В`ячеслав Загорій: університетська система освіти вимагає реформ


«Моя наука» продовжує розмову із співробітником Max Planck Institute of Plant Physiology (Golm) В’ячеславом Загорієм, де наш співрозмовник представляє власний погляд на стан сучасної української освіти та порівнює її із німецькою системою підготовки фахівців з природничих наук.

Ви закінчили фармацевтичний факультет Національного медичного університету, а потім одразу поступили в славетний Інститут Макса Планка в Німеччині. Невже підготовка кадрів в медуніверситеті знаходиться на такому високому рівні? Взагалі, у Вашій системі знань, яку частку займає освіта, а яку самоосвіта? Як має бути, на Вашу думку?

Українська система вищої освіти, а по суті радянська система освіти, була повністю запозичена як раз у Німеччини на початку 20 сторіччя. Німці тоді намагалися розбити загальні наукові галузі на складові – щоб зрозуміти, де чого не вистачае, і в якому напрямку далі розвивати науку. У них ця ситуація в минулому, а у нас й нині. Наша освіта досі дає дуже роздріблене уявлення про предмет навчання, і при цьому пересичена деталями. Не вистачає часу пояснити, а нащо всі ці знання практично потрібні. Кількість фактів, відомих людству приголомшує. І це знаходить відображення у системі освіти.

В США в коледжах не викладають, скажімо, рентгеноструктурний аналіз: ця галузь настільки велика, що за один семестр її пояснити неможливо – а більше часу нема. Завдання коледжа (тобто на рівні отримання ступеню бакалавра) – навчити “мові” на якій випускник буде читати “книгу знань”. На прикладі хімічних факультетів: вивчають вищу математику (без зайвих “прибамбасів“ – інтегральне числення та диференційні рівняння), фізику, загальну хімію (термодинаміку, в основному), квантову хімію, неорганічну хімію то органіку (загальну – без спеціалізаціі). Як правило, це ВСЕ! (і звичайно нема у них гуманітарних предметів на природничних факультетах, як у нас, де вони забирають до 20% годин). Але вчать настільки якісно, з постійними практичними роботами і постійною демонстрацією всіх явищ, що вивчаются, щоб все було зрозуміло і наочно, щоб випускник був потім в змозі самостійно опанувати те, що йому знадобиться у подальшій роботі. А хочеш більш детальних курсів з ренгеноструктурного аналізу – вступай у graduate school (аспірантуру) – і отримуй PhD в цій галузі! А не хочеш – іди на хімічне підприємство інженером. Це виробництво зараз дуже складне – детально вивчити його в університеті неможливо, вивчиш уже по ходу роботи. Так і наглядніше, і швидше – learn on the job principle. А необхідну базу ти вже отримав. В Німеччині ряд університетів намагається перейняти цей підхід, який мені здаєтся дуже правильним.

На мою думку, університетська освіта в Україні вимагає реформ (принаймні, в природничих і технічних галузях). Причому почати з простого: відмінити “державний блок” – мову, соціологію і т.д. і наша 5-річна програма підготовки спеціаліста стане 4-річною (як і повинно бути – саме це і є бакалавр), а далі спробувати об’єднати викладання суміжних дисциплін.

А от шкільна освіта у нас була дуже добра. ))

Стосовно мене… Фармацевтична освіта повинна готувати фахівця в галузі медичної хімії (в Німеччині, наприклад, нема окремих фармецевтичних факультетів – це підрозділи факультетів хімічних), а також торгівлі ліками. Тобто бакалавр хімії, але з додатковими іспитами з фармакологіі. В Україні фармацевт – це продавець в аптеці. І освіта відповідна. Всі мої теоретичні знання були отримані майже виключно результатом самоосвіти, орієнтуючись на те, як вчать біохіміків у Європі, а практичні – результатом 4-річної роботи лаборантом в Інституті фізіології ім. О. О.Богомольця НАН України (біологія) та 1.5-річного стажування у відділі комбінаторної хімії Інституту молекулярної біології та генетики НАН України (хімія). Власне через наявність у мене практичного досвіду і добре пройдених тестів я й потрапив в Німеччину. Але це заслуга моя та моїх студентських керівників: д.м.н. Досенка та к.х.н. Терентьєва, а ніяк не НМУ.

Взагалі, про самоосвіту треба писати окремий пост – зараз Інтернет дозволяє отримати освіту світового рівня в багатьох областях, не виходячи з дому (варто лише зайти на сайт www.academicearth.org).

Наскільки широко в Німеччині, в цьому контексті, залучені саме студенти до наукового процесу?

У студентів в Німеччині (бакалаврів) дуже насичені практичні заняття – і вони дуже рідко починають займатися наукою на цьому етапі. Але магістранти пишуть тези – і тут рівень може бути дуже високий. Я знаю людину, яка протягом магістратури (2 років) опублікувала 4 статті в Nature i Cell.

Ступінь PhD (отримана в Україні) приймається в усьому світі, а аналогічна ступінь, отримана в інших країнах, не приймається автоматично в Україні, потребує перезахисту. Як Ви оцінююте таку ситуацію?

Те, що PhD не визнається в Україні – це ідіотизм!

Чи не помиляються західні колеги, коли приймають наші “кандидатські”?

Якщо чесно: західні коллеги українське PhD не дуже спримають. Дивляться на публікації – у нас багато людей захищаются з непоганими статтями – от вони допомогають знайти роботу за кордоном. Або іноді практичні навички відповідають тому, що в цей момент необхідно лабораторії (хоче це зараз все рідше і рідше трапляєтся – всі, хто щось вмів, уже за кордоном, і нових фахівців готувати нема кому, як я розумію). А так, майже всі вихідці з пострадянського простору молодше 35 кого я знаю отримували PhD не на батьківщині.

Зрозуміло, що Ваша майбутня наукова кар`єра буде пов`язана з західною наукою і зв`язки з Батьківщиною стають усе слабшими, проте, чи не вважаєте Ви за необхідне (за обов`язок) щось робити для України, намагатися змінювати ситуацію в країні на краще, допомагати наступним “Загоріям”, що зараз навчаються чи працюють в Україні?

Майбутня моя кар‘єра буде, мабуть, пов’язана з наукою взагалі – бо нема науки “західної” та “східної”. Сингапур – один із наукових світових лідерів (але ж це Схід!). Працювати я збираюся там, де буде змога це робити (це мабуть, найголовніше для вченого – саме змога спокійно працювати). І де я цим зможу забезпечити себе та сім’ю. Мова про гроші тут не йде. Це кваліфікований хірург отримуватиме велику зарплатню, переїхавши до Німеччини. А зарплати вчених ніде не перевищують середніх по країні, наскільки я знаю.

Мабуть, найкорисніше, що я можу зробити для наступних “Загоріїв”, – це надати інформацію як повторити мій шлях. Завжди буду радий відповісти на питання, порадити, підказати і допомогти: zagoriy@mpimp-golm.mpg.de. Кілька колишніх студентів з Інституту фізіології вступили в аспірантуру в Німеччині слідом за мною: це вже непогано.

Тобто в ідеалі Ви допоможете перебратися закордон усім молодим талановитим науковцям України! А хто лишиться тут? Хто буде навчати наступні покоління українських вчених? Невже немає виходу з цього тупика?

На це питання відповіді нема не тільки у мене, але і у всіх інших вчених, хто переїхав в більш забезпечені країни. Бо це питання не до вчених, але до керівництва країни. В Китаї та Індії всіма силами намагаються заохотити вчених повертатися. І у них це, в принципі, виходить – запити у вчених всюди не те, щоб дуже високі – майже будь-яка держава може забезпечити 200-300 людей квартирою, зарплатою та робочим місцем. А 200 вчених – це багато. Але доки у мене є можливість працювати на “Заході”, в поверненні до України сенсу я не бачу.

Обговорення

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *