Світи, створені припливною силою. Частина 1.

Юпітер — це не тільки найбільша планета Сонячної системи з бурхливою атмосферою і потужним магнітним полем, а ще і модель планетної системи у мініатюрі. На сьогоднішній день відомо 67 його супутників, чотири найбільші з яких можна вважати окремими світами. І справа не лише у тому, що це достатньо великі об’єкти, і в тому, що на них можливе існування життя. Просто кожен із них має настільки індивідуальний вигляд, що навіть не віриться, що усі вони сформувалися з одного і того ж газопилового диску, який колись існував навколо новонародженого Юпітеру і розділені відстанню, порівнюваною із відстанню між Землею та Місяцем.

І найцікавіше у цьому розмаїтті те, що створено воно дією переважно однієї і тієї ж самої сили: потужної припливної дії Юпітеру. Плюс схоже на те, що на початку свого існування Юпітер був значно гарячішим, ніж зараз і активно “видував” певні елементи із внутрішніх частин диску назовні. Ці два фактора і породили чотири дуже мало схожі між собою світи, що зараз носять ім’я чотирьох коханок Юпітера і одного коханця.

Іо — найближчий до планети із великих супутників, тож перелічені фактори вплинули на нього найбільше, формуючи дійсно унікальні умови. Іо — мабуть найнезвичайніший супутник в усій Сонячній системі. Він підходить до гігантськоїпланети на відстань усього 421 000 кілометрів, до того ж його орбіта досить відмінна від кругової. Внаслідок цього у найближчій точці до Юпітера поверхня Іо сильно деформується подібно до того, як на Землі під дією припливної сили Місяця формується “горб” припливу. Тільки на поверхні Іо, на відміну від Землі, майже повністю відсутня вода хоч у рідкому, хочу твердому стані. Тому тріскається і руйнується сама його поверхня, а надра сильно розігріваються.

Внаслідок цих процесів на супутнику, що лише трохи більший за Місяць ідуть інтенсивні вулканічні процеси. На Іо існує безліч вулканів, деякі із яких нагадують земні, а деякі не мають аналогів у нас. Найдивовижніше у поверхні Іо — це те, що на ній майже відсутні кратери — потоки лави та розплавленої сірки постійно формують новий ландшафт. Якщо тут і є якісь кратери — то це кратери вулканів. Найпомітніший вулкан на Іо називається Пеле, на честь полінезіської богині вулканів. Його добре видно навіть на знімках супутника, зроблених здалека. Велике червоне кільце із нерівними краями — це і є Пеле, який постійно викидає із себе сірку, що формує кільце навколо нього. Біля Пеле знаходиться величезна столова гора, названа плато Дунай.

Столові гори — це взагалі одна із найбільш розповсюджених деталей поверхні Іо. Вони утворюються внаслідок постійних розломів кори. Якби ми опинилися на поверхні плато Дунай, то перше, що кинулося б нам у вічі, це пейзаж у вісь відтінках жовтого кольору: від майже сірого, до помаранчевого. Наступним мав би бути величезний Юпітер, що висить над горизонтом. Висить він там постійно, бо обертання Іо навколо своєї осі синхронізоване із обертанням навколо планети. Але видно його далеко не завжди, бо небо частково закрите величезним вулканічним викидом із Пеле, що завдяки невисокій силі тяжіння підіймається на висоту 300 кілометрів над поверхнею, а завширшки він 1200 кілометрів.

Якщо ви підійдете до краю плато, то побачите, що воно являє собою урвище висотою 2-3 кілометри, а дну каньону завширшки у 20 кілометрів тече розплавлена сірка. Якщо ж піти вздовж цього каньону на північ, то можна через деякий час дістатися самого кратеру Пеле. Це діра у поверхні розміром 30 кілометрів, на дні якої знаходяться лавові озера.

А якщо обійти кратер, то з іншого його боку можна побачити великий гірський масив. Найвища точка цього масиву зветься Південною Боосавлою і є однією із найвищих гір у Сонячній Системі. Вона має висоту у 18 кілометрів, тобто вдвічі вища за Джомолунгму. При цьому, на відміну, наприклад, від надзвичайно похилого Олімпу на Марсі це дійсно шпилеподібний пік, утворений зіткненням двох шматків розтрісканої кори супутника.

Що цікаво, Пеле не є найбільшим вулканом на Іо. Просто він надзвичайно активний… Найбільший вулкан — патера Локі, що має діаметр більше 200 кілометрів. Це достатньо оманливий вулкан. Зазвичай лавові озера на його дні вкриті шаром затверділої лави. Але час від часу потік тепла із надер Іо зростає удесятеро і тоді шар починає плавитися.

Іо виглядає справжнім пеклом і тонка атмосфера з діоксиду сірки тільки доповнює цю картину. Однак насправді це пекло заморожене. І там, де вулканічної діяльності немає, температура падає значно нижче нуля, про що красномовно свідчить існування окремих “кишень” із кригою.

Від Іо варто перейти до Європи, другого по відстані від Юпітеру супутника. Зазвичай, коли говорять про “крижані супутники Юпітера”, то мають на увазі у першу чергу саме її. Це найменший із великих супутників Юпітера. Він навіть трохи менший за Місяць. Європа знаходиться на такій відстані від газового гіганта, на якій збереглася вода. Саме тому на перший погляд цей супутник виглядає повною протилежністю Іо. Замість потоків лави і кольорових плям від вулканів ми спостерігаємо гладеньку крижану кулю, єдиною деталлю поверхні якої є величезні тріщини. Навіть тонкий шар атмосфери тут сповнений не оксидом сірки, а киснем та водяною парою. Насправді ж води на Європі менше, ніж на Ганімеді та Каллісто, а за густиною цей супутник цілком порівнюваний із Землею. Та й вирівнювання його поверхні, яке так кидається у вічі має приблизно ту ж саму природу, що і на Іо.

Європа знаходиться у резонансі із Іо і період її обертання рівно удвічі більший, ніж у її вулканічної сусідки. Невеликого ексцентриситету орбіти достатньо для того, щоб супутник деформувався, а його надра розігрівалися. Щоправда на відміну від Іо на Європі плавляться та тріскаються не силікати і сірка, а крига. Крига — достатньо пластичний матеріал, тож цих процесів достатньо для того, щоб із часом усі кратери на поверхні згладжувалися. Як точно це відбувається поки що невідомо, але все вказує на те, що крига на поверхні Європи достатньо молода.

Якщо ж ми вирішимо спуститися на поверхню Європи, то краще за все це зробити у район однієї із найбільших тріщин. Те, що виглядає на знімках системою тонких ліній насправді є величезними крижаними проваллями, ширина яких може досягати 20 кілометрів, а краї маютьнерівний і хаотичний характер і часто вкриті поперечними тріщинами. Самі по собі тріщини — це вікно до одного із потенційно найцікавіших місць Європи — її підповерхневого світу. Точно це поки що не встановлено, але наявність магнітного поля, поведінка льоду а також численні викиди рідини та газу вказують на те, що під поверхнею Європи може ховатися океан, за деякими оцінками вдвічі більший за об’ємом, ніж океан Землі. І саме на цей океан люди сподіваються найбільше, як на можливе місце існування позаземного життя у нашій зоряній системі. Можливо навіть десь там у глибинах супутника існують навіть багатоклітинні організми зі складною поведінкою. Але стоячи на краю тріщини ви ніколи їх не побачите. Справа у тому, що навіть за найоптимістичнішими оцінками товщина крижаної кори Європи складає кілька кілометрів. Тож, вглядаючись у такий розлом, можна побачити тільки загадкову темну безодню.

Але на поверхні Європи можна побачити немало інших цікавих речей. Наприклад тут можна помилуватися свідоцтвом того, що тріщини у крижаній корі супутника — річ вкрай недовговічна. Із часом вони закриваються і на їхньому місці залишається тільки пара паралельних хребтів висотою у декілька десятків метрів.

Крім того, на поверхні Європи можна спостерігати зовсім вже фантастичні пейзажі. Мова іде про своєрідну деталь рельєфу, яка зветься “хаос”. Являє вона собою зони, де дрібні тріщини перетинаються дійсно хаотичним чином, утворюючи своєрідний лабіринт. Утворюються вони внаслідок багаторазового плавлення та замерзання льоду. Найбільший із хаосів Європи — Конамарський, що має діаметр 144 кілометри.

Далі буде…