Андрій Семенович (1980–2023)

Росія вбила українського викладача і військового, який дуже любив життя.

11-го лютого 2023-го року. Бахмут, центр. Чути свист і гупання прильотів.

О 17.09 Андрій пише дружині Аллі: був приліт, але не хвилюйся, осколок тільки зачепив голову, їдемо до медиків.

В автомобілі медичної евакуації їх п’ятеро: водій, лікар, санітар і двоє поранених. 

Наступної миті росіяни цілять по «еваку» керованою протитанковою ракетою. Друге повідомлення від дружини так і лишається з однією «пташкою» – непрочитаним.

Слідчий у Дніпрі скаже, що їх вистежували. 

***
Андрій Семенович любив університет. Любив викладати, працювати зі студентством, розповідати історії, бути серед молоді. Життя його пов’язане з Острозькою академією, яка постала на історичному фундаменті школи 17-го століття вслід за Києво-Могилянською. 

Він виріс в Острозі, волинському містечку, де з княжих часів переплелися історії українців, євреїв, поляків і татар. Закінчив школу і став студентом кафедри історії. Дорослішав разом із академією, яка почалася в голих стінах із голої віри місцевого вчителя і спершу була колегіумом. 

Крім дипломів історика, вивчився на магістра права і магістра державного управління. Його цікавила політика і державне життя, міжнародні відносини в нашій частині світу. У 2013-му році Андрій Семенович став кандидатом політичних наук. У дисертації він аналізував, як країни Вишеградської четвірки – Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина – регіоналізуються в контексті євроінтеграції. Тобто зберігають власні економічні, політичні, культурні особливості як пов’язаний спільною історією та географією регіон, в умовах нової європейської єдності. Зараз, через десять років тема його дослідження звучить по-іншому, але з відчуттям неминучості, з усвідомленням того шляху, який пройшли наші сусіди і проходить Україна. 

Андрій почав викладати в альма-матер у 2009-му році. За роки виріс від викладача-стажиста до доцента кафедри міжнародних відносин. Читав курси з політичної історії країн Центрально-Східної Європи, історії міжнародних відносин України, політологію на тодішній кафедрі регіональних студій (цю кафедру щасливо закрили після того, як її завідувач пішов добровольцем на фронт). 

У 2010-х Семенович керував фаховою практикою у студентів спеціальностей країнознавства і міжнародних відносин. Ця практика формувала майбутніх дипломатів. Але на початку бувало складно: губилися документи, губилися студенти, одні не могли доїхати до Києва, інші не могли поселитися. Тож Андрій самостійно возив їх у міністерство закордонних справ. Це було весело і пам’ятно. 

Він обожнював наукові конференції й зібрання. Мав дві традиції: щороку їздив на конференцію з політичних наук у Польщу і виступав на міжнародній конференції з ядерної енергетики в Нетішині. Нетішин – це молоде місто неподалік рідного Острога, супутник Хмельницької атомної станції. Другий дім. 

З університетом Андрія пов’язувало багато. Жоден захід чи приїзд гостей в Острог не обходився без нього і його автівки. Він забирав із потяга запрошених професорів і науковців, возив колег на закордонні конференції. 

Мав в Острозькій академії маленький бізнес – центр роздруку. П’ятнадцять років його Vivat творив жваву атмосферу в серці «старомонастирського» корпусу. На перерві там тирлувалися старші й молодші. Цілими поколіннями йшли роздрукувати реферат, купити ручку, файл, зошит, переписати щось із флешки, підшити дипломну роботу…  Багато студентів здобули у Віваті перший досвід роботи. Не сказати, скільки тут було роздруковано паперів на потреби університету – безоплатно. Якоюсь мірою це епоха в академічній історії, допоки навчання цілком не перейшло в електронний формат.

***
В українській армії багато військових мають позивний «Професор». 

Такий дали побратими й Андрію. Він розказував їм, чоловікам під п’ятдесят, про історію України і книжки, які читав в окопах – буквально, а не для красивого фото.

Повістку йому принесли ввечері 24-го лютого. Спочатку Андрій служив у Нетішині, в роті охорони районного ТЦК. У травні 2022-го їх, дев’ятьох нетішинців перевели у 128-у окрему гірську штурмову бригаду. Бригада дислокується на Закарпатті, тож Андрій опинився на навчаннях у Мукачеві. 

На папері його призначили водієм кулеметного взводу. Насправді Семенович служив кулеметником. Це тяжка робота, враховуючи, що сам кулемет може важити дев’ять, а то й сімнадцять кілограмів. 

Після навчання військовиків перекинули на Полісся, в Рівненську область. Тоді в повітрі висіла загроза вторгнення з Білорусі, й кордон максимально убезпечували. Військові копали шанці, стежили, щоб не було провокацій. Згодом Андрій опинився на Херсонщині, а звідти на Донеччині: Соледар, околиці Краматорська. Кулі буквально свистіли повз. Лопата застрягала в мерзлій землі, мовби в камені.

Побратими виходили цілими з тяжких контактних боїв: у грязюці, на морозі. Але на війні, як відомо, щастить до якогось моменту… З-під Краматорська їх відправили в Бахмут, місто-фортецю, яке в лютому 2023-го відчайдушно боролося проти російської окупації. 

***
Коли згадую про Андрія, то з останніх наших розмов спадає на думку печена качка. Перепрошую – не найорганічніший спогад про військового і викладача. Але це не жарт. Перед вторгненням Андрій підвозив мене машиною. Цілу дорогу він розказував, яку смачну качку пече дружина. Як вони щонеділі йдуть на місцевий ринок, де один чоловік продає птицю. За якими критеріями вибирають добру качку. Як удома дружина кілька годин її маринує, а потім запікає. І як вони з дітьми мають святкову вечерю з тією надзвичайною качкою на столі. 

Він мав не найлегшу долю. Хвилювався за батьків, постійно допомагав, їздив, хоча не завжди чув від них слова підтримки. Пригадую його крейдяне обличчя після того, як завіз батька на операцію в ургентному стані – за словами хірурга, час ішов на години. Був прекрасним татом для спільної доньки й обох дітей від свого і дружини попередніх шлюбів. Майже не бував один. То він із донечкою Анею на міських змаганнях немовлят – хто швидше проповзе свою дистанцію. То везе старшу доньку Настю в літній табір у Карпати. То вони з дітьми на майстер-класі випікають піцу, а наступного дня поїхали в розважальний центр у Рівне. То фотографується з сім’єю на виставці вітрильників у пляшках. Всі Дні міста, дні народження та свята вони проводили разом. 

Андрій був товариським і підприємливим, багато жартував – інколи незграбно, але завжди смішно. Постійно придумував ідеї стартапів. Ходив у спортзал – там познайомився із дружиною Аллою. Любив подорожі. Щороку возив батька на відпочинок у Єгипет. Обожнював фантастику і багато читав. А ще дивився всі новинки кіно – зокрема, й провальні картини. Потім довго розповідав про них друзям, завжди описуючи фільм кращим, ніж той був насправді. 

**
У 2020-му році в нього почали забирати університетські години. Вони танули з кожним семестром, як сніг на сонці. Андрій пішов працювати в нетішинську службу таксі. Чому б ні – був уважним і надійним водієм із тисячами кілометрів за плечима. Друзі та знайомі з Нетішина й сусідніх міст тепер телефонували йому: знали, що можуть на нього покластися.

Перед вторгненням сім’я Семеновичів купила житло й майже облаштувалася. У вересні Андрій заїхав привітати сина Дмитрика з днем народження. У листопаді вони переїхали в нову квартиру. А в січні Андрій приїхав додому на ротацію. Пам’ятаю, зателефонував і запросив на новосілля після перемоги.

Авторка: ХРИСТИНА СЕМЕРИН.
Керівник проєкту: ОЛЕКСІЙ БОЛДИРЄВ.

Підписуйтесь на сторінки проєкту в instagram та facebook.

Проєкт реалізується за фінансової підтримки групи компаній ЮРіЯ-ФАРМ і за підтримки громадської організації «Наукова унія».