Київський професор

Сторінка проекту англійською

У червні 1920 року Правдича-Немінського було призначено доцентом сільськогосподарського факультету Київського політехнічного інституту. Трохи пізніше він став професором. З самого початку його викладання та наукова робота були під загрозою. Він знаходився під постійним наглядом НКВС та ОДПУ як підозрілий антирадянський елемент, член “старого контрреволюційного” викладацького складу університету. Освітня влада намагалася примусити Правдича-Немінського залишити Київ та викладати в інших містах уже 1921 року, проте якось йому вдалося залишитися в Політехнічному інституті. Він з родиною жив у квартирі на території КПІ з 1920 до 1926 року.

У 1924 році адміністрація підселила студента-комуніста Едельштейна до його квартири. Пізніше студент запросив до себе свою подругу. Згідно з показами Правдича-Немінського, між родинами відбувалися постійні побутові суперечки, а подруга Едельштейна, яка за чутками була секретною співробітницею НКВС, назвала професора “контрреволюціонером”. Це було одне з найбільш небезпечних звинувачень у той час. Правдич-Немінський просив адміністрацію КПІ відселити його до іншої квартири, завдяки чому родину переселили до іншого будинку. Однак 1926 року той будинок перейшов до новостореного Сільськогосподарського інституту, а його адміністрація зажадала від професора звільнити примщення. Правдич-Немінський подав до суду, але програв.

На допомогу прийшла Всеукраїнська академія наук (ВУАН). У 1923 році штат ВУАН був скорочений у зв’язку зі зниженням фінансування. Цілі дослідницькі інститути були закриті, а задля збереження наукових шкіл найкращі вчені були залишені в складі Академії для представництва та координації досліджень з конкретних тем.  Таких дослідників називали “штатний науковий співробітник для особливих доручень” при одному з трьох відділів ВУАН. Правдича-Немінського було призначено на таку посаду при Фізико-Математичному Відділі. Пізніше, у 1926 році він виграв Премію Мечникова на конкурсі ВУАН. Також йому дали квартиру в академічному будинку на вулиці Овруцькій, де жили інші співробітники ВУАН, як наприклад академік Олена Пчілка, мати відомої української поетеси Лесі Українки.

У цей же час у родині Правдич-Немінських сталася біда: від хвороби померла донька, яка тільки нещодавно вийшла заміж. Вочевидь, численні проблеми з житлом і в інституті змушують професора на відчайдушний крок: він звертається до закордонних колег з проханням взяти його на роботу. У кінці 1926 або на початку 1927 року він написав листа учню Івана Павлова професору Василю Болдирєву, який працював у власному інституті в штаті Мічиган у США, де серед іншого питав про можливість переїхати працювати до його лабораторії. Болдирєв відповів схвально, проте не мав можливостей організувати переїзд та отримання візи. Скоріш за все, Правдичу-Немінському було відмовлено у виїздній візі з СРСР, бо до Америки він так і не потрапив.

У 1929 році Правдич-Немінський починає працювати в фізико-хімічному відділі Українського інституту охорони материнства і дитинства. Того ж року на конкурсі наукових робіт у Харкові він виграє Премію імені В. Я. Данилевського. Восени його обрали професором Томського університету. Також рішенням Народного комісаріату освіти РРФСР Правдичу-Немінському було присвоєно звання професора фізіології.

Назад до початку

Продовження

Цю сторінку створено як частину Європейських онлайн проектів з історії нейронауки за фінансової підтримки гранту Федерації європейських товариств нейронаук 2016. Автор: Олексій Болдирєв. Ця робота поширюється під міжнародною ліцензією Creative Commons Attribution 4.0.