На яких деревах ростуть айфони або про технології в Україні

Давайте повернемося до питання про те, чому у інших країнах за останні 20 років змогли з’явитися нові галузі промисловості, а у нас все ніяк. Можна розглянути це питання на прикладі айфону. Айфон — це така чарівна коробочка, яку до нас завозять білі люди, щоб ми могли за її допомогою виходити у інтернет, гратися у іграшки та понтуватися перед іншими. Хто собі купив айфон, нехай і китайську підробку — той молодець, хто ні — той лох.

Але ми зараз не про це. Можливо хтось думає, що ті айфони ростуть на чарівних деревах. Так ось, це не так. Ті айфони роблять люди. Приблизно таким самим чином, як у нас виплавляють з руди метал, вирощують зерно та виробляють із сировини усіляку хімію. Словом усе те, що потім на ті айфони міняється. Якщо ви вважаєте, що усе перелічене не люди роблять, а його дивовижним чином народжує українська земля — далі не читайте.

Так от, світ так влаштований, що ті, хто виробляє продукцію, у вартості якої більшу частину складає вартість рук та мозків, які при виготовленні її використовувалися, мають змогу продавати її набагато дорожче, ніж ті, хто свою продукцію просто зриває з дерева чи викопує з під землі. І зовсім не тому, що руки та мізки треба годувати. Просто у перших айфон є, а у других його немає і ті другі його просто із дерева зірвати не можуть. Тож за айфон чи «громову палку» якусь другі готові віддавати стільки, скільки їм скажуть перші. Причому у цьому випадку другі — це саме ми, а перші — це ті, у кого ми його купуємо. Наскільки рівноцінна ця торгівля? Один айфон коштує приблизно як 1700 кілограмів української сталі. Іншими словами, 1 умовний грам айфону приблизно у 15000 разів коштовніший за 1 грам продукції українських меткомбінатів.

Мабуть цього достатньо, щоб ви схотіли дізнатися, як вони це роблять. І я вам навіть про це розповім. Для того, щоб виробляти айфони необхідне технологія їх виробництва, технологічне обладнання та навчений персонал. Ну, ще потрібно те, із чого їх виробляти, але тут вже усе залежить від того, що ми можемо виробляти самі, а що доведеться купувати. Основа айфону — це електроніка. У світі білих людей круто вважається тоді, коли ти сам, узявши те, що викопали з під землі усілякі аборигени, чи скоріше ти сам створив у лабораторії зробив із цього готову мікросхему, яку вже можна пускати безпосередньо на виробництво айфону. Це окрема технологія, чи навіть комплекс технологій, що пов’язані між собою. І для них також потрібна купа рук і ще більше мозків. Особливо коли у тебе ще немає обладнання для виробництва усіх цих хитрих штук. Це обладнання призначене для роботи із матеріалами із високою точністю. З наскільки високою? Ну, 120 нанометрів зараз вважається непоганим результатом. Що таке 120 нанометрів? Якщо вважати, що 120 нанометрів — це точка наприкінці цього речення, то людська волосина мала б тоді діаметр як у водопровідної труби. І щоб самостійно розробити машини, які б могли працювати із таким розміром необхідно багато років працювати людям, які розбираються у електротехніці, фізиці твердого тіла та інших нікому не потрібних науках. Причому розробити такі машини мало. Їх треба іще побудувати, для чого знадобиться інше обладнання та люди, які знають, як на ньому працювати. Необхідного обладнання немає? Тоді доведеться опуститися ще на одну сходинку нижче та знову ж таки розробити та побудувати.

Або купити. Купівля обладнання, за допомогою якого можна такі штуки виробляти — це сам по собі дуже цікавий квест. Те, що ціна такого обладнання має непристойну кількість нулів — лише невелика частина історії. Інша справа — що виробляють його дуже небагато компаній по всьому світу, причому далеко не всі і не все тут згодні продати в принципі. Бо виробники часто самі те обладнання розробляли-будували і навіть за нереальні гроші не готові його продати. Крім того, просто купити це обладнання недостатньо. Його ще десь треба встановити, дотриматися усього, що продавець понаписував у інструкції по використанню і навчити їм користуватися людей.

Саме по собі складання пристроїв із частин, що наявні не така важка справа. Відносно. Бо за наявності креслень та документації усе, що нам треба — це деякі інструменти, та люди, які вміють ними користуватися. Щоправда для того, щоб таких людей отримати, потрібні хоча б клуби електро- та робототехніки у школах, чи нормальні ПТУ, а ще краще студенти технічних спеціальностей, які отримують реальні знання, а не здають сесії за гроші, які вони заробили десь на будівництві. А якщо креслень та документів немає, а мі самі вигадуємо, як ще із купи деталей побудувати айфон, ось тоді — упс. Треба займатися конструкторськими роботами, застосовувати купу знань, значно більшу, ніж зазвичай має типовий ремонтник у сервісі техпідтримки. Краще, щоб це був якийсь вчений у галузі прикладних наук, чи інший нероба.

Але усе одно збирати із деталей техніку — це найдешевший варіант і багато хто по ньому іде. Інша справа, що далеко не всі виробники дозволяють свої мікросхеми застосовувати як схочеш, а серед виробників пристроїв дуже мало тих, хто безкоштовно передає усю інформацію бажаючим. Але усі, хто хочуть чогось більшого, ніж просто робити кінцеву збірку намагаються хоч щось із того, що вони купують. створювати самі, нехай на це і іде купа грошей. Але знову ж таки, для цього потрібні люди, які вміють працювати головою. Цей шлях дійсно можна пройти і багато країн його вже пройшли. Головне, що тут треба — це вкладати. І гроші, і працю. Причому багато. Дуже багато.

Але іншого шляху немає. Айфони дійсно не ростуть на деревах. Їх створюють люди, причому люди, які вміють працювати не тільки руками, але і головою. Причому інколи доводиться працювати без видимого результату купу місяців, чи навіть років. І це ще нічого. Є такі дармоїди, як науковці, які займаються фундаментальними науками. Вони можуть роками сидіти у своїх лабораторіях і витрачати незрозуміло на що не тільки гроші, але і купу дорогого обладнання. Та інколи ці вчені вибігають із своїх лабораторій із витріщеними очима і починають розповідати щось, від чого ті, що сидять із паяльниками, ті, що працюють із кресленнями та ті, хто ті креслення складають, не кажучи вже про решту публіки, тільки потилиці чухають. І тільки вчені прикладних галузей кричать «Стривай, цього ж не може бути, бо тоді буде можливо…»«А ти спробуй» — кажуть представники фундаментальних наук і повертаються до своїх лабораторій гаяти час та гроші. «Прикладники» пробують і від результату інженери починають кричати «Вау! Неймовірно! Ми завоюємо весь світ!». «А що тут незрозумілого, обичний мутагєнєз? — потискають плечима робітники і берутся за паяльники. І лише ті, хто досі живе тим, що дає їм рідна земля, чи тим, що вони відібрали у лохів, які її населяють, дивуються, із якого ж чарівного дерева білі люди зірвали цю нову чарівну скриньку, у порівнянні із якою минула — просто шматок заліза.