Проблема демаркації: як відрізнити науку від того, що наукою не є?

Здавна люди намагалися розпізнати надійне знання і відрізнити його від хибних уявлень. Ще античні мислителі, зокрема Арістотель, розмежовували достовірне знання (епістему) і необґрунтовану гадку (доксу). Однак це розмежування далеко не завжди було послідовним. Тривалий час елементи раціонального дослідження були переплетені з іншими пізнавальними практиками: античні й середньовічні автори поряд із достовірними даними наводили всілякі легенди; а ефективні пізнавальні прийоми, такі як опис, спостереження чи логічне доведення, сусідили із одкровенням чи фольклорними переказами. Скажімо, у трактаті ренесансного природодослідника Уліссе Альдрованді «Історія змій і драконів» розглядається етимологія й різні значення слова «змій», подаються дані про розмноження, спосіб харчування змій, місця їх проживання, способи спіймати змію, описується дія зміїної отрути та засоби протидії, а поряд з цим наводяться чудеса та міфи, пов’язані зі зміями, емблеми й геральдичні знаки, на яких фігурують змії, алегорії та містерії, сни та фантастичні перекази про змій. [1] Цей перелік дає уявлення про еклектичність пізнання, яка була властива й найкращим тогочасним  вченим, адже Альдрованді належав до найвидатніших природодослідників XVI сторіччя.

Та вже в наступному, XVII сторіччі, наукове пізнання виокремилось як специфічний вид інтелектуальної діяльності, і зрештою наука стала головним і найнадійнішим засобом пізнання. Однак наука не усунула інші способи пошуку знання, які продовжують існувати і сьогодні. Скажімо, багато наших повсякденних знань про світ були набуті не в процесі формальної освіти, а під впливом безпосереднього досвіду чи здорового глузду. Або ж інший приклад – містики чи інші релігійні діячі нерідко постулюють наявність особливої духовної сфери, де раціональні прийоми відіграють лише другорядну роль, а натомість основним засобом досягнення істини вважається містичне просвітлення чи божественне одкровення. Та й широке суспільне визнання важливої ролі науки теж має зворотний бік, коли в декого виникає спокуса імітувати наукові дослідження. Так, шарлатани можуть продавати свою сумнівну продукцію, прикриваючись фейковими дослідженнями чи липовими званнями всіляких «академіків». А декотрі диваки, без наукової освіти але з великим бажанням зробити відкриття, носяться зі своїми чудернацькими теоріями, вважаючи себе невизнаними геніями, які випередили свій час, і щиро не можуть зрозуміти, чому наукова спільнота скептично ставиться до їхніх опусів.

Тож розмежування науки й інших пізнавальних практик є важливим питанням. В теорії пізнання (іноді також як синоніми до «теорії пізнання» використовуються поняття «гносеологія» чи «епістемологія») воно відоме як проблема демаркації. Ця проблема була однією з ключових у позитивізмі – філософському напрямкові, що виник у ХІХ сторіччі й зосередився на пізнавальній проблематиці. Позитивісти вважали, що наукове пізнання має спиратися на реальні факти (сама назва цього напрямку походить від поняття «позитивного» знання, тобто, такого знання, яке фіксується в досвіді). Справді, один із основних принципів наукового пізнання – досвідна перевірка теорій. Це дозволяє відрізнити реально існуючі явища від вигадок. Наприклад, якщо екстрасенси розповідають про якісь невловні «тонкі енергії», то їхні слова не заслуговують довіри, допоки ці енергії таки не вдасться зафіксувати. Зазначений позитивістський критерій, який підкреслював, що наукові твердження повинні спиратися на досвідні дані, відомий як принцип верифікації. Однак тут виникла проблема, пов’язана з тим, що досвідне підтвердження можна знайти і для сумнівних теорій. Можна згадати когнітивну помилку під назвою «підтверджувальне упередження» – коли людина бере до уваги тільки ті факти, які підтверджують її точку зору, й ігнорує ті дані, що їй суперечать. Звісно, якщо факти свідчать проти певного припущення, це доказ хибності даного припущення, і сумлінні науковці мають це враховувати. Однак націленість на пошук підтверджень легко підштовхує на хибний шлях, коли факти, які здатні спростувати теорію, просто не потрапляють у фокус уваги. Тож самого принципу верифікації виявилося недостатньо.

Критикуючи принцип верифікації, австро-британський мислитель Карл Поппер запропонував на перший погляд парадоксальний крок: потрібно шукати не підтвердження, а спростування. Неспростовність же теорії – це ознака не її сили, а її слабкості. Припустимо, психолог каже, що вас у дитинстві не любили батьки, і це наклало негативний відбиток на ваше подальше життя. Якщо ви справді в дитинстві були обділені батьківською любов’ю, це буде доказом правоти психолога. Якщо ж ви скажете, що ні, ваші батьки були люблячими й дуже турбувалися про вас, то горе-психолога це не збентежить – він тут же заявить, що насправді за показною турботою батьки приховували внутрішню ворожість до вас. Тобто, такий психолог зможе пояснити проблеми будь-якого клієнта браком батьківської любові – і при цьому справжні стосунки клієнта з батьками не мають значення. Тобто, якщо під певне пояснення можна підігнати будь-які факти, це означає, що дане пояснення лише створює видимість, що воно стосується реальності. Натомість справді наукова теорія має робити ризиковані передбачення, які допускають можливість спростування. Скажімо, коли психолог, прогнозуючи успішність майбутніх студентів, вкаже, що першокурсник А на першій сесії матиме вищий середній бал, ніж першокурсник Б, то цей прогноз може бути спростований, якщо за результатами сесії виявиться, що у Б середній бал вищий. Хоча спростування і свідчить про хибність певного припущення, але це нам дозволяє принаймні дещо дізнатись про світ. Тож Поппер на противагу принципу верифікації (тобто, можливості підтвердження) запропонував принцип фальсифікації (можливість спростування), і вважав саме спростовуваність (англ. falsifiability) визначальною рисою наукових теорій. 

Принцип фальсифікації певний час вважався визначальним критерієм демаркації. Однак подальший розвиток епістемології показав, що цей принцип працює не завжди. В дослідженнях, де йдеться про реконструкцію минулого (наприклад, у палеонтології чи еволюційній біології) вчені здебільшого мають справу із загальною картиною, складеною на основі численних даних, а не із окремими питаннями, на які можна відповісти так/ні. [2]

Ще одним прикладом може бути програма SETI, присвячена пошуку сигналів від інопланетних цивілізацій. За кілька десятиліть існування цього респектабельного наукового проєкту таких сигналів не було виявлено. З одного боку, відсутність результатів – це не підстава припиняти пошуки, коли йдеться про таке значуще питання. Можливо, колись обмін сигналами із позаземною цивілізацією стане достовірним фактом. Але якщо результати й надалі будуть негативними, які докази могли б стати вирішальними? Припущення, на яке спирається програма SETI, не задовольняє критерію фальсифікації, адже навряд чи можливо вказати достатні емпіричні докази для спростування гіпотези про існування позаземних цивілізацій. [3]

Та, мабуть, найбільш серйозна проблема пов’язана з теоретичною навантаженістю фактів. Емпіричні дані справді відіграють важливу роль у спростуванні хибних гіпотез. Але ці дані нерідко передбачають певну інтерпретацію. Розгляньмо приклад: психолог, виступаючи з лекцією про мотивацію перед групою льотних інструкторів, сказав, що заохочення краще впливає на результат роботи, ніж покарання. На що один інструктор відповів: нічого подібного, його особистий досвід показує, що насправді все навпаки. Він нерідко хвалив курсантів за чудово виконаний маневр, але наступного разу вони, як правило, виконували маневр гірше. А от коли сварив за погано виконаний маневр, наступний маневр зазвичай був кращим; тож виходить, що покарання ефективніше, ніж заохочення. У даному випадку інструктор чесно ділився узагальненням своїх спостережень. Як ви думаєте, в чому тут річ? Чи може досвід інструктора бути підставою, щоб, відповідно до принципу фальсифікації, вважати теорію психолога хибною? А можливо, ви подумали, що тут йдеться про виняток – теорія психолога стосується цивільних, а у військовій сфері мотивація діє інакше? Та насправді, курсанти – теж люди, й загальні принципи мотивації поширюються і на них. А от ключ до пояснення спостереженої льотним інструктором тенденції криється у статистичному принципі, відомому як регресія до середнього. Річ у тому, що особливо вдалі, як і особливо невдалі випадки виконання є винятками. Коли курсант виконував маневр краще, ніж зазвичай, його хвалили, але при наступному виконанні курсант повертався до свого звичного рівня. Так само, при явно поганому виконанні маневру, курсанта сварили, і наступна спроба була зазвичай кращою, але не тому, що його насварили, а тому, що об’єктивно існує більша ймовірність, що ця спроба відповідатиме типовому для курсанта рівню, тож буде кращою за його попередню, винятково невдалу спробу. [4] І хоча це пояснення справді показує, як можна узгодити спостереження льотного інструктора з теорією психолога, та варто зауважити, що тут потрібна інтерпретація даних, потрібно було побачити в «сирих» даних регресію до середнього. Ці ж самі дані при менш уважному аналізі могли б розглядатися як доказ того, що покарання ефективніше, ніж заохочення. Отож, навіть емпіричний досвід не виступає остаточним суддею.

Зрештою, розвиток постпозитивізму й дослідження в межах епістемології за минулі кілька десятиліть показали, що доречнішим буде шукати не один універсальний критерій демаркації, а радше застосовувати набір різних критеріїв. До найважливіших можна віднести такі.

Перевірність. Хоча розглянуті принципи верифікації й фальсифікації мають певні недоліки, але в багатьох випадках вони залишаються корисними, адже допомагають усунути голослівні заяви, розпливчасті формулювання і неточні прогнози, властиві для псевдонауки. З перевірністю пов’язана й певна інтелектуальна скромність: сумлінні дослідники враховують і ті дані, які не вписуються в їхню концепцію, зазначають обставини, коли їхній підхід не працює. Та, на жаль, така сумлінність не завжди належно цінується широкою публікою, в очах якої обережні твердження вчених можуть виглядати менш переконливо, ніж заяви шарлатанів, що без тіні сумніву пропагують свої сумнівні доктрини.

Узгодженість з іншим знанням. Наукові знання утворюють послідовну систему, і нові відкриття зазвичай вписуються у вже існуючу картину. Звісно, бувають революційні відкриття, які трансформують засади певної галузі. Однак вони трапляються рідко, і навіть у цьому випадку нова теорія має пояснювати існуючі факти не менш ефективно, ніж стара. Та це не турбує різноманітних псевдовчених, що носяться з якоюсь чудернацькою ідеєю-фікс, яка має, на їхню думку, перевернути науку. Тож заява про відкриття, яке зробить переворот в науці – це додатковий привід насторожитись.

Думка фахової спільноти. У межах науки склалася досить надійна система контролю якості через механізми рецензування, взаємної критики, повторення експериментів, тощо. Репутація в науковому співтоваристві певного дослідника чи установи є важливим індикатором, що свідчить про рівень досліджень. Натомість маргінали, які нерідко не мають освіти у відповідній галузі, або неспроможні працювати на належному рівні, можуть відкидати «офіційну» науку. Також вони поширюють свої ідеї не через наукові канали комунікації (такі як фахові видання, конференції), а через ЗМІ чи приватні публікації. Іноді шарлатани намагаються обманути далеких від науки людей, створюючи альтернативні організації, які мімікрують під наукові. Хоча у справжніх вчених така імітація викликає зневагу, але довірлива публіка може обманюватись, наприклад, довіряючи препаратам альтернативної медицини, розроблених у фейкових інституціях; чи сприймаючи за чисту монету соціологічні опитування, проведені конторами-одноденками.

Прогрес пізнання. Для наукового знання характерний розвиток, коли вчені все ретельніше й детальніше вивчають певний предмет. Нові дослідження спираються на праці попередників, отримані факти стають опертям для нових пошуків. Натомість для псевдонауки характерне тупцювання на місці. Скажімо, спроби дослідження екстрасенсорного сприйняття здійснюються парапсихологами вже понад сторіччя, однак вони не демонструють якогось прогресу. Все, що досі вдалося зафіксувати у цій галузі – це випадкові аномалії, які зазвичай не відтворюються при ретельнішій організації експериментів. Це становить разючий контраст із дослідженням бактерій чи вірусів у мікробіології, чи елементарних частинок у фізиці – тут очевидний постійний приріст і поглиблення знань про досліджувані явища, а також вдосконалення практичного застосування цих знань.

Фокус уваги в дослідженнях. Сучасне знання глибоко спеціалізоване, дослідники зосереджуються на вивченні все вужчих проблем. Грандіозний приріст інформації змушує обмежувати коло питань, щодо яких окремий вчений може бути справжнім експертом, котрий тримає руку на пульсі найновіших досягнень. Тоді як надмірна широта інтересів зазвичай обертається дилетантизмом. Звичайно, сучасна наука звертається і до ширших проблем, однак їх дослідження дедалі більше потребує співпраці й колективних зусиль науковців. А от епоха одинаків, що створюють глобальні теорії, все більше відходить у минуле.

Прагнення до об’єктивності. Хоча вчені, як і всі люди, не вільні від упереджень, але в науці є механізми, покликані мінімізувати ці упередження. Пошук істини, навіть якщо ця істина суперечить дорогим для людини уявленням, є важливим науковим принципом. Тоді як чимало псевдонаукових концепцій мають на меті насамперед виправдати якусь доктрину, яка задовольняє психологічні потреби чи відповідає ідеологічним мотивам. Одна з головних причин, чому багато людей спокушаються псевдонауковими концепціями, якраз і полягає у психологічній привабливості – приємна брехня декому подобається більше, ніж неприємна правда.

Загалом, ці основні критерії можуть слугувати приблизними орієнтирами, які допоможуть навіть далекій від науки людині розпізнати ознаки псевдонаукового підходу, і зменшити ризик потрапити на гачок різноманітних шарлатанів.

Література

[1] Foucault М. The Order of Things: An Archaeology of the Human Sciences – New York: Vintage Books, 1970 – р. 39.

[2] Gordin M.D. On the fringe: where science mets pseudoscience – New York, NY: Oxford University Press, 2021 – p.7.

[3] Pigliucci M. Nonsense on stilts: how to tell science from bunk – 2nd.ed. – Chicago: University of Chicago Press, 2018 – p.52.

[4] Канеман Д. Мислення швидке й повільне / пер. з англ. Максим Яковлєв. – 5-те вид. – К. : Наш
Формат, 2021. – 480 с. – С.175-176.