної романтичної ідеї. 

**
Кажуть, наука – це постійні невдачі, з-поміж яких щось колись спрацює. Біжан просиджував в Інституті, змішував речовини – часом ті розчини розливалися і смерділи. Команда винайняла ангар у Київській політехніці. Інколи їм не вистачало біологів, які вміють працювати. Бюрократійну гідру поборювали іронією.

Вони почали з простих реагентів, із яких «збирають» тестові системи для лабораторій. До 2018-го Укргентех розробив два десятки таких систем. Дві комплексні: в одній пробірці можна було зробити аналіз на сім венеричних хвороб, в другій – на шлунково-кишкові недуги. Перші партії не продавали, а віддавали на тестування. 

Серйозний успіх принесла пандемія коронавірусу. Вірус-мутант нерозбірливо вбивав людей і жахав решту. Але в Україні не було засобів діагностики. Один корейський набір для тестування коштував дві з половиною тисячі доларів. Ось тоді маленькі компанії, як Українські генетичні технології, отримали карт-бланш. Держава замовила в них два мільйони ПЛР-тестів, прийшли пропозиції від великих бізнесів. Компанія відкрила лабораторію в Харкові. 

На пресконференції ветерани ділилися планами: розробляти тести для діагностики хвороб і генетичних схильностей, а ще виготовляти прилади для лабораторій. Думали і про ДНК-тести, за якими люди шукатимуть родичів. Нині більшість покладається на американські розробки. Проте західні генеалогічні компанії не мають достатньо даних про наш регіон, тож можуть видавати слабкі, чи й гірше, хибні результати. 

Біжан пояснював: «Ми не винайшли новий жанр літератури, але пишемо нові книги». 

5. Книга про війну
У мами в Бучі є кімната Біжана, в якій він не жив. Тут його гітари і багато-багато книжок. Найновіші стоять не розпаковані. 

Із дитячих енциклопедій виріс його науковий інтерес до природи. Він любив наукову фантастику і шаленів від історії. На полицях є раритети: наприклад, прижиттєві видання фундаментальної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. 

У 2017-му Біжан прийшов на школу публіцистики для ветеранів АТО – писати книгу про війну. Перше оповідання «У нас тут перемир’я» – це опис війни без купюр, об’ємний малюнок із життя побратимів-айдарівців. Згодом з’явилось оповідання «Вершник перший» про епідемію «іспанки» у воєнну зиму 1918-го. Плетиво інтересів автора в науковій фантастиці, історії, медицині, лікуванні вірусних хвороб.

На тій школі вчилася й ветеранка батальйону «Січ» Ірина Цвіла. Збереглася світлина Ірини з Біжаном з презентації в Парижі, а ще світлина Ірини з айдарівцем Дмитром Синюкою, співзасновником Укргентеху. На другий день великої війни Ірина з Дмитром загинули на бойовому завданні. В їхнє авто біля Демидова під Києвом поцілив снаряд. 

Побратими Біжана намагаються відновити шматки роману «Ще одне штучне серце». Це його улюблений науково-фантастичний жанр, і, як натякає назва, улюблена тема – тканинна інженерія. Біжан вірив: скоро людство зможе друкувати на 3D-принтері штучні руки, очі і серця. З уривку видно, що письмо його ставало впевненішим, образи яскравішими. Іронія залишалася гострою.

Ноутбук із романом зник із Біжаном на війні. Зник, як у 1920-х друга частина «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, табірні тексти українських письменників, рукописи репресованого композитора Василя Барвінського і безліч інших. Росія вбила знаного біолога, який ставав талановитим письменником. 

**
До війни їх готували ветерани, знавці піхотної доктрини США. Інструктор із Литви навчив українських добровольців оцінювати місцевість і завжди ховатися. «Найближчий союзник піхотинця – земля», – писав Біжан.

Його цікавила тяглість української військової традиції. Пропонував повернути питомі назви: мортира замість «міномету», козак замість «рядового» – як було в армії УНР. Нагадував, що війна з росіянами – це «або вони, або ми»: війна цивілізації й тоталітарного болота. Пишався, що в українському війську свої стоять за своїх: «Варто заїкнутися, що трохи застудився в цих засніжених лісах, як С. заварює тобі “Фармацитрон” зі своїх запасів, М. і Р. заїжджають в аптеку неподалік за “Хелпексом”, а А. гріє воду в крихітному казанку й потроху зливає її в термос, аби набодяжити тобі чаю з лимоном на цілий день». Згадував для контрасту, як в Іловайську побратим-медик виміняв із полону наших трьох поранених за допомогу для поранених окупантів. Адже російська медслужба відмовилася їхати на нуль. 

Він вважав, що війна на роки, і закликав не недооцінювати супротивника. Вірив у перемогу: «Послухайте! Ми не боремось за чуже. Ця війна ведеться не за абстрактні “державні інтереси”, не за ресурси чи ринки збуту. Ми захищаємо свій дім, який в нас ОДИН. Простору для відступу, угоди, компромісу в нас немає. Нашою метою є не мир, а перемога. Бо альтернатива набагато жахливіша, ніж найкривавіша війна».

6. 
Перше, що зробив Біжан після успіху свого бізнесу – купив автомобіль. Мамі.

Вони перебралися в Україну подалі від неспокійного Душанбе у 1995-му році. Непрості часи для молодої жінки без українського паспорта, з малою дитиною, яку пізніше виховувала сама. 

Лола Шаропова елегантна, товариська й дотепна. Коли син був університеті, жінка влаштувалася водійкою в таксі. Пам’ятає, як він телефонував їй по сто разів за ніч. З часом звикла, може, й трохи полюбила цю роботу.

Біжан хотів, щоб мама не працювала так важко.

Після вторгнення росіян він попросив її поїхати на захід. Лола Рашидівна опиралася, Біжан розсердився не на жарт. Тоді вона взяла колегу з донечкою, запакувала своє ясно-блакитне авто й натиснула на газ. Так мама опинилася в Німеччині, а син залишився на фронті.

**
Лола Шаропова веде машину, ніби пливе по воді. Супермаркет між Ірпенем і Бучею, де ми купуємо персики з халвою, відбудували зі згарища після звільнення Київщини. 

Вдома нас зустрічає білосніжний котик із вушками, як у лисиці. Їхній кіт Вася прожив вісімнадцять років і помер у 2014-му. Мама не сказала Біжанові, аж поки він не приїхав із війни. Після повернення з евакуації Лолі запропонували породистих кошенят. Але вона поїхала по збідоване безпородне аж за сто кілометрів у Білу Церкву. Цього, каже, ніхто б не забрав. Малий розбишака тим часом атакує мою ногу. 

Батько Біжана був татарином, а мама походить із таджиків, німців і росіян. Біжан відчував себе таджиком із походження та українцем за духом, громадянством і світовідчуттям.

Його перші роки минули в Душанбе. Єдиний хлопчик у родині мав багато няньок: мамину матір і трьох маминих сестер. Бабуся обожнювала книжки, мама здобула літературну освіту… Біжанчикові постійно читали з потертих і переклеєних, ще Лолиних книжок. 

Вже в Києві його кожних вихідних водили на виставки, в музеї, кіно. Особливо подобався музей історії під скульптурою Батьківщини-Матері. Біжан ріс упертий, багато читав і, коли треба, сперечався з учителями. Мама бачила сина політологом. Він розігрував солдатиками історичні битви. А в сьомому класі пішов на гурток біології, де викладали світила з Могилянки й університету Шевченка.

Шлях в університет пролягав тільки на бюджет. Біжан вступив геть всюди, куди подав документи. Але до подиву й розчарування мами, пішов-таки на біологію.

**
Інколи Лола ставила Біжанові в приклад свою старшу сестру – хоч вони й втратили зв’язок. Та закінчила з «червоним» дипломом біологічний факультет і аспірантуру з генетики й виїхала працювати у США. У сім’ї з’явився жарт: мовляв якщо підеш на біологію, то з тебе Нобелівська премія.

Вже як Біжан вчився в Могилянці, Лола спитала: «То що там із Нобелівською премією?». Але цього разу він відказав: «Знаєш, мамо, а це поганий привід для жартів». 

**
Вночі на 24-те лютого Лола Шаропова була в Бучі. Чекала на заправці пасажира, коли пролетіли перші російські ракети. Біжан спав і не брав слухавку. Він готувався до війни, але не вірив, що Путін дійде до відкритого вторгнення.

Пасажир слухавку взяв: сказав їй почекати домовленого часу. Лола була лаконічна: «Так, молодий чоловіче, почалася війна. Виходьте вже, або я їду геть». Той летів, на морозі застібаючи куртку. Біля п’ятої ранку в бік Києва з’явився корок: світлофори втратили над людьми будь-яку владу. 

Лола чекала пасажирок на Київському вокзалі. Потяг запізнювався, і вони постійно телефонували, просили їх дочекатися. Заволала перша сирена повітряної тривоги. Люди виривали двері автомобіля, пропонували грубі гроші: «поїхали в Дніпропетровськ», «поїхали в Харків». Тим часом віддзвонився Біжан і почув від мами, що почалася війна. Пішов збиратися.  

**
Після 2014-го Біжан довідався, що має в Росії сестру по батькові. Вона навіть приїжджала до брата в Україну. 

У день повномасштабного вторгнення він написав у фейсбуці (цензура моя):

«Дзвонить сєструха з Москви:
– Как ты? Киев что, бомбят?
– Бомбят, – кажу, – Несколько ракет прилетело.
– Кто бомбит? 
(Тут я трохи при*уїв). 
– В смысле? 
– РОССИЯ БОМБИТ? – таким голосом, наче нас можуть бомбити ще Зімбабве і з планети Нібіру. 
Порадив їй, щоб збирала шмотки й емігрувала на*уй з Рейху назавжди».

***
Біжан мріяв жити й розвивати науку в Україні. «Коли ми познайомились, мене здивував його рівень україноцентричності, – каже Семен Єльяшов. – Він ніколи не хотів переїхати. З його слів, ти тут живеш, це середовище тебе виховало, тож маєш бути цьому середовищу вдячний. Попри труднощі, був упевнений, що за Україну треба боротися». 

У 2023-му році Біжанові Шаропову присвоїли звання Героя України з «Золотою зіркою». Орден забирала мама.

«Жертви за свободу ніколи не бувають марними. Тим паче – добровільні, – писав він у 2017-му. – Бо всі ми відчуваємо на собі бодай віртуальний, а проте пильний погляд наших полеглих братів і сестер: а чи не зрадили ми, ті, хто лишився в живих, наших спільних заповітів?».

Біжан досліджував електричні струми в живих клітинах: слабкі, мікроскопічні. Електрика його духу така сильна, що не розсіється в атмосфері. Триватиме в нашій пам’яті.

Літературна резиденція «Слово» в Харкові, 2024

Авторка: ХРИСТИНА СЕМЕРИН.
Консультація: кандидат біологічних наук ОЛЕКСІЙ БОЛДИРЄВ (Національний авіаційний університет).
Світлина: сторінка Героя у facebook.
Керівник проєкту: ОЛЕКСІЙ БОЛДИРЄВ.

Підписуйтесь на сторінки проєкту в instagram та facebook.

Проєкт реалізується за підтримки групи компаній ЮРіЯ-ФАРМ і громадської організації «Наукова унія».